«Найважче було - розбудити сина і сказати, що почалася війна» - історія української захисниці

Ольга Бутова з дитинства обожнює українське: свою землю, своє місто, рідну річку і безмежні поля... Цей патріотизм у неї – назавжди. І коли була можливість переїхати до Києва, жінка навідріз відмовилася покидати свій Путивль, місто славетної Ярославни.

Шукаючи свою стежину у житті, після школи дівчина один за одним отримала дипломи магістра з економіки, з фізичної культури, з менеджменту організацій, а також стала аспіранткою з маркетингу та логістики. Трудовий шлях розпочала у Путивльському коледжі – філіалі Сумського національного аграрного університету. Виконувала адміністративну роботу і навчала студентів маркетингу, комунікаціям, комерції.

На фото: Ольга Бутова стверджує, що найважче в житті було повідомити синові, що почалася війна. Фото: з родинного архіву Бутових.

Ще під час навчання у коледжі Ольга народила сина. Але це не завадило їй активно займатися громадською діяльністю, особливо екологічного спрямування.

У 2002 році Ольга потрапила у ДТП і отримала перелом шийних хребців зі зміщенням. На відновлення пішло більше року: потрібно було заново вчитися ходити, постійно відвідувати лікарів, проходити реабілітацію в санаторіях.

«Якось один медик порадив мені зайнятися спортом, щоб не залишитися інвалідом, – каже жінка. – А мій брат-спортсмен порадив знайомого тренера з пауерліфтингу. Ось так у 33 роки я стала займатися спортом. Коли невдовзі посіла третє місце на змаганнях, зрозуміла, що то моє. Відтоді і сама займалася, і допомогла іншим доєднатися. Почавши займатися спортом у «богатирській качалці» Путивля, організувала її ремонт. В результаті
отримали таку собі «народну» качалку, де займалися всі охочі».

У 2019 році активну жінку з твердою громадянською позицією та позитивними ідеями місцеві жителі обрали депутаткою Путивльської міської ради. Вона й досі на цій посаді. Опікується освітою, медициною та спортом. Також Ольга потрапила у тридцятку лідерів громад.

«Вночі 24 лютого прокинулася від якоїсь тривоги на серці, – пригадує початок повномасштабного вторгнення. – О 4.30 почула вибухи. А місто – за 27 кілометрів від кордону. Написала знайомій керівниці з прикордонної громади, запитала, що відбувається. А вона фото надіслала із ракетою в полі. І повідомила, що, мабуть, почалася війна. За все моє життя то була найважча мить – підійти до сина, розбудити його і сказати ці страшні слова. Я досі не можу забути очі 16-річного хлопця, які, наче у трирічної дитини, широко розплющилися від здивування та поволі наповнювалися слізьми…

«Мам, це правда?» – перепитав. «Так, правда», – відповіла. І в цьому його погляді – біль, тривога, розгубленість… Я відчувала й знала, що маю прийняти якесь дуже важливе рішення, але не могла. Через якийсь час запитала Влада: може, поїдемо кудись подалі. А він вже оговтався і був категоричний: «Я нікуди зі своєї землі не поїду». І ми залишилися в Путивлі».

Того ж дня Ольга опублікувала пост у соцмережах про організацію в місті гуманітарного штабу для допомоги землякам.

«Невдовзі зателефонували з Сумської обласної військової адміністрації та призначили мене координаторкою з гумдопомоги у Путивльській громаді. З часом ми охопили й інші громади, які потребували допомоги. Спати доводилося години дві на добу в кращому випадку: постійно мала бути на зв'язку, організовувати доставку харчів, ліків, евакуацію, займатися купою інших важливих питань. На той час ми з сином переїхали до батьків, бо в їхньому будинку було сховище. Він продовжив навчання у своєму коледжі онлайн, а я постійно була на своєму посту», – розповіла жінка.

