Ситуація стабільно важка: як хмельницька військова евакуйовує тіла загиблих під Бахмутом

«У 2021 році я звільнилася з лав ЗСУ, а в 2022 році довелося повернутися. Тому що є певна робота, яку не можуть виконувати навіть дорослі чоловіки, а комусь треба її робити. Хтось має збирати «двохсотих» цивільних, де вже ні поліція, ні швидка, ні ДСНС не хочуть їхати… І наших хлопців треба витягувати…», - розповідає хмельничанка, яка нині захищає Україну на одному з найважчих напрямків – у Бахмутському районі на Донеччині.

Оксана Анодіна – військова з досвідом. Сім років тому вона пішла добровільно на війну. Казала: «Хто, як не ми? Покоління наших дітей буде відбудовувати нашу країну, а нам залишається її захищати». Тоді була першою жінкою в окремій механізованій бригаді, а в перший вихід в зону АТО мала в підпорядкуванні 44 підлеглих. Для хлопців стала не лише командиром, але й другом, мамою, сестрою чи братом. Звідти й отримала позивний – «Мама».

Як бути жінкою на війні та після неї, військова розповіла минулого року сайту «Є». Історію української захисниці, яка пройшла війну, ми готували до Дня захисників і захисниць України. У той час Оксана саме звільнилася зі служби та поїхала жити в село неподалік Хмельницького разом із ще однією учасницею бойових дій – кішкою Бусінкою. Там, подалі від людей і поближче до лісу, вона стала відновлюватися. Встановила на своєму господарстві теплиці, обходила молодий сад, вирощувала лаванду та ягоди. Паралельно була готова повернутися в зону бойових дій, бо знала, що може бути корисною.

Через кілька місяців після нашої розмови Оксані Анодіній довелося знову одягти форму військовослужбовиці. Хмельничанка зізнається: інтуїція її ніколи не підводила. Тож, довірившись своїм внутрішнім відчуттям, 23 лютого цього року жінка повернула втрачену картку в банку і забрала з ремонту авто. Пізно увечері того ж дня до неї посипались перші тривожні дзвінки. Наступного ранку, укомплектувавши автомобіль, вона вирушила на службу до Чернігова в оперативне командування «Північ».

Оксана пішла на фронт з перших років війни.

«Я поїхала до командира, з яким пройшла службу в 2015-2016 роках. Це був мій янгол-охоронець. Їх у мене було два. Одного, на жаль, більше немає. А з другим ми досі воюємо. Він знав, як я працюю, тому мене одразу поставили на посаду», - говорить Оксана Анодіна.

Бої за Чернігів почалися з перших днів повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Щодня область масово обстрілювали окупанти, а сам Чернігів близько місяця тримали в облозі. Увесь цей час в ньому перебували люди, які не змогли вчасно вибратися.

«Коли 24 лютого кацапи зайшли на нашу територію, люди спали. Ніхто не знав, що треба буде тікати. Якщо з Чернігова можна було спершу виїхати, то з територій, які межували з Білорусією, було неможливо. – говорить захисниця. - Правдами і неправдами військові та волонтери під обстрілами доставляли тим людям харчі та медикаменти».

Найстрашніше було, зізнається захисниця, коли бойові дії закінчилися і потрібно було розбирати їх наслідки. Тіла закатованих людей, сліди мародерства, руїни, на місці яких нещодавно стояли житлові будинки… Поміж ними залишалися підвали, в яких виживали люди.

«Зараз вдячні мешканці тих населених пунктів збирають допомогу військовим і діткам з прифронтових територій, хоча їм і своєї роботи вистачає. Треба відбудувати житло та інфраструктуру, але вони намагаються бути корисними. Люди, які на собі відчули страх війни, і пережили те все, вони більш вдячні, ніж люди, які проходять за вікном у Хмельницькому, - каже Оксана Анодіна. – Коли я йшла по Чернігову у військовій формі в перші дні звільнення, люди ставали на коліна. Вони прикладали руку до серця і дякували. Це було щось таке...»

Нещодавно офіцерка організувала виставку фотографій дітей з прифронтових територій, щоб зібрати гроші на їхню підтримку.

Після завершення боїв на Чернігівщині хмельничанка продовжила займатися евакуацією населення та допомагати військовим. З червня вона є начальницею групи військово-цивільного співробітництва на Бахмутському напрямку.

