Екс-заступник Хмельницького міського голови: «Рецепт мого щастя – допомагати людям»

ПРО НЬОГО
Івану Федорову 55 років. За гороскопом – Риба.
Працював на радіозаводі, був заступником Хмельницького міського голови, начальником управління праці та соціального захисту, директором обласного центру соціально-психологічної допомоги, двічі обирався депутатом обласної ради, раз – депутатом міської ради.

Ми їдемо до Івана Федорова на дачу, в Карпівці. Насправді він тут живе, залишивши мамі міську квартиру на Озерній. На дачному масиві радіозаводу все цвіте, співають пташки, і здається, що ти потрапив з міської суєти просто в рай. На порозі невеличкого будинку нас зустрічає болонка Тоша. Від радості, що господар повернувся, він швиденько несе йому в зубах домашні капці. Точніше кажучи – волочить, бо настільки маленький, що взуття на його фоні видається просто гігантським. На горизонті одразу ж з’являються три коти: Марго, Вася та ...Рудик. Іван Іванович коротко знайомить нас з кожним із вухатих і хвостатих. «Тоша – повністю сліпий. Ми його раніше звали Головою масиву – так він любив тут все обходити, обстежувати. Бігав десь по дві-три години. Доти, доки його не порвав сусідський ротвелер. Господар пса кинув Тошку після цього в озеро. Воно було трохи примерзле, і поки той вибирався з води, бідолага, зірвав собі шкіру. Приліз до хати – як кривавий клубок. Ми вже думали – не виживе. Але він сильний. Тільки от осліп після цього…»
Федоров говорить з любов’ю не тільки про тварин, а й про кожну квіточку, котра росте на невеличкому городі. Ось тут його домашня «долина нарцисів», ось тут – свіженька петрушечка, а це – шикарні тюльпани. Він любить це місце і будинок, недарма, каже, колишній його господар казав, що тут гарна аура. А, можливо, це просто компенсація за те, чого довго не мав: свій будинок, своя земля.

ДИТИНСТВО
«Я з села Антонівка Дунаєвецького району. Ми жили дуже бідно: хата була під сніпками, підлога в ній – земляна. Ви не повірите, але я не знав, доки не переїхав у 1967 році до мами, в Хмельницький, що таке постільна білизна,простирадло. Спали ми з бабусею на вереті, постеленій на соломі.
...Мама вибилася в люди – пішла працювати вантажником у Хмельницький. Розвантажувала цемент, скло. Потім потрапила на будівництво – всі хрущовки у нас на Кам’янецькій – зведені її руками. Ми жили втрьох в маленькій кімнатці гуртожитку. Бабуся захворіла на туберкульоз, і вісім років пролежала в цій кімнатці. Намучилися ми сильно. Тільки в 1992 році, коли я був заступником міського голови, нам дали квартиру на Озерній».

Усе на дачі Федорова продумано: балкон, з якого, просто простягнувши руку, можна зривати стиглі яблука, сауна, мисник, на котрому розкладено глиняний посуд. Уже почали закладати піч, аби готувати аж до перших холодів все у ній. «Це буде гарна піч, побілена вапном, розмальована мальвами, – хвалиться Іван Іванович. – Якось приїдете, і спробуєте, які в ній виходять неповторні каші та борщі!». Гостей тут приймають надворі, за столом, за котрим раніше сиділо чимало міських керманичів. Він величезний, масивний – хоч масажі на ньому роби, хоч танцюй – і виготовлений у 1938 році! «Як не вмовляла мене мама викинути цю рухлядь, – каже Федоров, – та я недаремно забрав його з міськвиконкому, коли його «списали». І історія, і людей можна за ним посадити багато. А я гостей дуже люблю, і, ви не повірите, напевне ніколи в житті не вечеряв та не обідав сам!».

АРМІЯ
«Коли я пішов а армію, мені вже було 27років. Служба моя була страшна і важка – це був перший конвойний полк Росії – ми супроводжували зеків по всій країні. Але я ніде і ніколи не мав більше такої поваги, як там. Мене поважали солдати, а знак ЦК ВЛКСМ та ВЦСПС вручав сам Борис Єльцин, котрий тоді був першим секретарем Свердловського обкому партії.
В армії у мене почало з’являтися перше сиве волосся. Я міг би перетворитися там на циніка, але насправді навчився співчувати чужій біді. Скільки в тюрмах сиділо невинних, які то були нелюдські умови! Ось ви тільки уявіть: взяли в Ленінграді засуджених жінок, і мали їх супроводжувати до Хабаровська. Везли їх в вагонах навіть без вікон, як скот, було під сорок градусів спеки, і їхати довелося місяць! Хіба таке можна витримати? Не тільки їм, а й нам, солдатам... Але коли дивишся в очі біді, багато в житті починаєш розуміти».

