ye-logo.v1.2
28 Листопада, 2020

Дорога до батька

Суспільство 2193
Фото: http://grim.in.ua

Ольга врешті-решт зібралась в дорогу. Про цю подорож вона вже давно мріяла.

 Однак сімейні обставини, побутові клопоти та буденні справи ніяк не давали молодій жінці здійснити поїздку.
Жінка стояла у вікні залізничного вагону й з неабияким інтересом розглядала картинки снігової зими, що швидко пропливали перед її поглядом. Краєвиди країни, що колись могла стати її Батьківщиною, де вона народилася, проте про яку знала і тепер ще так мало. Зрештою в триденній подорожі більше й робити було нічого. Сусіди по купе, на жаль, виявилися мовчазними та нецікавими, а піддаватися нудьзі молодичці зовсім не хотілося.
Ледь не заколисана монотонним перестуком коліс потяга Оля вже вкотре пригадувала історію своєї родини. Вона була така незвичною й сумною водночас. Мабуть, банальна для інших, але не для неї. Все так заплутано склалося. І навіть усі деталі того що трапилося молода жінка взнала нещодавно.
Наче читаючи якийсь «жіночий роман», Оля згадувала той незабутній вечір. Задумливу маму, що, здавалось, враз постаріла на десяток літ, її сумний погляд. Дивну бентегу донька ніколи не бачила у своєї неньки за все своє життя. Все це наче злилось в один калейдоскоп котрий молода жінка почула від матері незабаром.
Свого рідного батька Оля, як нещодавно виявилося, ніколи не бачила в свідомому житті. Той чоловік, якого вона стільки років вважала своїм «справжнім» татом, несподівано виявився «чужим». Її батько той, хто весь час був біля неї, хто піклувався і дбав про дівчинку, як з’ясувалося, не дав життя. І чимало важливий шматок дитинства Олі тільки нещодавно почав позбуватися своєї прихованої таємничості. Від цього у молодої жінки паморочилося в голові, й вона з неабияким завзяттям чекала закінчення своєї подорожі.
А потяг стукотів по рейках, і в пам’яті молодички зринали слова, сказані мамою доньці напередодні її далекої поїздки… Вони (батьки Олі) заприязнилися ще в часи своєї юності. Її тато Василь був ставним українським парубком, якому волею долі довелося служити у війську в далекому казахському містечку Павлограді. Там він і заприятелювався з молодою російською дівчиною на ймення Галина, котра приїхала піднімати цілину.
Випадкова зустріч під час звільнення… Несміливе залицяння та невмілі компліменти… Домовленість про наступне побачення… А далі все закрутилося, завертілося… Перші поцілунки й признання в коханні, перше почуття та жагуча пристрасть, перші обійми і інтимна близькість… Все вперше і все так незвично, хвилююче та казково. Вони й незчулися як покохали одне одного.
Два роки служби пролетіло швидко. Напружені армійські будні впереміж з нечастими звільненнями та побаченнями промайнули непомітно. Додому Василь з війська повертався не один а з Галиною. Дівчина вже була «при надії», і хлопець напередодні від’їзду запропонував їй своє серце і руку. Галя відповіла згодою і була надзвичайно щасливою з цього.
В рідному селі Василя Галину сприйняли неоднозначно. Так, вона була вродливою дівчиною, щирою й доброзичливою. Доволі швидко знайшла собі кілька подруг серед місцевих дівчат. Здобула повагу й любов багатьох сельчан та рідні Василя не сприйняли її. Мати хлопця віддавна мріяла бачити своєю невісткою іншу дівчину. Галя їй відразу не сподобалася, і жінка навіть й не намагалася приховувати своє невдоволення вибором сина. До юної невістки новоспечена свекруха ставилась завше неприязно, навіть зверхньо.
Однак Василь всього цього спершу не помічав. У нього було чимало справ. Влаштувавшись працювати в колгоспі електрозварником, він від світанку до пізнього вечора пропадав на роботі. Вдома молодого чоловіка вистачало тільки на те, щоб помитися, повечеряти та з останніх сил добратися до ліжка.
Непомітно злітав час і врешті-решт настав той день, коли Галина народила дівчинку. Василь був на сьомому небі від щастя, чого не скажеш про його маму. Жінка так і не зуміла прийняти в своє серце ні синової обраниці, ні маленької внучки. Неприхована ворожнеча, зневага й роздратування були помітними в кожнім її слові, жесті, погляді.
Більше того, жінка почала підбурювати проти Галі всіх родичів та приятелів Василя. Мовляв, невістка ледаща, білоручка, невихована й безкультурна. Вдома нічого по господарству не допомагає, куховарити не вміє, до неї ставиться без належної поваги та шани. Звісно, не всі вірили в такі нісенітниці. Та знайшлись й такі що сприйняли слова жінки за щиру правду. Серед них, на жаль, виявився і Василь.
Ні, він, звісно, любив свою молоду дружину та обожнював маленьку доньку, але як же не вірити рідній матері? Тим паче, що Галя за останній час дійсно разюче змінилася. Останні тижні вагітності дались їй нелегко. Молода жінка стала дратівливою, непередбачуваною, дивною. Її емоційний стан нагадував непостійну березневу погоду, коли сонячна посмішка вмить поступається місцем рясним безпричинним сльозам, а ті – насупленому сердитому погляду. Народження дитини додало до цієї неприглядної картини ще й мазок втомленості та недосипання.
Оля не відає, що тоді творилося в душі батька й які думки вирували в його голові. Вона навіть не в змозі собі цього уявити. Молода жінка лише знає те, що розповідала їй мама. Знає як тій було непросто з маленькою дитиною на руках в чужому краї, без будь-якої підтримки. Знає скільки рідна ненька пролила сліз ночами, нарікаючи на невдячну долю, черствого чоловіка та злобливу свекруху.
Врешті-решт, не витримавши нестерпного ставлення до себе, Галя наважилася на відчайдушний крок. Одного дня, зібравши свій нехитрий скарб, вона з малям залишила дім Василя та повернулася в своє рідне місто. Доведена до відчаю, вирішила стати матір’ю-одиначкою та самотужки давати собі раду в цьому нелегкому світі.
Однак жінці, як це не дивно, пощастило. З часом вона познайомилася з чуйним, симпатичним хлопцем. Між ними зав’язалися стосунки, котрі непомітно переросли в справжнє й палке почуття. Молоді люди покохали одне одного і незабаром стали подружжям. Подальше життя було наповнене і радістю перемог, і гіркотою поразок. У молодої пари народилася ще одна дитинка. Та незважаючи на всілякі клопоти та негаразди, вони, без перебільшення, були безмежно щасливими разом.
Про те, як склалася подальша доля Василя, вони багато років нічогісінько не знали. Спершу образи й гордість не дозволяли навести довідки, потім почалися бурхливі 90-ті, коли було вже не до цього. Коли ж економічна ситуація в країні стала більш-менш стабільною, минуло стільки років, що про щось дізнаватися було уже якось ніяково. У них було своє життя, у нього – своє. Для чого тривожити минувшину?
Та доля розсудила по-своєму. Цілком випадково й за допомогою всевідаючого Інтернету мама Олі в одній із соцмереж віднайшла свою давню подругу з далекого українського села. Кілька вечорів активного спілкування – і Галина отримала стислу картину прожитих років свого колишнього чоловіка.
Після її від’їзду чоловік деякий час був одиноким. Та потім знайшов собі іншу суджену. Це була та сама дівчина, що так подобалася його матері. На той час вона вже була матір’ю-одиначкою і виховувала двох діточок. Та жінку це не надто бентежило, адже сповнювалась її далека мрія.
Життя з новою дружиною не принесло Василеві великого щастя. Ні, спершу все складалося начебто непогано. Вони жили не гірше інших, мали добротне господарство, непогано заробляли. Народилась донечка, яку чоловік любив до безтями. Та все це було лише видимістю сімейної ідилії. Насправді дружина завше ставилась до свого чоловіка без всякої поваги та шани. Використовувала його, поки той ще був при силі й здоров’ї. А коли, від багаторічної роботи зварником, почав втрачати зір – покинула, подавшись на заробітки за кордон.
Не краще складалося і з дітьми. Чужі, звісно, ніколи не вважали Василя за рідного батька. А своя донька, нацькована матір’ю, ставилась до нього ще гірше ніж чужа. Тож тепер чоловік залишився повністю самотнім, мешкає в невеличкій халупі і ледь зводить кінці з кінцями. Стан його здоров’я стає дедалі гіршим та гіршим. Проте чолов’яга тримається і лиш зрідка жаліється на свою невдячну долю…
Тихо постукуючи колесами, потяг продовжував свій шлях. Оля спостерігала за зимовими пейзажами за вікном і калейдоскоп думок вирував в її голові. Вона прекрасно розуміла, що минулого не повернути і нічого вже не змінити. Та подумати було над чим. Ні, молода жінка не винила свого батька за ті помилки, що він наробив в роки своєї юності. Не осуджувала, оскільки не відчувала в собі права на це. Вона просто їхала, щоб побачити свого батька. Мабуть, востаннє, зважаючи на ту далеку відстань, що їх розділяла, і стан його здоров’я.
Та навіть за таких обставин доньці було про що поговорити з батьком. Розказати про своє і життя матері. Похизуватися своїми дітьми, а його онуками. Просто подивитись в очі, обійняти і відчути таткові тепло та ласку. Вона не відала, як все це відбудеться, вона лише сподівалася та мріяла про це й з нетерпінням очікувала на закінчення дороги, що приведе її до батька…

Роман ОЛІЙНИК.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую