Анатолій Суходоля: «Щоб стати справжнім хірургом, інколи не вистачаЄ усього життя»

І це свідчить про певні успіхи і досягнення. Але значно виразніше про успіхи хі­рурга свідчить кількість пацієнтів – які оперувалися, і які хочуть опе­руватися. До Анатолія Івановича вишиковуються черги з подолян, приїжджають до нього і з сусідніх областей. А графік операцій у Ана­толія Івановича такий щільний, що важко викроїти хоча б півго­динки на бесіду. Нарешті ці півго­дини знаходяться. Але й вони кі­лька разів перериваються пацієн­тами та лікарями-колегами.

– Анатолію Івановичу, список Ва­ших посад та звань досить широкий. Ви завжди прагнули бути лідером?
– Не скажу, щоб було таке прагнен­ня. Просто я хотів бути хірургом, займатися наукою. І це мені вдалося. Наукою почав серйозно займатися з третього курсу університету.

«Найкращі  інвестиції – вкладені  в  навчання»
– Тому вирішили вступити до аспі­рантури?
– Тоді для цього потрібно було бути членом комуністичної партії, яким я не був. І через це з першого разу до ас­пірантури не потрапив. Але наступно­го року таки вступив у аспірантуру Ки­ївського інституту хірургії імені Ша­лімова. 
– Але паралельно працювали?
– Так, в аспірантурі навчався заоч­но. Працював у міській лікарні урген­тним хірургом – тобто, працював у не­відкладній хірургії, вночі. Зате дні мав вільні. Але не байдикував і не від­почивав. А йшов в обласну лікарню і асистував в операціях своєму вчителю Анатолію Підопригорі. В обласній лі­карні я працював безплатно. Але отри­мав більше, ніж гроші: отримав знан­ня і набрався досвіду. Й раджу усім, хто хоче стати хорошим фахівцем – лікарем, вчителем, інженером – спо­чатку інвестувати  у спеціальність. Це найвища інвестиція, яка може бути, і вона обов'язково дасть хороші плоди. У мене п'ять з половиною років інтен­сивної роботи заклали усі майбутні ус­піхи. За шість-сім років я захистив кандидатську дисертацію, мені поча­ли доручати складні операції, зі мною почали консультуватися колеги з ра­йонів. Але хірургія така галузь, що заспокоюватися не можна, потрібно постійно вдосконалюватися, і не лише раз на п'ять років, як це передбачено нормами. Я беру участь у семінарах, конференціях, з'їздах, переймав дос­від у хірургів з Києва, Москви, Санкт-Петербурга. І хоч Хмельниччина – об­ласть не університетська, ми на кілька кроків відірвалися від сусідів, освоїли нові технології. Й сьогодні у нас на до­сить серйозному рівні працює загаль­на хірургія, якою керує мій учень, док­тор медичних наук Олександр Підмур­няк.
Високих успіхів досягли в уроло­гії, ортопедії. Багато оперативних втручань виконували першими у За­хідному регіоні. Ну, і серйозний крок зробили, коли відкрили кардіохірур­гічне відділення, яке очолює теж мій учень, мій дисертант Андрій Кланца.  Сьогодні наші жителі майже не звер­таються по допомогу до столичних фа­хівців. Навпаки – до нас їдуть оперу­ватися з інших областей.
– Ви говорите про навчання, важку працю. Але ж студентські роки – ціка­ві й неповторні. За заняттями вдава­лося знаходити час на відпочинок, дозвілля?
– На те й молодість. Ми з друзями багато подорожували. За студентські роки я побачив чимало цікавих міст тодішнього Союзу, побував у Петер­бурзі, Москві, їздили ми по Золотому кільцю Росії.  Часто ходили у гори. Пристрасть до сходжень маю й досі. Ми з друзями майже щомісяця обира­ємо вершину, яку підкоряємо. Я піш­ки сходив усі Карпати. Протягом чо­тирьох років  на літніх канікулах пра­цював у студзагонах, навіть маю буді­вельну професію каменяра. 

