ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

Згадати все

Микола ЗАВЕРУХА Суспільство 1026

Колишній афганець Микола Вознюк пережив і амнезію, і зневіру, і параліч

Друзі і знайомі нерідко називають його комбатом
– Звідкіля таке прізвисько – навіть гадки не маю. Я ніколи не був командиром батальйону. В Афганістані дослужився лише до старшого лейтенанта, – мій співрозмовник, сорокадев’ятирічний відставний підполковник Микола Вознюк зніяковіло стенає плечима, задумавшись на мить, а згодом додає:
– Либонь, тому, що постійно допомагаю тим, хто служив в Афганістані, вирішувати наболілі злободенні проблеми: лікування, забезпечення житлом, працевлаштування тощо. Якщо у мене є хоча б один відсоток надії на те, що зможу допомогти, обов’язково використаю шанс. Всі воїни-афганці для мене однакові, незалежно від того, хто де воював і як постраждав. Якщо пройшли страхіття тієї страшної війни, значить – брати.
У тому, що його допомога і підтримка конче потрібна воїнам-афганцям, Вознюк переконався на власному гіркому життєвому досвіді.

Замість моря – пустеля
Ще школярем захоплювався вільною боротьбою. Як активний спортсмен отримав лімітне направлення на навчання у морехідну школу. Хоча, власне, там більше займався спортом, ніж навчався. Захистив звання майстра спорту з вільної боротьби. Була перспектива у великому спорті. Після шестимісячної практики на криголамі-рятівнику «Баян», відходивши Середземне та Чорне моря, побувавши в Болгарії, Італії і Туреччині, відмовився від подальшого навчання й покинув спорт, тому що сподобалося море. Можливо, й до цього часу ходив би безкраїми морськими просторами, якби не через дріб’язок вступив у конфлікт із замполітом корабля, який чомусь недолюблював лімітника. Він «посприяв» тому, що Вознюка за путівкою Ізмаїльського райкому комсомолу, рекомендацією спортивного комітету та місцевого порту терміново відправили на службу в армію, а згодом у військову спеціальну школу від головного розвідувального управління Комітету Державної Безпеки СРСР «Сатурн» імені Леніна, яку достроково закінчив за фахом інструктора з рукопашного бою.
В Афганістан потрапив ще задовго до офіційного введення обмеженого контингенту радянських військ. Йому, як і іншим випускникам спецшколи, котрі під прикриттям інженерно-технічного складу 154, так званого мусульманського батальйону, були передислоковані на територію Афганістану (в подальшому цей підрозділ називався «Зеніт-2»), було поставлено завдання: забезпечити безперешкодне введення наших військ, тобто локалізувати всі можливі під’їзні шляхи і стежки до головних артерій Кушка-Кандагар та Термез-Кабул.
Наразі він не воліє поширюватися про участь у спецопераціях. Бо ж в Афганістані служив не під власним прізвищем, а, як і всі випускники спецшколи «Сатурн», під кодовим прізвиськом – такою була специфіка діяльності окремого загону особливого призначення. І хоча вже Радянський Союз давно розпався, а з ним і Комітет Державної Безпеки, і ніби всі архіви вважаються відкритими, все ж табу секретності з таких підрозділів, у якому служив Вознюк, ще й досі не знято – ніяк не може знайти бойових побратимів, з якими брав участь у бойових операціях.

Амнезія – не з кіно

– Після важкого поранення наприкінці 1980 року лікарі Ташкентського військового госпіталю хотіли комісувати. Але я попросився назад на афганську землю, бо на той час це було моє життя. На базі нашого підрозділу формували диверсійні групи, які засилалися в тил для локалізації противника, найбільше ми контактували із загонами спеціального призначення, збирали розвідувальну інформацію, вели повітряне спостереження та, в основному, брали участь у бойових виходах, – каже Микола Вознюк.
Один з них мало не коштував йому життя. Четвертого березня 1981 року брав участь у взятті міста Гірішк. На мосту перед містом з гранатомета підбило бойову машину десанту. Із семи чоловік екіпажу загинули шестеро. Микола Вознюк залишився живим тільки завдяки тому, що був відкритий командирський люк, і його викинуло вибуховою хвилею з понівеченої машини. Поранення було дуже важким: отримав контузію, втратив пам’ять і навіть дар мови. Майже два роки лікувався в госпіталях. І лише завдяки неймовірним зусиллям лікарів та мами, яка весь цей проміжок часу постійно перебувала поруч, потрохи повертався до повноцінного життя.
Хоча, власне, яке воно повноцінне! Дев’ять місяців, як каже, був Будулаєм, тобто не знав, хто він і звідкіля. А з поверненням пам’яті почалися нестерпні душевні муки, які були набагато важчими від тих, що пережив в Афганістані.
Інваліду ІІ групи з діагнозом амнезія було великою проблемою влаштуватися на роботу. Саме через інвалідність не міг вступити і в інститут.
– Мене це морально і психологічно пригнічувало, були такі моменти, що хотів вчинити самогубство або залити горе чаркою. Мама з допомогою та підтримкою шкільних товаришів якось поступово непомітно для мене вивела із того стану, не дала спіткнутися і пуститися берега, – каже Вознюк.
За порадою друзів поступив у Береговське художнє училище Закарпатської області, яке діяло при художній майстерні. Навчався різьбярству.
Саме училище виявилося ключовою точкою, яка стала поштовхом до зміни подальшого життя в інше русло. Згодом закінчив Вінницький політехнічний інститут.
І лише після того, як самотужки вибрався із, здавалося б, безвихідної ситуації, про нього згадали – запросили на роботу, пов’язану зі службою в правоохоронних органах.

Сенс життя – допомагати людям
Згодом із Коростеня переїхав у Западинці Красилівського ра-йону. Одружився, протягом тривалого часу займався бізнесом. Здавалося б, життя налагодилося. Та раптом, як гіркий удар долі – в 1992 році його паралізувало. Не встигли лікарі, як кажуть, поставити на ноги, як через рік знову розбив параліч, а потім через два роки ще один – таким був страшний відгук тієї безглуздої афганської війни.
– Мене поставили на ноги лікарі Хмельницького військового госпіталю. Особливо завдячую Михайлу Володимировичу Маздрику, завідуючому ортопедичним відділенням Михайлу Михайловичу Томчуку. Якби не вони, то багато б моїх братів-афганців і я в тому числі, були б уже на тому світі. Ось тільки мене непокоїть, що держава не звертає на таких людей уваги. Скажімо, той же Михайло Томчук мешкає в досить поганих житлових умовах, проте про їх поліпшення ніхто не думає. І прикро, що не переймаються цим навіть воїни-афганці, які колись були, чи тепер прийшли до влади, і, очевидно, не раз лікувалися у нього, – розповідає мій співрозмовник.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую