«Війна — це страшно і дуже хочеться жити»

Герой... Саме так можна назвати кожного, хто бився за мир і спокій  на фронтах Другої світової війни. Щастя вижити випало не кожному. Доля всміхнулася хмельничанину Абі Калінеру. Ветеран пройшов усю війну, мав кілька поранень, але жодного – серйозного. «Я вірю в долю, – зізнається Аба Давидович. – І у мене вона виявилася щасливою». За відвагу, хорошу службу та героїзм ветеран удостоєний чотирьох бойових нагород: двох орденів Великої Вітчизняної війни, ордена «За мужність» та медалі «За відвагу».
«Коли дійшли до Росії, ми цілували рідну землю»
«Війна мене застала у Прибалтиці, – згадує ветеран. – Туди мене направили після закінчення Другого Ленінградського авіаційно-технічного училища. Прибалти нас не дуже любили. Над нами, ще до початку війни, постійно літали німецькі літаки. Вони фотографували все з неба, знали, де що знаходиться. Тому на другий день війни вони нас розбомбили в пух і прах. Ми поспіхом відступали. З нашого полку мало хто залишився в живих: кого не вбили німці, добивали прибалтійці. Коли ми дісталися Псковської області і почули російську мову, впали на коліна і цілували землю. Ми думали, що одразу поповнимо матеріальну частину і підемо в бій. Але цього не сталося, ми відступали аж до Москви. Вже у Москві нам дали нові комбінезони, рушниці. Ми губилися у здогадках: для чого все це? У всьому новому нас повезли на Красну площу. Тільки тоді ми зрозуміли, що буде парад, і ми – його учасники. Він тривав недовго – десь з півгодини. На трибунах Мавзолею було негусто. Пам’ятаю, стояв Сталін і ще троє чи четверо військових.  Сталін виступив дуже коротко. Я пам’ятаю дослівно його слова: «На ваші долі випав священний обов’язок – захищати Вітчизну від німецько-фашистських окупантів. Нехай вас на цій священній війні надихають предки – Олександр Невський, Дмит­рій Донський, Кузьма Мінін, Олександр Суворов, Михайло Кутузов». Просто з параду ми пішли на оборону Москви. Тут я отримав перше бойове хрещення: був поранений, контужений, потрапив у госпіталь. На щастя, поранення були не дуже важкими. У госпіталі мене застав наказ Сталіна: використовувати війська за призначенням. Досі ж ми усі служили у піхоті. Але ж були спеціалістами. І хоч я був інженером, не раз доводилося підніматися у повітря. За війну кілька разів їздив навчатися, оскільки з’являлася нова техніка, осучаснювалися літаки, які не  поступалися німецьким. Під час одного з таких навчань ми дізналися про нашу Перемогу. Це було в Арзамасі, який належав до Московського військового округу. Й так сталося, що усі, хто служив у цьому окрузі, брали участь у параді Перемоги на Красній площі. Так я закінчив війну теж на головній площі тодішнього Союзу. Звісно, цей парад відрізнявся від того, що був у 1941 році. Тепер у руках у нас були гармошки, а радості не було меж. Та й трибуни Мавзолею були заповнені».
До 1946 року Аба Давидович ще служив у війську, потім демобілізувався і повернувся на Хмельниччину (родом він з Деражнянщини). «Війна – це дуже страшно, – згадує ветеран. – Постійно гинули товариші. Я не вірив, що повернуся додому живим. А жити так хотілося! Мабуть, доля у мене була така – вижити».