«Будулай» навпаки

Будинок чорноострівського ромала Григорія майже нічим не відрізняється від сусідніх хат на вулиці Садовій. Доглянутий, сніг розчищений, а подвір’ям бігає невеличкий кумедний пес, який, заробляючи на кісточку, - гавкає на усі проїжджаючи повз автівки. Єдине, що відрізняє його подвір’я від сусідів - це купа розвішаного дитячого одягу.

«Всиновити дітей ми вирішили одразу та одностайно»

Назвати «типовою» циганську родину, яка виявила бажання всиновити двох українських дітей язик не повертається. Потрапляєш до будинку Григорія та Світлани здається, що вони нічого не мають спільного з ромами, котрих ми звикли бачити на ринках обласного центру та біля привокзальних площ, які вимагають гроші за «передбачення» твого майбутнього. Охайна хата, застелена килимами, сучасна апаратура. Одним словом, повний порядок. Навіть дитячі іграшки акуратно складені у спеціальні коробки.
«Наша єдина донька доволі рано вийшла заміж, - розповідає Світлана Паражан. – За циганськими мірками цілком нормально одружуватися в 16 років. У нас є традиція: після весілля молода дружина повинна йти у родину чоловіка. Отож, ми з чоловіком залишилися зовсім самі у великому будинку. Тому й вирішили, взяти на виховання дитину – хлопчика».
Коли Світлана вирішила втілити в життя свою мрію, виявилося, що для цього прийомній матері необхідно пройти спеціальні багатогодинні курси підготовки прийомних родин. Для цього вона щодня їздила до обласного центру. Потім були іспити, які жінка добре склала та отримала два сертифікати. Саме тоді новоспечена прийомна матір відчула особливий інтерес до своєї персони: як-не-як, все ж таки всиновити дітей виявили бажання цигани, в родинах яких і так своєї малечі вистачає.
«Ми з чоловіком ми з багатодітних родин, - розповідає Світлана, - а ось у нас якось з рідними дітьми не склалось. Тому і вирішили створити прийомну родину. Звісно, з початку відчували певну недовіру оточуючих. Маже кожен запитував: «…а навіщо вам, циганам, - це потрібно…» Та, згодом, зрозуміли, що у нас мета одна – зробити життя, хоча б однієї дитини-сироти трішечки щасливішою. Принаймні, що б вона відчула, що у неї є справжня родина».

«Шукати» сина подружжя поїхало до обласного центру. «До сих пір не можемо передати ті почуття, які охоплюють в дитячому будинку, - згадує подружжя. – Дітки підходять до тебе і запитують: «Ти моя мама?». Спочатку ми вирішили «забрати» з натовпу одного хлопчика, а тут бачимо, на прогулянку виходить два хлопчики. Трирічний карапуз старанно тягнув за руку свого молодшого братика…».
Так циганське подружжя зустріло своїх нових діточок – двох братів Сашка та Андрія. Саме цих вихованців дитячого будинку «Берізка», що у обласному центрі, вони й вирішили забрати до нової прийомної сім’ї: родину непотрібно розділяти.

«Енурез, збільшена печінка, обличчя у шрамах»

Усе це дісталося новим батькам двох українських. «Я була шокована тими фактами, які згодом дізналася про дітей, - пояснює Світлана. - Виявилося, що їхня біологічна мати ніби «нагуляла» дітлахів від різних батьків. Проте, вони дуже схожі. Більше того, вони такі чорненькі, ніби цигани». Родині Григорія та Світлани братики дісталися з купою захворювань. Окрім того, що діти мали зруйновану психіку, у старшого Сашка, була на чотири пальці збільшена печінка, а усе тіло у шрамах. Як потім з’ясували прийомні батьки, зі слів органів опіки, рідна мати пояснювала, що хлопця «гриз» дворовий пес.
«На обличчі старшого на все життя, - розповідає Григорій, - залишилися шрами. До речі, коли братики переїхали до нашої оселі, вони й розмовляти як для свого віку нормально не могли. Вони ховали іграшки, малювали свою родину без рук, начебто боялися, що оті «руки» завдадуть їм шкоди…»
Звісно, згодом малеча освоїлася у новому будинку, а прийомні батьки почали возити дітлахів до спеціалістів, щоб якось залікувати купу хвороб. Добре, кажуть прийомні батьки, що завжди зустрічалися хороші люди, які допомагали усім можливим.

«Ми вирішили розповісти нашим новим синам, що вони нам не рідні»

Такої думки дотримується і Григорій, і Світлана. «Наша спільна донька, котра перебуває у шлюбі, також для мого чоловіка нерідна, - каже Світлана. – Ми, як могли, приховували цю таємницю: не хотіли завдати шкоду дитині. Та, звісно, знайшлися «добрі» люди, котрі усе розповіли. Та ми про це дізналися занадто пізно. Одного разу ми вирішили розповісти усе доні. А вона, уважно вислухавши усе, сказала: «Я усе знаю про це з семирічного віку. Просто не хотіла засмучувати батька…». Тому, завдяки певним «добродіям», які є на кожній вулиці, родина Григорія та Світлани домовилися нічого не приховувати від своїх синів.
«Ми ще не всиновили наших хлопців, - розповідає Світлано. – Тому й маємо статус прийомної сім’ї. Робимо це свідомо – розуміємо, що нині хлопчикам хоч якось допомагає держава. Наприклад, виплачує на дітей та мені за догляд 1800 гривень на кожного. Проте, мене бентежить, що їх можуть у нас забрати у будь-який час. А вони з нами вже три роки. Отож, ми вирішили з числа прийомної родини, перейти в родини усиновлювачів. Проте, поки очікуємо, що нашім діткам держава, все ж так, надасть хоч шматочок земельної ділянки. На ній ми самі збудуємо будинок на дві родини (двох братів), щоб вони знали, що власна оселя у них завжди буде. Принаймні, це дозволяє зробити заробіток мого чоловіка. Він приватний підприємець. Мені прикро за усіх сиріт, що ті гроші, які їм виплачують, вони, потрапляючи у дорослий світ «викидають на вітер» залишаючись ні з чим. А так, принаймні, мали б свій шматочок землі…»
За час після того, як родина Григорія та Світлани стала прийомною, до них надходить чимало листів та дзвінків щодо того, які зробити кроки та підготуватися психологічно, щоб взяти на виховання дитину-сироту. Пишуть й ромали з інших областей. Проте, стикаючись з першими труднощами люди опускають руки. «Ніколи цього не робіть, - каже Світлана. – Діти найсвітліше, що є на цьому світі і, якщо ви маєте змогу подарувати їм любов та турботу – це потрібно робити, не замислюючись. На моє переконання, для кожної дитини - головне родина. Буває, й що нашим діткам у садочку кажуть, що вони «цигани», тому й не хочуть з ними гратися. Та якщо ти, як любляча мати, поспілкуєшся з ними, поясниш, що таке різні нації і, що серед усіх є погані та хороші люди вони тебе розуміють. На моє переконання, якщо, хоча б кожна друга родина взяла під опіку дитину з дитячого будинку світ став би добрішим, а на одну врятовану душу було б більше».