У чистих витоків

 Але я знаю одну таємницю: то душа людська спускається на землю, щоб оселитися в серці малої дитини. От народжується дитятко. Ніби щойно агукає, а вже й перше слово «мама» скаже. А вже й «поспіє» перший зуб. А от уже й затупцяє, тримаючись за візочок. Ніби ще вчора це було. А сьогодні вже так бігає, що бабуся й не наздожене. Живе в дитяті та магія, що доступна лише на світанні життя і з віком згасає. Кожному камінчику вона раділа, ніби скарбу. І лиш їй було чутно, як співають зорі. Довкола був світ, сповнений звуків, запахів і барв. Спочатку дівчинка думала, що світ маленький, як її кімнатка, в якій вовк дружить із зайчатком, курочка цілує лисичку, в мисочці просто з повітря беруться торти і печиво, а поїзд їде будь-куди. Далі світ розширився до розмірів будиночку. Довкола всі метушилися і спілкувалися на вічні теми: «Не заважай» і «мама зайнята». А вийшла за поріг – світ здався безкінечним. В ньому жили зорі і квіти, цюця і киця. І, може, когось там тішили хмарочоси, «ферарі» і приваблювали вогні великого міста, та ні з чим не зрівняти захоплення малого дитяти, яке побачило корівок! Воно мені, дорослій, нагадало про вічні цінності, колись позабуті в гонитві за кращою долею: спілкування з природою, щоденний супровід українських годувальниць – корівок, оберемок золотого кленового листя, зграйка скромних ромашок обабіч дороги, запах молока на маминих руках, досвітнє перегукування півнів, діамантова розсип зірок над городом
(там небо куполом розгортається над головою, бо йому не заважають дахи будівель). І коли біжить вона, моя маленька зоряна дитина, боса по траві, вона ж не крикне : «Тренд !», «Версаче !». Ні! Її вабить коза, чи конячка, чи грибочок в траві, на осінній галявині. Ось потягнула за пальчика маму. Куди? Вже ж не до нічного клубу! У сріблястому дзеркалі ставочка, оперезаному зеленокосими вербами, купаються качки. Їх, як і моє маля, не турбують курс євро . Вони ніжаться в променях сонця і мирно перегукуються між собою. А ось поміж грайливих сонячних зайчиків замиготів п’ятами їжачок. Он лазуровими клаптиками розквітли незабудки. Біжимо! Хутчіш! Хутчіш! понюхати квітку, наполохати метелика, бігти за ним і спинитися на півдороги, бо почули могутнього велетня – трактора. І знову біжимо привітати його, залізного богатиря. Бо ж це він допоможе землі – матінці розродитися щедрим врожаєм. А як ми порадіємо картопельці! Закинуті ляльки і кубики. Забратися б на саму гору і шукати бульбочку – серденько, бульбочку – качечку, бульбочку – зайчатка. І ось уже на замурзаному личку біліє усмішка. Бо в небі летить лелека! Він здається святим і праведним, цей птах у чорно-білій вишиванці. Він помахає крилом на прощання і пообіцяє повернутися. А навесні він принесе тепло і рожеве марево яблуневого квіту, і незабутній спів соловейка, і перегукування зозуль, і бадьоре щебетання ластівки, і медовий запах матіол, і цілющий березовий сік. Ще не отруєна «гламуром», ось так вона бачить село. Дивлюсь я на неї і згадую власне босоноге, сільське дитинство. Хурделі вишневого цвіту, споришевий килимок у дворі, плодючий чорнозем. Заходжу до батьківської хати, мов до храму. Там скрізь ікони й рушники. Дім звела моя родина, велика і дружня. Рідня завжди збирається разом на свято чи в лиху годину. Допомагали і сусіди, і сільська громада. В селі, як ніде, відчуваєш силу і єднання сердець. Бабуся моя, Марія – людина з нелегкою долею і сильним характером – завше вміла згуртовувати навколо себе друзів. В нашій домівці не бувало пусто. Люди стікалися з усіх околиць. Хто з гостинцями, хто на душевну розмову, а хто допомогти не словом, а ділом. І саме там якось чітко розумілося, що світ дійсно не без добрих людей. Ось вони, люди, поряд, засмаглі, натруджені. На їхніх руках мозолі, молоко і хліб. Великодній, домашній хліб розпливається ароматами над стріхами і змішується з копченим запахом сальця й м’ясця. А в солов’їному п’янкому надвечір’ї мати навчала співати народні пісні: то жартівливі, то тужливі, але всі вони брали за душу, як та перша колискова, яку співали мені, яку переспівувала вже я. Плодючий чорнозем став для матері і постіллю, і оселею. Хатинку продано, а спогади запаковано в фотоальбоми, де всі ще живі й сміються. І дивиться на мене крізь блакитні очиці ясне небо над моїм селом. Не знаю, куди заведе життєва стежина мою донечку, та рідна домівка житиме в її серці, і поряд будуть вірні друзі: мамина любов, батьківський авторитет і добре серце.

Ольга ПІНЧУК, Чернігівська область.