ye-logo.v1.2

Справжній чоловік

Суспільство 2098
Фото: Олена Щегельська

Городоччанин Сергій Рогаль, котрий через трагічну випадковість позбувся обох ніг, не вважає себе особливим, а, як й інші, ходить на роботу, порається по господарству, а у вільний час – полюбляє риболовлю, грає у шахи

З Сергієм В'ячеславовичем зустрічаємося у холі реабілітаційного центру “Віра в життя” Городоцького територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Він, з привітною усмішкою на вустах, вирулює на своєму візку з бічного коридора. Робочий день тільки-но розпочався, але у Сергія В'ячеславовича вже є пацієнти. Лише домовившись з колегою, щоб його замінила на найближчу годину, приділяє увагу журналісту. Хоч сам на інвалідному візку, Сергій не любить від когось залежати. Коли бачить, що я замешкалася у дверях, жестом показує, що пропускає жінку вперед. Так само галантно підсуває стілець. За кілька хвилин розмови забуваю, що пан Сергій належить до людей з обмеженими можливостями, як називають інвалідів у нас в державі.

“Якби навіть не платили зарплати, я би все одно працював – на волонтерських засадах”

Так, на волонтерських засадах, він і почав тут працювати. Близько п'яти років тому, коли у Городку відкрили реабілітаційний центр, Сергію запропонували спробувати допомагати пацієнтам центру оздоровитися, побороти поганий настрій та депресію. Сергій свого часу працював у районній лікарні, санстанції. Однак трагічний випадок змусив його змінити звичний стиль життя. “Цей страшний день я не тільки не хочу згадувати, а й взагалі пам'ятати, - каже Сергій В'ячеславович. - За сто метрів від власного будинку я потрапив під потяг. Більше півроку провів у лікарнях. Було дуже важко, насамперед – фізично. А коли приїхав додому й засів у чотирьох стінах – фізично стало легше, але додався моральний біль. Багато думав, прокручував своє життя, аналізував – що вдалося, чого не зробив, а чого вже не зроблю. Від тих думок можна було збожеволіти. Тому коли запропонували попрацювати у реабілітаційному центрі на волонтерських засадах – вхопився за ідею обома руками. Через півроку мене зачислили у штат. Але навіть якби не платили ніякої зарплати, все одно би працював. Адже робота повернула мене до життя, дозволила відчути себе потрібним, подарувала радість спілкування. А коли пацієнти щиро дякують за допомогу – я відчуваю себе по-справжньому щасливим”.

Вже четвертий рік Сергій Рогаль працює медбратом у фізіотерапевтичному кабінеті. Хоч сам стати на ноги не може, але допомагає це зробити багатьом городоччанам. За день приймає до десяти хворих. На роботу й з роботи Сергія В'ячеславовича підвозить автівка територіального центру. Без неї добиратися було б важко, адже місто зовсім не придатне для візочників. “Керівництво країни вимагає, щоб в усіх установах будували пандуси, - продовжує Сергій. - Але чомусь ніхто не консультується у інвалідів, чи зручно їм тими пандусами користуватися. Та й, зазвичай, пандусом заїдеш лише на перший поверх, в інші кабінети все одно не потрапиш. Добре, що у нас в місті багато проблем можна вирішити за допомогою телефонного дзвінка. Або ж мама ходить інстанціями, чи голова районної організації інвалідів. Не забуває нас і влада. Цього року, наприклад, міська влада допомогла мені вдома змонтувати пандуси”.

Пацієнти, які вперше приходять до Сергія В'ячеславовича, одразу не знають, як себе вести. “Вони соромляться мене про щось запитувати, відчувають ніяковість”, - каже медик. Але товариськість і щирість Сергія дуже швидко налаштовують людей на спілкування. Часто розмовляють, як з психологом, просять поради, діляться бідами.

Під час розмови Сергій В'ячеславович дістає теку з грамотами й дипломами: “За перемогу у перегонах на візках”, “...у шаховому турнірі”, “...у змаганнях з риболовлі”. Налічую зо два десятка дипломів. “Це ще не всі, - відповідає на моє захоплення Сергій. - Нагороди приємно отримувати, але їздимо ми не за ними. Усі ці турніри, змагання, фестивалі цінні для нас іншим – тим, що це – нагода поспілкуватися. Так, зараз є мобільні телефони, Інтернет. Але все одно все це не замінить живого слова, емоцій, усмішок. І для багатьох інвалідів ці заходи – єдина можливість вибратися з дому і поспілкуватися”.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую