Дві конфесії в одному храмі

Вже п’ять років тут в одному приміщенні відправляють службу Божу християни і православної, і католицької церков. Коли отець Роман, священик Української православної церкви Київського патріархату, приїхав дванадцять років тому на Хмельниччину з Тернополя, у кількох селах Ярмолинецького району, що на межі з Деражнянським, не було жодної церкви. «Ми почали реставрувати будинок, в якому колись був дитячий садок, – розповідає отець Роман, – зробили там поточний ремонт, купили два купола, витратили чимало коштів. Нам залишилося поштукатурити притвор, але в церкві сталася пожежа. Причини ми до сьогоднішнього дня не знаємо». Однак, прихожани разом зі священиком переконані, що в тому, що сталося, був промисел Божий. Бо Бог того місця Собі не вподобав. Люди розповідали, що той будинок був збудований, як кажуть, «на людських сльозах». В Михалківцях на той час було ще одне приміщення, яке не використовувалося, так звана плебанія (будинок, де колись жив священик). Спочатку там був костьол, але його в 1937 році розібрали. З плебанії спочатку зробили школу, потім магазин, а в останні роки він був «нічий» і знаходився на балансі фонду Держмайна.
«Ми, з Владикою Антонієм звернулися з листом до єпископа Леона Дубравського, – продовжує отець Роман, – він написав, що римо-католицька церква не претендує на те приміщення, оскільки немає такої потреби». На той час їхньої спільноти в окрузі не було. Лише кілька разів на рік, перед великими релігійними святами, приїздив священик і вділяв причастя на дому. В 2005 році православні християни почали реконструкцію частини приміщення.
«Воно було завелике для нашого приходу, тому частина приміщення залишалася незадіяною, – каже священик. – Коли ми освятили вже відреставровану церкву, на службу Божу приходили і православні, і католики, яких, до речі, було десь третина від усіх жителів села. Десь через рік, вже й не пам’ятаю кому прийшла в голову ідея, щоб католики також зробили собі капличку в тому ж приміщенні. Ми зустрілися з о. Яном, який служив у селі Маниківці Деражнянського району, переговорили, і вони погодилися».
Тепер прихожани ходять один до одного на службу, разом святкують. Щоб не співпадало дві служби одночасно, священики між собою домовляються заздалегідь. Зазвичай, якщо співпадають години служби, то вони разом вирішують, чию службу перенести в часі. Поступається той зі священиків, у кого є можливість. За словами отця, ще не було випадку, щоб вони якось не «розрулили» цю ситуацію. Службу Божу ставлять на такі години, щоб люди могли бути і на одній, і на іншій. «Ну, що з того, що ми будемо називати себе учнями Божими, якщо ворогуватимемо між собою, – запитує ніби сам себе отець Роман. – Хіба Бог буде цьому радий? Навпаки, Він буде засмучуватися». 
Нещодавно у церкві запланували встановити дзвони, оголосили про збір коштів, а через деякий час прийшов один чоловік і сказав, що дасть всю необхідну суму. Православні купили дзвони, а католики – встановили дзвіницю. Тепер одними дзвонами скликають на службу Божу і одних, і інших.
«Ми часто проводимо служби спільно, маємо мир і злагоду, а така поведінка – це найкращий приклад для людей, – переконаний священик. – Наше село змінилося, люди краще ставляться один до одного. Якби всі конфесії на Україні взяли за основу те, що нас об’єднує, то ми би переконалися, що існує дуже мало того, що нас роз’єднує. Бо в більшості випадків конфлікти і розбіжності стаються на основі якихось політичних або особистих амбіцій. Церква, по суті, єдина, а поділена вона адміністративно. Я радий з того, що можу сказати словами Ісуса: «по тому пізнають, що ви Мої учні, коли матимете любов між собою».