«Бережи дітей. Я тебе люблю»: як хмельничанка чекає з полону свого коханого захисника

«Я трималася, як могла. Інших варіантів не було. Перші дні трошки плакала ночами, а потім плакати не хотілося. Молилася і чекала смс. Коли повідомлення приходило – раділа дуже і ставила відлік часу, коли він знову напише», - згадує дружина українського захисника, воїна полку «Азов» Надія.

Вже майже два місяці вона не отримує смс від коханого. Як він себе почуває, що їсть, в яких умовах перебуває – невідомо нічого. Її чоловік залишається у російському полоні.

З перших днів широкомасштабного втрогнення чоловік разом з військовими побратимами обороняв Маріуполь. У повній блокаді, без запасів їжі та ліків вони тримали опір, стримуючи переважаючі сили супротивника. Своїм героїзмом «сталеві» оборонці не дали швидко просунутись ворогам в інші регіони. Самі ж врешті були змушені евакуюватися з «Азовсталі». Нині вони військовополонені.

«На моє питання: «Краще було б лишитися на заводі, чи добре, що вас виводять?» він мені сказав, що хочеться вибратися з цього пекла, бо це шанс на життя. На заводі більше такого шансу не залишалося. В останні дні у них було багато втрат. Щодня багато загиблих. По них били точково», - ділиться жінка.

Надія разом з двома маленьким дітьми мешкає в Хмельницькому. Вони чекають рідного захисника вдома та вірять, що невдовзі він знову повернеться до них. Хмельничанка говорить: дітлахи ще не розуміють, де тато і що з ним. Лише знають, що він їх любить і скоро приїде. Це їй додає сили триматися.

Надія тримає в руках фото свого чоловіка.

Чоловік Надії завжди був справжнім патріотом. З початком Майдану він поїхав до Києва і став активним учасником Революції Гідності. Після того пішов добровольцем на схід України. Спершу чоловік був разом з прикордонниками у Бердянську. Допомагав їм, а заразом вчився військової справи. До цього він ніколи не служив та й навіть не цікавився військовою справою. Натомість, коли постало питання боротьби за вільне майбутнє України, він пішов першим. Це був 2014 рік.

У лютому 2015-го чоловік почав служити у полку «Азов». Маріуполь для нього став другою домівкою. З коханою, яка залишилася мешкати у Хмельницькому, спершу бачився раз на три місяці. Потім приїздив раз у пів року, коли відпускали зі служби. У подружжя з’явилися діти. Останні роки вже родина приїздила до нього в Маріуполь – з татом побути та в морі покупатися.

«Він до нас їздить у відпустку, а ми до нього в гості. Влітку до тата їздили, як на море. Він у цей час намагався бути не на передовій, а в штабі. На Новий рік цієї зими теж до нього їздили. Поїхали у кінці грудня, а повернулися додому 20 лютого. Просто мені потрібно було по справах бути в Хмельницькому, а так ми ще б там залишалися», - говорить Надія.

Чоловік разом з іншими військовими побратимами 24 лютого першим зустрів ворожі війська. Вранці подзвонив до дружини, доручив виконати їй кілька завдань, не згадуючи про початок війни. Кілька днів був з родиною на зв’язку. Потім написав, що зв’язку вистачає лише на текст. Так було до перших чисел березня. Далі з’являвся все рідше і рідше.

«Повідомлення були через день. Раз в п’ять днів. Раз у тиждень. Раз у два тижні. Серце було не на місці. Ми не знали, як він там. Потім з’являвся: «Привіт, ми тримаємося. У нас все добре». Він ніколи не писав, що їм погано, - ділиться жінка. - Якось його не було більше двох тижнів на зв’язку. Це була середина квітня, саме гарячі бої тривали. А потім він написав з чужого номера: «Привіт, це я. Живий». Я думала, що в мене серце з грудей вискочить, таке щастя було».

Далі знову тиждень невідомості і знову бажане смс ще з іншого номера: «Тримаємося. Не хвилюйся».

«Я в нього часто запитувала, що далі? А він писав: «Ми чекаємо якогось дипломатичного рішення», - ділиться хмельничанка.

З середини травня захисник перебуває в полоні..

Надія говорить: її чоловік – Герой. Завдяки йому та іншим захисникам Маріуполя війна в Україні не набрала тих обертів, яких могла набрати. Однак це дуже важко. Сім’ям – чекати повернення рідних додому, захисникам – це все переживати.

«Коли їх евакуйовували, він подзвонив до мене. Та розмова, яка була перед виходом з заводу, виглядала так, наче він прощається. Він сказав: «Нас евакуюють через полон. Бережи дітей, я тебе люблю. Не сумуй. Я сподіваюся, що виберуся з заводу, виберуся з полону і повернуся до вас», - згадує Надія. - Він говорив оптимістичні слова, але його голос звучав якось не так. Тоді вже я його заспокоювала. Він таке пекло пережив і витримає далі».

Додамо, матір 20-річного азовця хмельничанка Світлана теж розповіла про свого сина, який перебуває в полоні. Історією про те, як хлопець мріяв стати військовим, як потрапив в полк «Азов», як протистояв російським військам в Маріуполі та на «Азовсталі», вона поділилася з сайтом «Є»:

«Зустрічав свої 20 років під феєрверки градів», - мама полоненого азовця з Хмельницького

Нагадаємо, нещодавно у середмісті Хмельницького презентували фотовиставку, присвячену оборонцям Азовсталі. Експозицію розгорнули просто неба поруч з кінотеатром Шевченка. На підставках розмістили світлини, зроблені бійцями полку «Азов» під час героїчного протистояння. На зображеннях розтрощені будівлі, поранені воїни, портрети захисників, діти в бункерах... Все те, що відбувалося на заблокованій Азовсталі протягом майже трьох місяців.