Її робочий день розпочинається о 5-ій годині ранку і завершується приблизно о 5-ій годині наступного ранку. Крім роботи з військовими, цивільними, займається співпрацею з військовими адміністраціями, підрозділами ДСНС, поліцією, волонтерами, гуманітарними фондами. Частину завдань тепер вдається вирішувати у телефонному режимі, завдяки Старлінкам інтернет постійно є. Спочатку ж доводилося з кожним питанням їхати особисто.

Нині в Бахмутському напрямку щодня обстріли. Попри це, там досі залишаються мешкати люди.

«Є така категорія людей, ми їх називаємо «ждуни», які чекають «руського міру». На жаль, вони є. Це переважно люди старшого віку. Чи вони заважають? От у мене в товариша в нижній частині спини є осколок з 2014 року. Йому лікарі кажуть: поки осколок не заважає, чіпати його не можна, - пояснює військова. – Залишаються також і свідомі старші люди. Нещодавно ми допомагали колишньому голові міської ради, якому 81 рік. Він говорить, що нікому не потрібний в іншому місці. Ми доставили йому дрова і вугілля, щоб він міг перезимувати. Був інший випадок з чоловіком, який володів готельно-ресторанним комплексом в центрі Бахмута. Йому прилетіло, не залишилося ні хати, ні бізнесу. Він втратив ногу. Якби він був на мирній територій, її вдалося би зберегти. А там не було фахівців, які могли б провести операцію. Я довго його вмовляла, щоб він виїхав, і нарешті ми відправили його до Швейцарії».

В основному ж люди розповідають, що вже їздили в евакуацію на відносно спокійні території. На нових місцях вони не змогли облаштувати свого життя, тому повернулися. Тепер живуть у підвалах, щодня ризикуючи своїм життям.

«Цивільним щодня пояснюємо, що треба виїжджати. Керівництво військових адміністрацій розміщує інформацію про це на своїх сайтах, по тих локаціях, які працюють, пунктах видачі гуманітарки. Ходить евакуаційний потяг з Покровська. По дві-три сотні людей записуються на евакуацію, вивозять маломобільних людей», - зазначає Оксана Анодіна.

Ще одна частина роботи військової – пошук та евакуація тіл військовослужбовців і цивільних, які загинули під час бойових дій. Раніше проєкт називався «Евакуація 200», тепер – «На щиті». Щодня разом з командою жінка займається вивезенням загиблих людей.

Хмельничанка є начальницею групи військово-цивільного співробітництва на Бахмутському напрямку.

«Тіла вантажимо в мішки. Спочатку відправляємо на пункт збору «Евакуація» або в морги, якщо вони працюють. Відомих цивільних ми віддаємо владі. Є ситуації, коли незрозуміло, цивільна чи військова це людина. Тоді ми їх разом з іншими централізовано відправляємо до Дніпропетровської обласної судмедекспертизи. Після медичних висновків тіла направляють до місць захоронення. Якщо особи цивільних не встановлені, у них беруть зразки ДНК і хоронять. Потім вони чекають часу, коли родичі їх почнуть шукати», - говорить офіцерка.

Згадує, що колись їй було моторошно заходити в кімнату, коли родичі помирали. А тепер організм наче огрубів і не реагує на події.

«Найбільше мене вразила ситуація, коли в Часовому Ярі на Донеччині в цивільний будинок було влучання. 49 людей постраждало. Серед них був 9-річний хлопець. Я думала в той момент, що стала черства. Підійшла до командира і він пояснив, що мій організм ставить блок, щоб я могла зробити необхідну роботу. Колись воно почне виходити назовні, але коли і як – невідомо», - розмірковує Оксана.

Оксана нині захищає Україну на одному з найважчих напрямків.

Кожен ранок військова їде до своїх у Бахмут, не знаючи, чи повернеться звідти. Ситуація стабільно важка. Саме Бахмутський напрямок надважливий окупантам. Попри це, українські військові вмотивовані та впевнено стоять.

«Це не та війна, яка була з 2014. Орки не вміють проводити вуличних боїв. Поки у них є артилерія, ракетні системи залпового вогню, ці всі засоби знищення, вони ще воюють. Коли у них все це закінчиться, то їх, як тарганів у кутку, ногою можна передавити», - говорить офіцерка.