Родина Гонтар каже, що сусідка самовільно захопила їхню кімнату у гуртожитку

«Та скільки ж то можна терпіти! - ледь не плаче Анатолій Гонтар. - П'ять років! П'ять років суджуся! А мені одна відповідь: «Ви не власник. Ви не маєте права подавати до суду. Нехай подає власник». А власником гуртожитку був Волочиський цукровий завод. Він давно банкрут. Нині власником гуртожитку є Фонд державного майна. А там кажуть, що житловими приміщеннями не займаються. Радять, щоб місто взяло будинок на баланс. За мером бігаю, а він: «То немає часу, то немає грошей». То як же мені бути!?»
Родина Гонтарів мешкає у гуртожитку за адресою: вулиця Заводська, 4 у Волочиську. Кімнату чоловік отримав у 1990 році. Донині тут на 22 квадратах мешкає голова сімейства, його дружина-інвалід та 20-річний син.
«Ткачук отримала квартиру і відмовилася від кімнати»
«У 2004 році завод для своїх працівників збудував новий будинок, - розповідає Людмила Гонтар. - Люди отримували квартири згідно черги. Хто отримав житло, відмовлявся від кімнати у гуртожитку. Нашій сусідці дали квартиру, вона написала відмову від кімнати. Оскільки нас троє, профком дав цю кімнату нам. Але у новій квартирі потрібно було робити ремонт. Сусідці десь треба жити. Кажемо: «Ганю, поки поживи, а зробиш ремонт - переїдеш».
Ремонт затягнувся на 4 роки. За цей час мешканці гуртожитку (як і родина Гонтар) отримали дозволи на реконструкцію. За рахунок сусідів, котрі отримали квартири, у гуртожитку звільнилися кімнати. Згідно плану реконструкції, люди могли собі зробити 2-кімнатні, і навіть 3-кімнатні квартири. Плюс прибудова. Виходило досить пристойне житло. Однак родина Гонтарів не мала змоги реконструювати своє помешкання. Адже за стінкою жила сусідка.
«А потім Ганна Ткачук заявляє, що це її кімната, - каже Людмила Гонтар. - Вона тут прописана, і будьте всі здорові. Ми до суду. А суд відповідь - ви не є власником. Власник Фонд держмайна. Два сусідніх гуртожитки місто взяло на баланс, а нас не беруть».
Без води, опалення, газу і туалету
Праворуч у кімнаті Гонтарів стоїть шафа. Під стіною ліжко. Посередині кімнати стіл. Під іншою стіною ліжко сина. Одразу за його ліжком шафою відгороджена кухня. На трьох квадратних метрах вміщується невеличкий столик і електрична плитка.
«Коли люди реконструювали житло, відрізали опалення, і кожен собі провів індивідуальне, - розповідає Анатолій Гонтар. – Ми ж вже другий рік сидимо без тепла. Минулої зими температура більше 14 градусів за Цельсієм не піднімалася. Гріємося каміном. Але хіба ним напалиш, коли на вулиці морози? По воду ходимо за 200 метрів. Прошу в людей, щоб з криниці дали води. Туалет самі бачите - на вулиці, метрів за 30 від гуртожитку. Газу нема. Отакі в нас зручності. А точніше - ніяких».
Анатолій Гонтар запевняє, що в нього на житло є всі необхідні документи. В той час як у Ганни Ткачук немає жодного.
«П'ять років терпів, а тепер ламатиму стіну»
«Погляньте, - показує чоловік. - Ось Ткачук написала відмову від кімнати, а ось рішення профкому про звільнення нею помешкання. Ось план на реконструкцію, згідно якого кімната, де нині мешкає Ткачук, належить нам. Але в сусідки інші плани. Колись вона хотіла, щоб нас переселили в інший гуртожиток, а наша кімната дісталася їй. Тоді б вона і квартиру мала, і тут зробила б собі гарне житло. Я п'ять років терпів, хотів, щоб все було по закону. Немає в нас закону. Тому ламатиму стіну».
