ye-logo.v1.2

Чорна сповідь: три історії з 1933-го

Суспільство 1850
Марії Слюсар з села Черешенька зараз 94 роки, у 33-у було шість. Каже, нема гіршого як голод..
Марії Слюсар з села Черешенька зараз 94 роки, у 33-у було шість. Каже, нема гіршого як голод... Фото: автора

В 1932-у році, коли перший секретар Деражнянського району отримував орден Леніна за кращі хлібозаготівлі, в селах вимирали цілі сім’ї...

Деражнянський район – один з тих, який найбільше постраждав в роки Голодомору. В 1932-у році, коли перший секретар району отримував орден Леніна за кращі хлібозаготівлі, в селах вимирали цілі сім’ї... В селі Черешенька нині про той страшний злочин радянської влади нагадує дерев’яний хрест, встановлений на могилі, де хоронили померлих від голоду. Ховали усіх в одній великій ямі… А ще той злочин живе в спогадах: тих, хто пережив голод, в пам’яті тих, кому про це розповідали рідні…

У селі і досі пам’ятають урочище Іваново, що неподалік Черешеньки. Сюди звозили розкуркулених, неблагонадійних елементів, як їх називала влада. Викидали в горбках (так кажуть про цю місцевість сільчани), без права покинути місце виселення. Скільки вимерло в тому урочищі нескорених – ніхто не знає. Старожили пригадують, люди в тих горбках копали ями, вкривали гіллям і так там зимували. А ще просили місцевих забирати дітей, щоб хоч хтось вижив...

Якось дід прийшов з поля, а з хати чотирирічного сина вже повезли на кладовище...

У родині Миколи Черкаського, нині керівника відділу культури Деражнянської громади, від голоду померло шестеро. Його батько народився в 1932 році і вижив. А трьох батькових братів батьки поховали…

«Мій дід по батьковій лінії Степан Черкаський був заможного роду, мав освіту. У 1926 році після розкуркулення його відправили до Польщі навчатися на механізатора. Через рік чи два, відучившись, дід пригнав в Деражнянський район першого трактора. Але разом з трактором з Польщі привіз ще собі велосипеда. Партійна районна верхівка побачила в тому щось антисовєцьке… Його забрали до тюрми. Трактор стоїть, а дід в тюрмі. Нема кому на ньому їздити… Випустили діда через чотири місяці, щоб вчив молодь на механізаторів. Так він і навчав, і працював бригадиром МТС, обробляв колгоспну землю, сіяв, орав... А в дома – не було жмені зерна. Не було. Візьми щось в кишеню – і одразу в тюрму…

1932-й та 1933 роки - чорні для нашого роду. Удома малі діти, а їсти нема що. Якось дід прийшов з поля, а з хати чотирирічного сина вже повезли на кладовище... І це тоді, коли в 1932-у році керівник хлібозготівель по Деражнянському району отримав орден Леніна за найкращі хлібозаготівлі, мій дід, який обробляв ті поля, хоронив дітей…

В селі Черешенька нині про той страшний злочин радянської влади нагадує дерев’яний хрест, встановлений на могилі, де хоронили померлих від голоду.

Бабуся розповідала, що ніхто не робив трун. Їхала підвода селом, замотали мерця в ряднину і поклали до підводи. Так до тієї підводи поклали і малого. Казала, що йшла за кіньми, а з хат ще виносили мерців і клали на підводу... На цвинтарі була яма, куди клали всіх, хто вмер. Ніхто окремих могил не копав.

Дід прибіг на цвинтар і таки встиг забрати тіло сина. Поруч викопав ямку і поховав його окремо. А поки вернулися додому, в хаті вже другий не дихає… Поховали його в тій же ямі, що і братика. За день померли з голоду Петрик та Володя. Через пів року померла третя дитина… В родині матері померли з голоду її брат з сестрою та батько… Вимерло пів нашого роду».

Прийде мама до хати, а ми в плач: «мамо, дайте їсти»

Марія Слюсар з Черешеньки - 1927 року народження. Зараз їй 94 роки, у 33-у було шість. Каже, те, що було, то жахіття.

