Михайло Чайковський: «Успішні люди ті, хто багато працює»

Лауреат премії імені Гальчевського у номінації «За освітню діяльність», нагороджений Хрестом Пошани «За духовне відродження». Цьогоріч став лауреатом премії імені Богдана Хмельницького у галузі історії, культури і мистецтва. Михайло Євгенович добре знаний на Хмельниччині як громадський діяч, голова Подільського товариства імені Григорія Сковороди, почесний президент Подільського центру традиційного карате «Пєрєсвєт».
З 2006 по 2010 роки перебував у складі міськвиконкому. Неодноразово нагороджувався грамотами міської та обласної влади, відзнаками Міністерства освіти і науки та Міністерства соціальної політики.
Він – батько двох дітей: доньки Олександри та сина Сергія.
«У школі мав схильність до історії»
- Пане Михайле, розкажіть про своє дитинство, про батьків.
- Народився я 15 грудня 1963 року у мальовничому селі Божиківці, що на Деражнянщині. Село наше дуже гарне, а колгосп колись був мільйонером, навіть мав свої магазини у Москві та Ленінграді, куди поставляв власну продукцію.
У сім’ї нас шестеро дітей: сестра та п’ятеро братів. Ми донині підтримуємо родинні стосунки, всі живемо на Хмельниччині, окрім одного брата, який мешкає на Уралі.
Мій покійний батько Євген Іванович Чайковський - червоний партизан, ветеран Великої Вітчизняної війни, один із засновників партизанського руху на Хмельниччині. Я пишаюся ним, незважаючи на політичні перипетії, що точаться навколо вітчизняної історії.
Мама моя Зоя Борисівна Шраменко родом з Харкова. Колись вона приїхала до родичів у Божиківці, де й познайомилася з батьком. Він тоді сказав їй, що вона обов’язково має вийти за нього заміж. Так і сталося. Мама тоді думала, що вони переїдуть до Харкова. Проте мрія залишилася мрією.
- У школі ви були шибайголовою?
- Назвати мою поведінку зразковою важко, хоча це ніяк не вплинуло на успіхи у навчанні. Вчитися мені подобалося. Завдяки шкільним вчителям у мене було закладено основи здорового способу життя та любов до спорту. У школі ми навчилися ходити на лижах, стріляти з «калаша», грати у футбол, волейбол, настільний теніс, шахи, шашки тощо. Я й досі зберігаю призові грамоти з різних змагань.
Учитель історії Вячеслав Сусідко неодноразово зауважував, що маю схильність до богині Кліо, радив вступати на історичний факультет. Але життя внесло корективи, і я склав іспити до Хмельницького електромеханічного технікуму. Саме тут викладачі сформували у мене здатність чітко та логічно мислити і вести справи.
- А працювали за фахом?
- Звісно, але недовго. У 1984 році, закінчивши технікум, розпочав трудову діяльність на радіотехнічному заводі (нині ВО «Новатор»), де пропрацював до 1990 року на різних посадах. Згодом перемогла схильність до гуманітарних наук, тому я паралельно закінчив вечірню школу, аби потім вступити до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на історичний факультет. Тоді «технарям» туди була закрита дорога, треба було йти далі за фахом, або як мені рекомендували, вступити до лав комуністів. Тому я трохи схитрував: подав атестат зі школи, а про диплом з технікуму - ані слова. Та це мені не допомогло: тоді там навчалися лише діти компартійців, працівників правоохоронних органів тощо.
- Проте, це вас не зупинило?
- Вийшло так, що після невдалих спроб вступити до вишу у Кам’янці-Подільському, у 1996 році я вступив до Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Звісно, на історичний, який закінчив з відзнакою.
- Як ви познайомилися зі своєю дружиною?
- Це було під час поїздки до Москви. Мені тоді було 22 роки, я працював у гарантійному відділі радіозаводу, об’їздив увесь Радянський Союз. Юля їхала до Москви у своїх справах. Через рік ми одружилися. Згодом у нас народилися донька Олександра, а за кілька років - син Сергій. Мені було завжди цікаво подорожувати, я побував у багатьох містах від Львова до Хабаровська. Звісно, з появою дітей довелося змінити спосіб життя, а потім і роботу. На превеликий жаль, взимку минає дев’ята річниця, як Юлі немає з нами. Низький уклін і вічна їй пам'ять.
«Полювання для мене – можливість спілкування з природою»
- Розкажіть, як ви проводите свій вільний час.
- Люблю кататися на гірських лижах, граю у волейбол, настільний теніс, шахи. Полюбляю туристичні походи горами. У нас є університетська база у Межигір’ї, куди ми їздимо з колективом на відпочинок.
Двічі я був в експедиції на Алтаї, кожного літа з друзями долаємо Чорногірський хребет – це найвище місце у Карпатах. А ще люблю читати, у мене велика бібліотека. Улюблені автори: Герман Гессе, Річард Бах, Екзюпері.
- Може, якісь незвичайні історії траплялися під час мандрів у горах?
- Одного разу під час походу Карпатами вимушені були зробити зупинку на самому хребті, хоча зазвичай такого не робимо. Погода спочатку не віщувала нічого поганого. Але серед ночі ми опинилися в самісінькому епіцентрі шквалу, в місці, де народжується грім та блискавка. Намету, що стояв за три метри від нашого, не було видно, нічого не було чути. Стояла стіна дощу. Вітер мав таку силу, що намет накрив нас як покривалом, усі змокли до нитки. Пощастило, що завжди за всіма правилами кріпимо намети і нас не здуло. Гори не прощають помилок.
- Знаю, що ви затятий мисливець.
