Істерика була вже після полону: історія переселенки, яка нині мешкає на Хмельниччині

За три роки до повномасштабного рашистського вторгнення в Україну Оксана Коваленко переїхала жити в Херсон. У рідному селі Нова Збур'ївка, що на лівобережжі області, непросто було знайти роботу. А у великому місті жінка влаштувалася флористкою у квітковий магазин. Разом з цивільним чоловіком винайняли хатину. Жили поблизу Антонівського моста, за метрів п'ятдесят від Дніпра.

З 23 на 24 лютого 2022 року Оксана якраз працювала в нічну зміну. «Десь о третій ранку щось добряче гупнуло чи впало, – почала свою історію жінка. – Подумала: мабуть, крани в порту гупають. Так бувало інколи. Але через дві години зателефонувала власниця магазину і сказала, щоб я збирала речі і їхала додому, бо почалася війна. Коли вже їхала маршруткою, обіч дороги раз по раз виднівся дим, над головою гуркотіли літаки. Тоді не можна було зрозуміти чиї вони та яку загрозу несуть».

За словами Оксани, в перші дні у всіх була паніка. Як тільки починався обстріл, вона з чоловіком вибігали з хати і намагалися бути серед людей. «Тоді залишатися на самоті було дуже важко, – продовжує вона. – Коли стріляли, щоразу здавалося, що летить саме в наш будинок. І це постійно спонукало кудись бігти… Місцеве бомбосховище було недалеко, проте туди не пускали людей з сусідніх вулиць – лише зі своєї. Ми спочатку перечікували обстріли на автобусній зупинці, а потім нас ховав у власному льоху сусід. У нас не було такого укриття, бо обійстя розташоване дуже близько до води».

Відступ українських Захисників та нашестя окупантів через Антонівський міст Оксана бачила, наче на долоні. Рашисти з'явилися в місті вже наприкінці лютого. «Страшною була не лише їхня техніка, але й вони самі, – згадує жінка. – Вони постійно ховали обличчя за балаклавами. І коли люди збиралися в черги, щоб купити щось поїсти, якщо показувався на вулиці ворожий танк чи інша їхня техніка, всі одразу розбігалися хто куди. Бо ми не знали, що у них в голові, чого чекати, чи не стрілятимуть у натовп».

Вода в оселях ще була, світло давали і вимикали. Проте пошук їжі та намагання зняти кошти стали для місцевих жителів справжнім випробуванням. Банки – закриті, банкомати не працювали. «У магазинах перестали приймати українські картки, росіяни навіть забирали у продавців термінали, – каже Оксана. – На базарі декотрі ділки гроші з карток переводили в готівку. Спочатку брали за це 5-6 відсотків, а згодом доводилося віддавати їм і п'яту частину від суми. Коли зник зв'язок, довелося придбати картки російського оператора, щоб хоч якось підтримувати контакти».

Вижити подружжю допомагала риболовля. Самі споживали рибу та частину продавали на базарі. Додому привозили хліб, сир – словом те, що вдавалося дістати за виручені кошти. Саме повертаючись якогось дня звідти, на блокпосту стали об'єктом прискіпливого допиту рашистів. «Нас підвозили сусідка з братом, – вкотре згадує ті жахливі моменти Оксана. – Машину зупинили. Спочатку обдивилися чоловіків, чи є в них татуювання. Не знайшли. Обдивилися машину. Забрали всі документи. А потім надягли нам на голови капюшони й зав'язали очі. Наших чоловіків забрали в якусь машину, а нас з сусідкою повезли кудись на нашій. Привезли, як ми здогадалися потім, на аеродром в Чорнобаївку. Змусили всіх стояти біля машини з піднятими руками, поки по одному водили на допит. Очі так і не розв'язували, наказали мовчати. Шість годин отак ми простояли. Тоді в голові пульсували думки: за що, чому нас? І було лише одне бажання: якщо будуть вбивати, то щоб одразу, щоб довго не мучили… Мене привели в якусь кімнату і запитали, як я жила до війни. Сказала – дуже добре.