«Нема гіршого як голод. Ой багато людей в Черешеньці з голоду померло. Вже й трун їм ніхто не робив. Замотають в рядно і на підводу, яка селом їде та збирає мерців. Всіх скидали в одну яму.

Що ми їли? Хопту їли, коріння… Підемо, накопаємо коріння, висушимо. Потім змелемо та напечемо таких млинців. Вижили. Все пережили. Але нема гірше як голод. Прийде мама до хати, а ми в плач: «мамо, дайте їсти». Боже, дітоньки, шо ж я вам дам… Найгіркіші сльози – то сльози матері, яка не має що дитині дати, коли вона пухне з голоду. Хай Бог милує...

Марія Слюсар пригадує, прийде мама до хати, а діти в плач: «мамо, дайте їсти». Боже, дітоньки, шо ж я вам дам…

Нас в мами було троє. Ми всі вижили. Батьки трошечки ковирялися. Покійний дід тихцем бив каміння і робив сякі-такі жорна. Ми з мамою поночі несли їх до Летичева (з села 14 кілометрів). Йду прошу Бога, щоб назад не нести їх. Маму прошу, віддайте їх за шо дають. Пам’ятаю трапилося жито, змололи його, то мама млинець спекла. Чи було в мене що смачніше за той млинець? Не було...»

За те, що сіяв руками, батька засудили на 10 років

Катерині Віхтюк 98 років. Усе життя вона мешкає в селі Нижнє неподалік Черешеньки. Тут пережила вона і колективізацію, і голод…

«Мені було десять, але дуже добре все пам’ятаю... У батьків нас було двоє з братом. В 32-у був страшний голод. Дуже чекали весни, щоб хоч щось вродило. Батько був в колгоспі. Хто впирався йти до колгоспу – того висилали. Він був бригадиром. Прийшла весна 33-го – відправили їх в поле сіяти. Тоді не можна було сіяти руками, тільки трактором. Не можна було зерна до рук брати. Якось батько заслаб і послав на сівбу свого родича. А як прийшов подивився на другий день, бачить, де колеса від сівалки йшли – все незасіяне. Взяв набрав ячменю в колгоспній коморі – і попідсівав ті колії.

Поки додому прийшов – вже й в районі знають: сіяв руками. Засудили батька на 10 років тюрми. Ще десять день вдома відбув і забрали в міліцію, сидів в підвалі в Деражні. Вже як зійшов ячмінь густий, як щітка, наш родич переказав батькові, що треба писати в область, що не вкрав зерна, як сіяв руками. Правда, дійшов його лист куди треба. Виїхала комісія на поле, щось там рішали довго, але тата потім відпустили…»

«Поки батько додому прийшов – вже й в районі знають: сіяв руками. Засудили батька на 10 років тюрми», - пригадує Катерина Віхтюк.

А ми рятувалися як могли… Була корова в нас, то ми ще не дуже бідували, носили те молоко діду та бабі. Але хліба не було і жмені. Була на вулиці родина, то дуже бідувала. Вмерли всі, тільки хлопчик один лишився. Зиму дуже мучилися. Вже як весна 33-го прийшла – була кропива, варили лободу… Десь тато роздобув картоплі. Посадили, чекали коли підросте. Якось виходить на город, а вся картопля зів’яла. Він за бадилля потягнув, а там нема нічого. Хтось вночі ту картоплю випорпав…

А ще на городі в нас росла вишня. Як ми чекали, коли ті вишні дозріють… Дуже тих вишень чекали… Так люди їсти хотіли, що хай Бог милує».

На місці спільної могили, де хоронили померлих від голоду в Черешеньці, у 90-х встановили символічний дерев’яний хрест. За даними Музею голодомору в селі в 1932 – 1933 роках від голоду померло 32 людини. На сьогодні встановлено імена 30.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Інформація з інших ресурсів

Гаражі: продаж/оренда

  Так  Ні, дякую