Незломлений. Історія звільненого з полону захисника Маріуполя

Довгі п’ять місяців полону В’ячеслав щовечора перед сном говорив зі своїми рідними. Лежачи на тюремному ліжку, він безкінечно прокручував у голові уявні діалоги, згадував посмішки дітей і дружини. Ті думки зігрівали серце і додавали сил витримати пекло, в якому він існував. Поруч з ним жили такі ж які він – полонені захисники рідної землі, які терпляче чекали на визволення, витримуючи щоденні тортури, знущання та голод.

Чотири рази за літо чоловіку вдалося вийти надвір. П’ятихвилинні прогулянки просто неба швидко завершувалися й далі споглядати на сонце можна було лише здалека через вікно. Дні, проведені в кімнатах, збивалися в суцільний морок. Щоб орієнтуватися в датах, полонені взялися писати календар на стіні. В якості чорнила використовували залишки зубної пасти, яка залишилася від попередніх в’язнів. Своїх же засобів гігієни не мали.

Так тривало близько місяця, поки імпровізований календар не побачили російські «спецназівці», що наглядали за полоненими. Хлопця, який писав дати, сильно побили. З того часу відлік днів вели у голові, як і всі інші записи.

Нині 50-річний В’ячеслав Горбань на волі. Наприкінці жовтня його втомленого 60-кілограмового, але незломленого, обміняли разом з пів сотнею інших українських захисників. Після реабілітації він поїхав до коханої дружини, яка тепер мешкає у Хмельницькому. Раніше родина жила у Маріуполі. Однак їхнього дому більше не існує.

Свою історію боротьби за рідне місто, героїзм захисників Маріуполя, пекло полону та складний шлях повернення до рідних, він розповів сайту «Є». Тримаючи за руку дружину, поділився пережитими жахами, а вже за кілька днів після нашої зустрічі знову повернувся на військову службу.

Свої 50 років захисник зустрів у бомбосховищі «Азовсталі».

В’ячеслав – один з оборонців Маріуполя. Він не був військовим, ніколи не служив у війську. За фахом – айтівець, працював провідним інженером-програмістом на «Азовсталі». Свідомість розворушила Революція Гідності. Спостерігаючи за подіями Майдану, чоловік почав шукати однодумців у своєму місті. Зізнається, що більшість містян тоді здавалися «сірою масою», яким у першу чергу була важлива наявність роботи та зарплати. Через соцмережі вдалося знайти маріупольців, які теж підтримували проукраїнський настрій. Так з 2014 року чоловік почав готуватися захищати рідну землю. Курси самооборони, психологічна підготовка, волонтерство – усе це дало змогу 24 лютого 2022 року бути готовим.

У перший день широкомасштабного вторгнення він прийшов у тероборону і приступив до виконання завдань. Це був початок пекельної боротьби, яка назавжди змінила його життя, як і життя мільйонів українців.

Читайте також: Як хмельницька військова евакуйовує тіла загиблих під Бахмутом

«Мене та кількох хлопців відрядили у військовий шпиталь, який був в іншому районі міста. Допомагали переносити поранених, розвантажувати ліки та їжу, забезпечували охорону. Спочатку поранених було небагато, потім ситуація змінилася. Нам привозили багато цивільних», - говорить В’ячеслав.

На шпиталі вивісили величезний прапор з червоним хрестом і... російські війська скинули на нього бомбу. Споруда, в якій перебували пацієнти, була зруйнована. У той час В’ячеслав перебував на «Азовсталі», де саме допомагав облаштовувати захищене приміщення для переїзду госпіталю. Частину поранених вони встигли забрати. Решту після прильоту перевезли на завод Ілліча.

«Всі казали, що ліків і їжі багато, протримаємося рік чи два. Спочатку було більш-менш тихо. Війна була в місті. Завод обстрілювали лише по периметру. Але коло звужувалося, всі відступали до «Азовсталі», - згадує захисник. - Коли почалися обстріли і десь попадало, добратися до бункера, де була їжа, стало складно. Треба було виходити і пробиратися під відкритим небом. У бомбосховищах було багато цивільних, коли щось знаходили, несли туди, де перебувають діти».

У середині березня родина В’ячеслава змогла покинути місто під обстрілами.

Пізніше за складами спостерігали снайпери та безпілотники, тож військові виїжджали туди серед ночі. Завантаживши харчі, швидко поверталися, поки за їхніми спинами сипали міни. З часом «Азовсталь» обстрілювали щодня, руйнуючи все навколо. Окупанти знали всі схеми розміщення бункерів і точно знали куди бити.

«У нашому бомбосховищі було чотири поверхи. Всі ці поверхи зруйнувалися. Вони почали бомби скидати на шпиталь. Одного разу попали в операційну, де оперували пораненого. Загинуло одразу кілька чоловіків. Потім ми організували операційну в загальній кімнаті, де всі лежали», - додає маріуполець.

За словами захисника Маріуполя, хірурги на «Азовсталі» по тижню не виходили на поверхню. Весь час працюючи, змінювали один одного лише для короткого сну.

Читайте також: Як хмельничани підтримують військовополонених та їхні родини

Запаси їжі та ліків скорочувалися. Щодня літали літаки. Сховище більше не було таким безпечним. Стало зрозуміло, що далі не всі зможуть вижити. І в середині травня, за наказом головнокомандувача, захисники вийшли у полон.