«Серйозні  рішення ніколи  не  бувають  миттєвими»
– А коли у Вас вперше сформувала­ся думка, що хочете стати лікарем?
– У моїй родині всі були хліборо­бами. Але малим я мав незначну хво­робу, доводилося часто відвідувати лі­карів. І вони мене вилікували. Тоді й зародилася мрія стати лікарем. Я не раз її озвучував вдома. А, оскільки в селі не було середньої школи, то бать­ки порадили піти у Чемеровецьке ме­дичне училище. 
Я з радістю погодив­ся, бо там нав­чалися декілька моїх то­варишів.  І лише в медучилищі моя ди­тяча мрія утвердилася в свідомості. Але ж сер­йозні рішення ніколи не бу­вають мит­тєвими. Якось на третьому курсі нас привели в операційну. І, коли я спос­терігав за операцією, то дав собі слово, що стану хірургом. А через дванад­цять років зайшов у цю операційну вже як консультант.
– У народі кажуть, що можна або по­будувати кар'єру, або створити хоро­шу сім'ю. Вам вдалося і те, і те. Чи родина все ж таки страждає?
– На мою думку, фанатизму не по­винно бути ніде. Людина повинна ба­гатостороньо розвиватися. І може бути тільки тоді щасливою, коли все – і робота, і сім'я – гармонійно поєднува­тиметься. Зі своєю дружиною Вален­тиною познайомилися на першому кур­сі, на третьому одружилися. А на п'я­тому у нас вже народилася донька Та­ня, потім з'явився Сергій. Я дуже вдячний дружині, бо вона більше від­далася вихованню дітей. Я був пос­тійно у роз'їздах, на операціях, а на її плечах лежали турботи про дітей, сі­м'ю, і вона чудово з цим впоралася. Яка була моя частка у вихованні? Я намагався бути прикладом для дітей в усьому. Адже діти тільки тоді спри­ймають батьківські настанови, коли бачать, що батько не просто вчить, а сам так чинить. Вони переймають все: ставлення мами й батька один до од­ного, до батьків (бабусі й дідуся), до друзів, подій.
– Діти продовжили батьківську ди­настію?
– Так. Донька працює кардіохірур­гом у Німеччині. Розумієте, жінці ре­алізувати себе в українській хірургії складно. Тому, провчившись три роки у Вінницькому медичному універси­теті, Таня вступила до німецького ме­дичного вузу. Після навчання розіс­лала свої документи у п'ять клінік, здала там спеціальний іспит. І прой­шла в усі. Обрала Фрайбург – на півдні країни. І я бачу, що вона щаслива від того, що працює лікарем. Син Сергій навчається на шостому курсі в медуніверситеті.
– Кілька років тому Ви відкрили приватну хірургічну клініку. Вам не вистачає роботи у державній?
– Хірургія, як і вся медицина, не мо­же бути тільки державною. Є люди, які потребують послуг так званого під­вищеного комфорту, або хочуть оперу­ватися тільки в професора. Крім того, третина моїх пацієнтів – мешканці ін­ших областей. Щоб госпіталізувати їх у державний заклад, виникає чимало труднощів, бо у нас немає методики взаєморозрахунків. 
Я це зрозумів ще п'ять років тому, разом з дружиною, пульмонологом ви­щої категорії, отримали ліцензію і ор­ганізували приватну клініку. Це було дуже непросто, але я прагнув створити свою клініку, і мені це вда­лося.
 
– Але Вам і цього не вистачило, і Ви зайнялися політикою...
– Я – молодий політик. Цього разу став депутатом обласної ради. І не маю намірів навчати працівників сільсько­го господарства, як вирощувати уро­жай, чи вчителів – як вчити дітей.  Але я маю багато планів щодо медици­ни. І завжди вважав, що в обласній раді має бути велике медичне лобі. На жаль, у попередньому скликанні медиків було небагато, тому було важ­ко вирішувати медичні питання – впровадження нових технологій, ре­формування галузі. І я переконаний, що можу багато зробити, якщо по­єднуватиму практичну діяльність з роботою в обласній раді.

“До  чужої  біди звикнути  неможливо”
– Анатолію Івановичу, чи, на Вашу думку, хірург має право на помилку?
– Якщо скажу, що ні, то це буде не­правда. Кожного пацієнта ми інфор­муємо про те, які можуть бути  наслід­ки операції: який відсоток леталь­ності, ускладнень тощо. Звісно,  ми на­магаємося змінімізувати помилки. Й вони є різні. Наприклад, сьогодні ми не можемо діагностувати пухлини, менші 2-3 міліметрів. А це вже діаг­ностична помилка. Є помилки ненав­мисні. Їх аналізуємо, щоб ніколи не повторювали ні ми, ні наступні по­коління. Але хірург не застрахований від помилок.
– Хірурги часто стикаються з бідою, смертю. Кажуть, що людина до всього звикає?
– Я більше двадцяти років в хірур­гії, і, повірте, до чужої біди звикнути неможливо. І не думаю, що є хірурги, які байдуже ставляться до того, що у його пацієнта ускладнення, що він помирає, що у нього під кабінетом побиваються родичі. А якщо десь є, то ця людина випадково потрапила у хірургію.
– Хірургу, на перший погляд, не по­заздриш: зарплата невелика, робочий день ненормований, до операційного стола  можуть викликати і у вихідні, і в свята. Що приваблює у професії?
– Хтось з великих сказав: «Я вико­ную свою улюблену роботу, а держава мені за це ще й доплачує». Хоч це, звісно, крайнощі. Лікарська зарплата просто ганебно низька. Але я оптиміст і думаю,  що скоро це зміниться, і на­шу працю  цінуватимуть. Тоді, на моє переконання, зникне в медицині й ко­рупція. А вдячні пацієнти дарувати­муть лікарям не конверти (що, до речі, принижує і одних, й інших), а квіти і слова вдячності.
– Які найбільші Ваші досягнення у житті?
– По-перше, ми з дружиною вирос­тили хороших дітей, які продов­жують нашу справу. По-друге, я займаюся улюбленою справою і маю у цьому деякі успіхи.