За словами Ольги Бутової, до самого міста військові рф мало заходили, в основному стояли разом з технікою на околицях. У Путивлі закінчувалися їжа, ліки. Проблема була і з пальним. Тож домовлялася з Полтавськими постачальниками, сама їздила до них по борошно, дріжджі, у місцевих фермерів просила пальне. Хліб продовжували пекти у Путивлі, проте його доставкою пекарні не займалися. До них приїздили старости з довколишніх населених пунктів, щоб привезти в свої села й селища. Не раз сама Ольга возила хліб у віддалені райони, об'їжджаючи ворожі блокпости польовими дорогами.

«У тих селах люди плакали, коли ми їм роздавали хліб, інші продукти, – пригадує Ольга. – Думали, що про них всі забули, кинули. І ми возили. Навіть незважаючи на те, що на нашу машину танки наставляли дула, над нами літали ворожі гвинтокрили».

Попри окупацію, жінка разом із командою волонтерів зуміла організувати плетіння маскувальних сіток для наших Захисників та тишком передавати їх полями на Чернігівщину. Всі потреби штабу постійно викладала на своїй сторінці в соцмережах. Цю активність помітили, і якось залунало у телефоні: «Ми хочемо вам допомогти. Це асоціація українців з Південної Африки. Але не знаємо, чим саме».

Через тиждень Ользі виготовили посвідчення волонтера з Африки.

«Я оркам його показувала, щоб було безпечніше на блокпостах і в місті, – пригадує Ольга. – Нам почали надходити кошти. Це була дуже важлива підтримка для нас. Ми змогли закуповувати пальне, продукти, медикаменти, словом, все, що було потрібно. Ця співпраця тривала до квітня 2022 року, доки не закінчилася окупація краю».

Після звільнення території гуманітарний штаб перейшов на воєнні рейки: почав допомагати військовим з амуніцією, харчами, розселенням, сітками, окопними свічками, одягом, наметами тощо.

«Коли всі відмовилися їхати на Донеччину, щоб доставити військовим авто для поранених і вбитих, колега-волонтерка допомогла мені з бронежилетом, і я поїхала, – зізнається жінка. – Затим поїхала забирати з Костянтинівки 13-річного хлопчика, який опинився у скруті. Побачивши цю дитину, почувши її, евакуювавши ще дітей, я зрозуміла, що моє місце у війську. Штаб продовжує свою роботу, я також долучаюся, проте від 26 жовтня добровільно стала до лав ЗСУ, служила на посаді стрільця-санітара. Нещодавно отримала звання старшого солдата, стала командиром відділення».

На фото: Ольга Бутова стала командиром відділення. Фото: надане співрозмовницею.

Син підтримав рішення матері, сказав, що обожнює та пишається нею. Коли випадає нагода, вони завжди на зв'язку. Служить зараз Ольга на прикордонні Сумщини. Її блогерський талант також помітили й взяли до пресслужби оперативного командування «Північ». «Триває й інформаційна війна з ворогом, – каже жінка. – Тож організовуємо
пресконференції, знімаємо сюжети про наших Захисників, займаємося їхньою соціальною підтримкою».

На війні Ольга знайшла своє кохання. Пропозицію чоловік зробив у ювелірному магазині, під час відпустки.

На фото: пропозицію коханий зробив Ользі в ювелірному магазині. Фото: надане співрозмовницею.

«Він уже півтора року на передовій, під Бахмутом. Познайомилися випадково. Після спілкування на відстані приїхав у коротку відпустку. Зараз знову в гарячій точці. З сином познайомила, дуже швидко знайшли спільну мову. А щоб я була мобільнішою й оперативнішою, залишив мені свою машину. Вона часто мене виручає», – тішиться жінка.

Планів у Ольги Бутової дуже багато. Вона не проти залишитися військовою й після нашої Перемоги. Але не полишить і своєї громадської організації. Справами організації часто займається вночі. Разом з командою вже виграли грант на 11 тисяч доларів. Будуть курувати психологічну допомогу дітям. Підписали з громадами два меморандуми про співпрацю та вже розробляють нову програму – психологічної підтримки українських бійців. Владислав тим часом вступив до Харківського авіаційного університету, вивчатиме комп'ютерні технології. Словом, життя Бутових налагоджується, родина має доволі амбітні плани. Залишається лише вибороти головне – українську Перемогу.

Читайте також: Родина Гриненків з дітьми однією з останніх покинула своє село на Харківщині