«Домовились про цивілізований полон з нормальним триразовим харчуванням, душем, дзвінками до рідних, але виявилося трохи по-іншому. Нас відвезли на автобусах в місто Оленівка. Ми всі думали: тиждень, два, три, місяць і нас обміняють, - говорить колишній військовополонений. - Спочатку все було більш-менш пристойно. Тривали допити, але нікого не катували. Нам організовували годування. Обід міг бути в дві години ночі – коли приготують».

В’ячеслав Горбань пробув в Оленівці близько двох тижнів, а потім почалася його «ротація» по в’язницях росії. Чоловіка відвезли в слідчий ізолятор Таганрогу, де він пробув все літо.

Прийом новоприбулих був жорсткий. Зі зав’язаними руками та очима полонені мали пройти коридором «спецназівців», які гамселили скованих людей. В’ячеславу тоді зламали три ребра. Синє від побоїв тіло потім довго боліло, проте на цьому епопея не завершилася. Регулярні побиття в коридорі були двічі на день. Їх змушували співати російські патріотичні пісні та вкрай погано годували.

Дні полонених минали у кімнатах, туди ж приносили їжу. У камерах було по кілька чоловік, так і рятувалися – підтримували один одного, не дозволяли скиглити. Не сумнівалися, що їх скоро обміняють.

«Ми чули, як інших вивозять. Думали, що їх на обмін забирають. А виявилося, що їх вивозили в інші тюрми росії, поки не почалися великі обміни», - додає маріуполець.

В’ячеслава з Таганрогу відвезли в місто Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Відтепер він жив у виправній колонії. Розміщали полонених у великих бараках. В одному бараку поселяли близько ста осіб. Навколо була невелика закрита територія, де дозволяли пройтися.

Чоловік провів у ворожому полоні більше п'яти місяців.

Як говорить захисник, тоді у російських службовців був наказ не бити і краще годувати полонених. Їм видали зубні щітки та рушники, почали водити у душ.

«З того часу сильних побоїв не було. Але по очах було видно, що дуже хотілося. Якось у всіх почалася температура, діарея. Ми пили воду з-під крану, потім нам почали приносити кип’ячену. От нам сказали: «Прийде лікар. У кого температура – піднімайте руки і по-одному виходьте. Вам дадуть пігулки», - розповідає колишній полонений. - Вони виходили і там дійсно стояв лікар, який міряв температуру. Потім він їх розвертав і бив кийками по спині. Лише після цього в руку клали таблетку. От такі лікарі були. А якось нас вишикували і питають: хто старий чи хворий? Я підняв руку. Нас записали і за кілька днів сказали готуватися. Ми подумали, що на обмін повезуть, але опинилися в Курську».

Тепер в одній камері жило по 12 чоловік. Поміж військових були й цивільні. Так з В’ячеславом був в кімнаті хлопець з передмістя Києва. Наприкінці лютого він вийшов з собакою прогулятися. Російські військові відвезли його додому за документами, потім розграбували оселю затриманого, а його відправили в тюрми росії.

Через місяць перебування у Курську п’ять осіб з камери забрали. Переодягши в цивільний одяг, вранці їх повезли на військовий аеродром. Літак зробив кілька зупинок у різних містах, довантажуючи інших полонених. Увечері вони приземлилися в Криму.

«Нас вивантажили у військовій частині. Я впізнав аромат кримського повітря. Там до нас ставилися адекватно. Ми йшли з зав’язаними очима та руками, то нам підказували як краще ступати. Казали: «Не бійся, ми тебе бити не будемо». Ми цілий день не їли і нас нагодували армійською тушонкою та сухпайками. Всю ніч просиділи у підвалі на ящиках з боєприпасів, а рано-вранці в туристичних автобусах нас повезли. З собою видали по сухпайку, дорогою зупинялися в туалет. Ближче до вечора нас обміняли», - згадує оборонець Маріуполя.

У Хмельницькому на захисника очікувала його дружина.

29 жовтня В’ячеслав нарешті зміг почути голоси своїх рідних. На Запоріжжі щойно звільненим полоненим видали по телефону та стартовому пакеті, а ще наплічники з набором одягу та засобами гігієни. Далі був шпиталь.

«Ми їли кожні дві години чи частіше, біля їдальні крутилися постійно. Нас добре годували, волонтери багато всього приносили. На обід наївся, походив годину і знову голодний, - додає він. - Потім почалися діагностики, аналізи, а їсти хочеться. Я брав з собою в сумку пляшку води, печиво і щогодини їв».

Наступного дня після звільнення діти та дружина військового приїхали до нього. Після багатьох місяців очікування та сподівань родина нарешті змогла побути разом.

«Були молоді хлопці, 20-23 роки, яким полон дуже важко давався. Їхня психіка ще нестійка. Я про це багато думав і розумію, що всі місяці протримався, бо знав, що мене чекають. Я так скучив за рідними, - говорить чоловік. - Щовечора перед сном я всіх згадував, розмовляв з ними. Мав надію всіх зустріти. Це допомогло вижити».

Нині В’ячеслав Горбань продовжує захищати Україну.