- Так, це у мене від діда-прадіда, вони були лісниками. Полювання для мене - це можливість поспілкуватися з природою, відключитися від робочих буднів.
У мисливців полювання вважається вдалим, коли ти хоча б побачив дичину. Переслідування наразі вже не таке цікаве, бо люди полюють не заради здобування їжі, а задля емоцій. Тому я завжди беру фотоапарат, маю безліч фотографій у своєму домашньому архіві.
А ще я люблю гриби збирати. Мій батько був чудовим грибником, у нас вдома завжди стояла діжка солоних грибів.
- У мисливця має бути й помічник – вірний пес…
- Так, у мене теж є – дві лайки, яких я беру на полювання. Заради них переїхав жити за місто, на дачу, а діти живуть у квартирі.
- Цікавинки з полювання пригадаєте?
- Полювання завжди цікаве. Пригадую, одного разу ми поїхали полювати на оленів. Звісно, придбали ліцензію, яка коштує чимало, розійшлися по номерах. Потім розповідали один одному, як побачили одну за одною шість олениць. У жодного з мисливців не піднялася рука вистрелити. Усі стояли і милувалися ними. Мені не пощастило побачити це видовище, але розмов наслухався. Приємно, що в нас така компанія. Це для нас усіх, як спосіб життя.
«Заняття східними єдиноборствами та цікавість до філософії змінили мене докорінно»
- Розкажіть про свою спортивну кар’єру.
- У 1985 році я почав займатися карате у тренера Івана Двойноса. Карате тоді набувало неабиякої популярності, хоча офіційно було заборонено. У січні 1990-го першим з Хмельниччини здобув чорний пояс з карате. Тоді й став тренером і до 1998 року навчав єдиноборствам курсантів та офіцерів у прикордонній академії.
Зазначу, що наше карате традиційне, яке передбачає високі вимоги до фізичної підготовки та морально-психологічного виховання. Саме карате сформувало у мене, та й не тільки, серйозну самодисципліну. Я відчув на собі потужний вплив цього виду єдиноборств, воно змінило мене докорінно, сприяло формуванню системи цінностей.
- А де нині ваші вихованці?
- Пішли у життя і добре реалізувалися професійно та соціально. Серед них багато відомих і шанованих людей. Чимало працюють у спецпідрозділах силових відомств по всій Україні, троє на генеральських посадах, кілька вихованців стали священиками. Ми з Іваном Двойносом пишаємося тим, що серед наших спортсменів майже не було кримінальних історій. Гідною залишилася і зміна: відомі тренери, майстри спорту міжнародного класу.
- Що дало вам карате?
- Знайомство зі східною мудрістю сприяло формуванню аксіологічної шкали – системи цінностей. Це допомагає сприймати життя у повній красі, гармонії, робити добро, одним словом, радіти життю.
Згодом я познайомився з філософією Агні Йоги. Далі розкрилися очі на творчість Григорія Сковороди, почав розуміти його філософію, яка також сильно вплинула на моє світосприйняття.
- Після того, як пішли з радіозаводу, як заробляли на життя?
- Підприємництвом. Ми з Двойносом створили об’єднання «Атлант», яке займалося молодіжним будівництвом. Можна сказати, що тоді ми були піонерами у цій сфері. Нам дуже допомогли голова виконкому Іван Бухал та керівник міського комсомолу Микола Приступа, надавши великий кредит у банку та приміщення для роботи. Звісно, після розпаду Радянського Союзу та через фінансову кризу, шалені банківські відсотки все це довелося згорнути. Загалом, багато чим займався у сфері підприємництва. Проте все швидко мені набридло. Я не можу сидіти в кріслі, це для мене рівноцінно смерті. Звик подорожувати, живу дорогою, завжди досягнувши чогось, прагну більшого.
- Як вийшло так, що ви стали ректором інституту, ще й його засновником?
- Ніколи не думав, що колись працюватиму у галузі освіти, буду педагогом. Усе якось випадково сталося. У 1999 році професор Ірина Предборська та Віктор Кравчук (нині директор ЦНТЕІ), запропонували мені створити в Хмельницькому філію університету «Україна». Тоді я відмовився. Для мене освітня діяльність такого роду була як терра інкогніто. Згодом Петро Таланчук, президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», переконав мене, що все не так складно, як здається. Після розмови з ним я зрозумів, що зможу себе реалізувати.
Нині у нас 4 рівень акредитації, 10 рад по захисту дисертацій. Без зайвої скромності зазначу, що нині ми є лідерами з набору студентів серед недержавних вузів. Маємо свій гуртожиток, гарну матеріальну базу та чудовий викладацький склад. Нашою метою є підготовка фахівців найвищого рівня на Хмельниччині, маємо боротися за перше місце. Ми єдині на Хмельниччині, хто готує справжніх психологів, адже у нас, в порівнянні з іншими, максимальна кількість предметів з психології.
Роботи дуже багато. Звісно, студенти трапляються різні: не всі прагнуть знань, дехто просто приходить, щоб отримати диплом.
- Вас можна назвати щасливою людиною?
- Справжнє щастя для людини - реалізувати себе, свою внутрішню природу і схильність. Не варто сподіватися, що хтось це зробить за тебе. Кожна людина народжена для певної місії. Немає нічого важливішого за це. Маєш відчути, чого ти хочеш, точніше, до чого ти народжений. Тоді й смерть не страшна, бо ти виконав свою місію на цьому світі. Як казали мудрі греки - пізнай самого себе. Щасливі ті люди, які знайшли свій шлях. Ті, хто займаються не своєю справою, не мають щастя. Думаю, я знайшов свою дорогу.