– А сейчас как? – перепитали.

– Зараз я не живу, а виживаю. Бо не знаю, чого чекати кожної хвилини, що буде завтра, – відповіла.

– Знаешь, как выглядит граната?

– Ні.

– Сейчас узнаешь. Вытяни руки, – і з цими словами вклали мені в руку щось залізне і холодне та примотали його скотчем. Дали хвилину, щоб визначитися, як я ставлюся до росіян.

– Я вам вже все розказала про це.

Окупантів дуже цікавило, чому я була така спокійна, маючи в руці смертоносну зброю. А я, хоч і не бачила, але відчувала, що в кімнаті не сама. І вони навряд чи хотіли б загинути разом зі мною».

Розповідаючи про ті страшні моменти свого життя, жінка зізналася, що їй тоді здавалося, що було б значно легше перенести фізичний біль, ніж ті психологічні тортури. «Нас усіх довезли до околиці Херсона та наказали чекати, поки окупанти не від'їдуть, – каже Оксана. – Лише тоді можна було розв'язати очі. Коли ми зрозуміли, що нас відпустили, в усіх почалася істерика. Вона тривала хвилин 15. Плакали навіть чоловіки…»

Після цього Оксана з чоловіком довго не могли навіть до магазина дійти без жахливого страху всередині. Взагалі не виходили з дому без критичної необхідності. «Ми чули, що рашисти ходять по дворах, але в нас не були. Проте ми все частіше згадували, як інколи нарікали на життя до війни. Як ми помилялися. Як добре нам було тоді жити. На жаль, переосмислити це довелося під обстрілами та вибухами, під пильним наглядом окупантів, у постійних пошуках їжі, грошей, у боротьбі за виживання», – зізналася жінка.

11 листопада 2022 року в Херсон зайшли Захисники України. Оксана пригадує, що тижні за три до цього в місті поменшало рашистів, зникла їхня потужна техніка. «Позитивна звістка знайшла мене на базарі, – продовжує співрозмовниця. – І я побачила нашого солдата: такого змученого, змореного, але привітного і з відкритим обличчям. І так легко стало на душі, коли назустріч ідуть військові – а тобі не страшно».

Передчуття, що ворог так просто не залишить Херсон у спокої, не полишали людей. А після того, як рвалися снаряди на Антонівському мосту, як від обстрілів у хаті повилітали вікна, а один з осколків повис на шторі, після трьох тижнів життя у підвалі сусідів, Оксана з чоловіком прийняли рішення виїжджати. Зі собою в евакуаційний потяг взяли ще одного члена сім'ї – котика Феню. Собачку ж залишили на сусідів.

«Ми не знали куди їхати, просто тікали, взявши найнеобхідніше, – каже жінка. – На Поділлі нас зустріли волонтери та разом з двома десятками херсонців привезли в село Загінці, що на Деражнянщині. Відтоді живемо в приміщенні місцевої школи. Дуже потужно нас підтримали селяни: приносили хто що міг – одяг, матраци, харчі… Постійно допомагає місцева влада, наш староста Віктор Катеринчук, благодійники з «Рокади». Останні забезпечили необхідною побутовою технікою».

В селі Оксана знайшла сезонну роботу. Часто переселенці допомагають селянам на городах, в садах. Збирають гриби і ягоди в тамтешньому лісі, готують закрутки й інші запаси на зиму. А також доглядають за територією та будівлею, де мешкають.

Оксана нині сама. З чоловіком не склалося. Все більше вона замислюється над тим, чи повернеться у рідні краї. Жінка каже, що, мабуть, буде вкорінюватися на Поділлі. Бо пережитий у Херсоні страх навряд чи дозволить почуватися в безпеці навіть після нашої Перемоги.

Читайте також: Митець з Хмельниччини Валерій Пузік: про картини, війну та життя військового серед мирного соціуму