Анатолій Гонтар дістає план реконструкції. Разом з дружиною відтягують шафу. Чоловік наміряє двері, болгаркою по контуру робить заглиблення. Бере кувалду. За мить будинок здригається. Спочатку стіна післявоєнної побудови тримає удари. За кілька хвилин від неї починають відвалюватися маленькі, а згодом все більші шматки. Кімната миттю наповнюється пилом.
«Йди хоч переодягнися», - заклопотано до чоловіка каже Людмила Гонтар.
Анатолій лише махає рукою, і зосереджено товче стіну. Трохи перепочивши, замість молота бере до рук сокиру. При ударах об стіну сиплють іскри. У сусідній кімнаті щось з гуркотом падає на підлогу. Чоловік не звертає уваги і зосереджено товче стіну. Менше, ніж за годину пробив отвір, в котрий може пролізти людина. Анатолій Гонтар заглядає всередину. Ганни Ткачук немає двома.
«Це питання може вирішити лише суд»
Мер міста Волочиська каже, що знає цю ситуацію, і обіцяє вирішити її у найближчий час. Однак не приховує, що у цій ситуації можуть виникнути певні проблеми.
«Нині цей гуртожиток належить Фонду держмайна. 3 листопада виконавчим комітетом було прийнято рішення про переведення цього будинку на баланс міста. Але у фонді будівля прийнята як гуртожиток. І нам передаватиметься як гуртожиток. Тож нам доведеться виготовляти відповідну документацію. Я міг би займатися з фондом бюрократичною перепискою. Міг би сказати, що перед тим, як взяти на баланс міста, нехай відремонтують дах, стіни. Вставлять вікна. Але ж всі розуміють, що це нереально. Також мені відомо, що у цьому гуртожитку у деяких кімнатах прописано по дві сім'ї. Фонд держмайна надасть реєстраційні картки. Поглянемо, хто там і відколи прописаний. Але у будь-якому випадку ці питання вирішуватиме суд», - каже міський голова Волочиська Костянтин Черниченко.
З Ганною Ткачук вдалося поспілкуватися на її робочому місці. Жінка заявила, що у вона прописана у кімнаті №13. Однак згідно плану реконструкції кімнат не залишилося. Нині у гуртожитку лише 8 квартир. І ніякої кімнати під номером 13.
«Мене звідси виселить хіба що виконавча служба»
Розмова продовжилася ввечері. Ганна Ткачук, прийшовши з роботи, викликала міліцію.
«Тут прописана я, донька і онук, - каже Ганна Ткачук. - З цієї кімнати мене ніколи не виписували. Я вийду звідси тільки тоді, коли судовий виконавець принесе папір, де чорним по білому буде написано, що я не має права тут жити. І ніякої відмови я не писала».
«Ганю, та ж твоя донька з чоловіком і сином живуть у Хмельницькому, - кричить сусідка Валентина Кришталь. - Ти ж сама казала: «Добре, що я взяла квартиру. Нащо мені ваш барак». А зараз людям жити не даєш».
«Ті, хто отримав квартири, відмовилися від кімнат у гуртожитку, - підтверджує слова Валентини інший сусід Олександр Миколюк. - А Ганна вирішила по-своєму».
Міліціонери склали протокол.
«Примусимо Анатолія Гонтара отвір замурувати», - каже один з правоохоронців.
Згодом, розібравшись у ситуації, повідомив, що рішення надішле за чотири дні. Правоохоронці пішли, а опоненти залишилися з чималою дірою у стіні.
«Це аферистка, - через дірку у стіні кричить Анатолій Гонтар. - Я перевіряв, у неї штамп про прописку лише у паспорті. У паспортному столі немає цих даних. Та вона тут і не живе. У кімнаті холодно, і туалету немає. Вона живе у себе на квартирі».
«Мене може виселити лише виконавча служба», - кричить з іншої кімнати через дірку у стіні Ганна Ткачук.
Після кількахвилинної перепалки Людмила Гонтар мішковиною завішує діру.
«Мені тільки шкода племінника, - каже рідна сестра Людмили Гонтар Наталя Сінькова. - Йому 21 рік. А він каже: «Тьотю Наташо, мені навіть переночувати немає де».