clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwaytSkypeWhatsappViberPhoneMail

Рай Петра Краснопольського, або Коли у селі ти - єдиний житель (ВІДЕО)

Чоловік зізнається, що роботи в селі вистачає. Особливо влітку

Чоловік зізнається, що роботи в селі вистачає. Особливо влітку. Фото: Артема Баландіна

Чоловік зізнається, що не проміняв би свою землю ні на квартири, ні на інші земні блага.

Лісом, полем, понад річку, трохи бездоріжжям, але прегарними краєвидами – дістатися цього села можна. Було б лише бажання. А познайомитися з паном Петром бажання мали величезне. Ще б пак – єдиний житель на усе село. І так уже 18 років.

Ще видніються дахи, ще стирчать стовпи з подекуди обірваними дротами. Чепурні колись хатки чорніють розбитими вікнами. Там, де спориш уже по коліна, а хвіртка заросла полином у людський зріст, гостей не чекають давно. Деінде трави ще покошені, хоч городи засаджені дуже зрідка. Але хтось таки згадує про свою колишню домівку. Дороги ще є. Не такі, мабуть, втоптані, як колись, схожі уже на зелені тунелі від навислого з узбіччя гілля, але є. На роздоріжжі обираємо ту, де є слід від кінських коліс. Вона приведе нас до Петра Краснопольського.

Єдиний господар на село

Полудневе сонце припікає добряче. Прилягти б у затінку горіхів, і мріяти, і вслухатися у тишу, що дзвенить у вухах. Або слухати цвіркунів, чи річку, що скаче тут у вибалку кам’янистими порогами… Рай… Власний рай Петра Краснопольського. Та нема йому коли вилежуватися. Він господар, і роботи у селі – робити-не переробити. Єдиний господар на село.

Зустрічає нас з усмішкою. Вона у вусах, і в бороді розливається дуже щиро, так усміхатися можуть лише добряки. Город картоплі, сінокіс, грядка буряків, кукурудзи. Зізнається, роботи – з ранку до смеркання вистачає. І робиш її – не переробиш: то їсти зготувати, то домашню живність нагодувати, паркан підлатати, на подвір’ї лад навести, купити хліба (а це – аж за чотири кілометри добиратися у сусіднє обжите село)…

Хвіртки та доріжки у селі позаростали травами...

Присівши у затінку на скошену траву, заводимо розмову. Петро Михайлович зайвої уваги не любить. «Їдуть до мене звідусіль, а мені потім клопіт. Не пишіть, з якого я села. Живу собі – і усе. Який тут подвиг? Вулиці спорожніли, тиша. А я тут народився і тут доживаю віку».

Коли роки – лише до лиця

Розмінявши 78-е літо, пану Петру роки лише до лиця. «На старість не зважаю, – жартує. – Роблю усе, що треба. А як інакше? Сидіти перед телевізором? Отак за кілька днів зростися можна. Рух – це життя… Часом посумую, що сам, перехрещуся, помолюся Богу, і знову з гарним настроєм до роботи».

Навпроти, за річкою, вже інша область, показує вдалину рукою: «Знаю там усіх, хто живе. Може, з пару десятків людей назбирається. Теж село вже котиться, мов сонце, до заходу… Вийдемо часом до річки, перекличку влаштуємо. Ось так, як-то кажуть, і поговорили».

Село, в якому народився Петро Михайлович, за часів радянської влади спустошували цілеспрямовано.
«Колись воно було славне, багате, людне… 105 дворів було, клуб, молоді багато. У 1952-му усіх наших сільчан примусово почали виселяли з села на Одещину. До війни там були німецькі поселення, а опісля, зрозуміло, ці села спорожніли. А робочі руки були потрібні. Саме тоді на наш район прийшла рознарядка переселити сотню сімей. От вибір і впав на нас. Пам’ятаю, був березень, до будинків під’їжджали підводи, люди вантажили сякі-такі пожитки і їх везли на залізничну станцію… Назад ніхто не повернувся…»

Родину Петра Краснопольського залишили. «Нас у матері було шестеро, тож на нашу родину махнули рукою. Так ми і зосталися. Хто не поїхав – господарював тут. Хтось до колгоспу ходив – зі шість кілометрів звідси, дехто до міста подався. Пішов до колгоспу і Петро Краснопольський. Зізнається, має 42 роки стажу. Найстарший у родині, він був своїм братам та сестрам за батька. Згодом уже з дружиною тут господарював. З роками, каже, діти повиростали, пороз’їжджалися по світах. Дружину поховав. Так і зостався на самоті.

 

Тут гостей уже не чекають...

«Мої доньки мене до міста все кличуть. Телефон обривають, щоб переїжджав. Не хочу. Мій дім – тут. Вистачає погостювати трохи і все – потім хочу додому».

До села реформи не доходять

Село згасало поволі. Хтось виїхав, когось поховали на місцевому кладовищі… Уже років з 18 років, як, окрім пана Петра, тут нема нікого. Ідемо селом, колись втоптаною вулицею. Пустка у вікнах, тиша на подвір’ях, порожньо… «Як внуки до мене з’їдуться, то «живіше» стає на вулиці, – додає. – Добре, що світло є. Дякувати Богу, що не відрізали. Слухаю про реформи по телевізору – дивуюся. Скільки таких сіл, як от наше, чи сусіднє, де жменька люду зосталась? До села реформи не доходять, хіба що мародери. Святого нічого в душі нема, з хатин останню черепицю знімають...»

Досі за селом бовваніє хрест.

«То мій дід його колись встановив, – показує рукою вдалину Петро Краснопольський. – Бої у війну тут були запеклі. Вісім сотень солдат загинуло. Похоронили у чотирьох могилах. А дід зробив дубового хреста».
На околиці – покинуте будівництво.

Хреста встановий ще дід пана Петра.

«То депутат якийсь будувався. Хто знає, чи то дача мала бути, чи комплекс якийсь. Природа ж у нас гарна, справжній рай… Позакладав підмурки, але далі діло не дійшло. Уже заростає усе бузиною».

Скрізь пахне різнотрав’ям, і скошеним сіном, полем, і річкою… «Рай…», – виривається мимоволі.
«Так, рай… – підхоплює пан Петро. – Та не дай, Боже, нікому такого раю бачити. Раю, де крім тебе нема ні душі, ні близької, ні далекої – ніякої…»

Підписатися на канал "Є" в Youtube

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментувати:
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Серпень 2018>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
  1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31