Іще одна ідея-фікс Івана Івановича – це гарно, по-музейному, вивішати колекцію вишитих рушників, котру він давно збирає. « В цьому мені має допомогти подруга з Кам’янця-Подільського Тетяна Карпова, – розповідає він. – Я дуже люблю чомусь саме вишивку гладдю – тому маю чимало таких рушників. Багато з них мені подарували друзі». Друзі дарують Федорову не лише вишиванки. У домі чимало речей «з історією». Ось картина, котру заповідала йому після смерті хмельничанка Дора Олексіївна. Це репродукція, але її привіз чоловік жінки з війни. «Я навіть не пам’ятаю, чим я їй допоміг, а вона мені картину заповідала», – зізнається господар. Гордість Федорова – і набір мельхіорових чарочок зі Шрі-Ланки, котрі подарувала йому колись директор їдальні ХЗТП Раїса Кондратюк. «Вона була самотньою жінкою, дуже своєрідною, майстром своєї справи. Багато чому мене навчила, наприклад, як сервірувати стіл, – каже Іван Іванович. – Не знаю, кого вона більше любила – мене чи Михайла Чекмана... Але справді любила. В останні хвилини її життя, вже в лікарні, я став її хресним батьком».

ЧЕКМАН
«Вже стільки років немає Михайла Костянтиновича, а він ніби є. Є його Хмельницький, є повага до нього. Коли я написав у своїй передвиборчій листівці, що був багаторічним соратником Чекмана, скільки людей до мене почало звертатися! Всі його пам’ятають та шанують. Це була велика втрата для міста, велика втрата для мене. І не тільки Михайла Костянтиновича, а його дружини Галини Сергіївни – вона була доброю і щирою людиною...
Я пригадую, як одразу після їхньої смерті полетів у відпустку в Туреччину. Думав, хоч там трохи сховаюсь від того горя. А в готелі, здавалося, самі лише хмельничани – всі підходять, запитують, як все сталося, згадують, якими вони були. І мені навіть якось легше стало – виговорився. Хіба зараз є такі керівники, як Чекман? Ні, маліють якось люди».

Про те, що Іван Іванович – майстер готувати, я чула вже давно. Але коли на столі почали з’являтися печена свиняча нога, окрошка, курка-сациві та шурпа, у мене від здивування просто відкрився рот. І все було настільки смачне! Тому відразу попросила якийсь незвичний рецепт для читачів «Проскурівського телеграфу». І Федоров розповів про рульку: «Берете грубшу частину свинячої ноги, добре її чистите. Потім замочуєте у свіжому соці з цибулі та моркви (50 на 50) і кладете на 24 години в холодильник. Згодом витягуєте, солите-перчите – я люблю додавати суміш кримських спецій – годину воно стоїть. Заливаєте в каструлі темним пивом і варите на малому вогні три години. Воно трохи смердить, але то нічого. Остуджуєте після цього рульку, обмащуєте її в суміші з гірчиці, меду та спеці і ставите в духовку на 2 години, тільки на невеликій температурі –150-160. А потім пальчики оближете!»

ЩАСТЯ
«Останній рік я працював у міській приймальній громадян. Всі з бідою, всі, хто в Бога вірує, всі йшли до нас. Я думав, що коли 12 років працював в управлінні праці та соціального захисту, то бачив людські нещастя, але то було не так. Стільки безвиході, стільки горя, як в приймальні, не бачив і не чув ніде. А ще я зрозумів, яка це страшна машина – апарат управління. Вона працює, як конвеєр, і конкретна людина для неї – ніщо. Багатьох посадовців відкрив для себе у цій роботі.
А тепер я вже ніби вільна людина. Але як бачу якихось стариків, чую їхні розмови – обов’язово маю щось порадити, чимось допомогти. Це все сидить у мені, нічого не можу вдіяти. Колись Діна Рубіна писала: «Шкода, що ми буваємо щасливі від того, що когось нещастя гне». Це правда, але не про мене. Я от зараз думаю: мій рецепт щастя – допомагати людям».

Покидати оселю Федорова – справа нелегка. Але він виносить до воріт спеціальний пристрій, «на коня», сковорідочку з чарочками та дзвіночком. Пора прощатися. Але чомусь сюди хочеться повертатися знову і знов.