«Про те, що наш магазин продали, ми дізналися з... газетного оголошення»

Аби збудувати в селі власну крамницю родина Волошиних з села Поляхове, що на Теофіпольщині, збирала гроші кілька років. Усі гуртом працювали на будівництві й облаштуванні приміщення. А от кошти на товар довелося позичати.

«Я думала, що це — жарт...»

«Саме тоді ми вирішили звернутися до одного з банків Хмельницького, - розповідає Віра. - Оскільки для того, щоб отримати досить велику суму, потрібна була застава, то вирішили заставити, сам магазин. Офіційно власником приміщення був мій дядько Іван Волошин. І він погодився передати його в заставу. Кредит я оформила на себе. У банку нам позичили 140 тисяч гривень на п'ять років. Мені зробили розрахунок сплати боргу з урахуванням моєї фінансової спроможності, за яким кожного місяця маю сплачувати кредит та відсотки рівними частинами. Ну і звісно ж, так, щоб трохи залишалося на життя».

Так і було до того часу, поки в розпал кризи банк не прийняв одностороннє рішення підняти відсоткову ставку. Жінка стверджує, що не підписувала жодних документів, де б вона погоджувалася на нову ставку, чи відмовлялася від нових умов. Віра продовжувала платити по кредиту за старою схемою, нічого не підозрюючи про нові відсотки. А банк нарахував їй борг й узяв... і продав її магазин.

«Усе це діялося за нашими спинами, - впевнена Віра. - Про те, що наш магазин продають, ми дізналися з оголошення в газеті. Навіть думали, що це який жарт, помилка, адже ми й далі сплачували кредит. Банківські працівники жодним словом не обмовилися, що в нас росте борг та про те, що йде процедура реалізації майна».

Магазин продали на торгах в Теофіполі. На цьому прилюдному (як вказано в документах) аукціоні був всього один учасник. Він і придбав магазин за... 83 тисячі гривень.

«Уявляєте! Віддали за безцінь, - обурюється жінка. - А ми ж будували його всією сім'єю... Ми ж на це будівництво витратили не менше семисот тисяч! Кілька років будували. Купили обладнання, стелажі. Коли ми брали цих 140 тисяч гривень, то банк же оцінив приміщення як гідне цих грошей — по договору іпотеки в 203 тисячі гривень! А продав — за копійки?!»

Повідомлень про те, що банк має намір продати магазин ані позивач, ані власник не отримували.

Магазин продавали за спинами його власників

Оговтавшись від того, що сталося, Віра вирішила позиватися до суду, щоб оскаржити торги, дії нотаріуса, який вчинив такий виконавчий припис та дії банку.

«Ми впевнені, що банк незаконно підняв відсоткову ставку по кредиту, - каже Роман Лабузінський, антиколектор, юрист, який нині відстоює права клієнтів банку в суді. - В договорі є пункт про порядок підняття відсоткової ставки. Змінювати її можна лише за згодою сторін після підписання відповідного додаткового договору. Тобто, банк через низку причин може прийняти рішення про збільшення відсоткової ставки. Про прийняте рішення він має повідомити позичальника, надіславши йому рекомендованого листа. Після отримання такого повідомлення позичальник має або погодитись з банком на нові умови і підписати додатковий договір, або достроково повернути залишок кредиту. Нічого з цього жінка не робила. Тому дії банку щодо підняття їй відсоткової ставки без згоди є незаконними, адже одностороння зміна умов договору недопустима».

За словами юриста, саме це й призвело до підвищення щомісячного платежу по кредиту, почав накопичуватися борг.

«Я б платила за новими розрахунками, - каже вона. - Я ж щомісяця справно приходила до банку і сплачувала кредит та відсотки — такі, які були обумовлені в моєму договорі. Ніхто з касирів, які приймали гроші, не повідомили, що мені підняли відсоткову ставку».

«Звісно, банки мають право продавати майно, яке перебуває в заставі, - погоджується Роман Лабузінський. - Але для цього існує закон, котрий регулює цю процедуру. Згідно з ним, банк має надіслати іпотечне повідомлення і боржнику по договору кредиту, і власнику майна, котре є в заставі. В цьому повідомленні банк має вказати суму боргу, яка склалася на той час, заявити свої вимоги про дострокове повернення цієї суми і попередити їх про можливі дії з боку банку — звернення до суду або вчинення виконавчого напису. Ані Віра, ані Іван таких повідомлень не отримували. Під час судової тяганини це підтвердили і столичні експерти, які проводили експертизу їх підписів».

Незважаючи на це, банк звернувся до приватного нотаріуса, який вчинив виконавчий напис на договорі застави. Його було передано до виконавчої служби, котра почала процедуру реалізації майна. Усе це діялося за спинами власників магазину.

Юрист стверджує, що і під час процедури продажу теж було допущено низку процесуальних порушень з боку державної виконавчої служби, адже ні з Вірою, ані з власником магазину ніхто не погоджував вартості майна, не попереджавав про майбутні торги. «Неозброєним оком видно, що на момент оцінки і реалізації майна, була занижена його вартість, - каже він. - Сума, за яку продавався магазин менша, аніж його оцінило бюро технічної інвентаризації у 2007 році, майже на 27 тисяч гривень і майже в два з половиною рази, аніж його оцінив сам банк. Невже за два роки діючий магазин міг так втратити у ціні?»

«Те, що зробив банк — правове свавілля!»

Незважаючи на те, що сьогодні «свій-чужий» магазин вже у власності іншої людини, і Віра, і Іван Волошин вважають себе ошуканими та продовжують добиватися правди в судах.

Оскільки банк продав магазин за 83 тисячі гривень, а Віра позичала 140 тисяч, то враховуючи, що частину вона вже виплатила, банк нині вимагає від неї ще 40(!) тисяч гривень різниці між коштами, які надійшли від продажу магазину та загальною заборгованістю, яка склалася на момент продажу. До того ж, частину коштів, отриманих від продажу магазину, взяла за свої послуги організація, котра проводила торги.

«Я хочу повернути свій магазин, - каже жінка. - А те, що зробив банк — правове свавілля. Я стільки власних грошей і сили вклала в нього, два роки сплачувала справно кредит, відсотки, а його взяли і продали. Так ще й вимагають від мене грошей! Як жити далі? Ошукали, обікрали, ще й хочуть з нас останню одежину здерти!»

Оскільки магазин опломбований до остаточного вирішення судової тяганини, жінка не має права навіть зайти в приміщення. Щоправда, і для нового власника теж діє тимчасова заборона розпоряджатися магазином.

«Там наш товар, вітрини, стелажі, касовий апарат... Хто зна, чи усе на місці, а може, вже й тихцем розікрали», - бідкається жінка.

Між тим, антиколектор зізнається, що запускати механізм в зворотному порядку теоретично - можливо, але практично - дуже важко.