Дитячі спогади про війну

«У 1941 році ми жили на Славутчині. Мій старший брат Володя після трьох років служби в армії мав повернутися додому. Але війна змінила усі плани. До партизанів подався ще один брат — Василь.  Майже щоночі він приходив додому, мати готувала їжу для партизанів.  Коли німці окупували район, спалили на полях весь урожай, і у взимку у нас не було що їсти. Весна 42-го року була голодною. Залишилися лише лушпайки з картоплі. Ми брали їх, ставили на плиту, пекли і їли. Ходили на городи і збирали гнилу картоплю, мати з неї смажила картопляники, вони були такі гіркі, що цей смак пам’ятаю до сьогодні. Недалеко від нас у великому будинку жили німці, біля будинку була велика помийна яма. Ми лазили у ту яму, збирали те, що викидали німці.  Якось есесівці зігнали усе село якраз біля тієї ями. Над нею висіли три вішальники: командир партизанського загону Михайлов і ще два партизани. Я хоч і малий був, але побаченого до смерті не забуду. А німець оголосив: «Якщо хтось з вас носитиме партизанам харчі, то висітиме на шибениці, як ці троє».  Так і поховали партизан у помийці. Й відтоді німці виставляли варту. Вони вилазили на церковну дзвіницю і дивилися, хто йде у ліс. Того доганяли і перевіряли, чи не несе людина часом партизанам їсти. Нарешті настав 1944 рік. Німці розуміли, що їм кінець. Втікаючи, вони спалювали будинки, кидали у криниці малих дітей. Якось, коли німці, відстрелюючись, відступали, я сидів на призьбі біля своєї хати. Враз мене ніби щось обпекло... Підібрали мене  наші санітари і відправили у госпіталь. З рани витягнули аж дванадцять осколків. Я, малий, лежав у госпіталі разом з радянськими воїнами. І тепер, через те дитяче поранення, маю статус інваліда Великої Вітчизняної війни другої групи».
Микола ШЕВЧУК, м. Городок.