«Жінка не злякалася, що я живу у гаражі й переїхала до мене»

Історію Олександра Діденка, який вже сім років живе у «хатині» свого горбатого «Запорожця», ми розповіли на початку березня у матеріалі «Мій гараж – моя фортеця». Після того, як з заводу звільнили, а платити за гуртожиток не стало змоги, чоловік «перебрався» у гараж, який збудував на дачному масиві неподалік Книжковець. У невеличкій кімнатці, площею шість метрів квадратних, подекуди оббитій пінопластом, з двома склопакетами – замість вікон, заставленій сякими-такими старими меблями, всіляким кухонним і господарським начинням, разом із ним мешкали іще шестеро котів. Підробляв то тут, то там. Але після операції по видаленню лімфоми, яку переніс пан Діденко, про важкі фізичні навантаження довелося забути. Грошей не було. Рахував дні до того моменту, коли йому вже нарешті визначать його першу виплату по інвалідності…
Вдруге з Олександром Васильовичем ми випадково зустрілися наприкінці осені. «У службі зайнятості мені знайшли непогану роботу, – зрадівши зустрічі, розповів чоловік, – працюю в ЖЕКу. Після того, як у лікарні сказали, що хвороба відступила, наче гора з плечей впала. Того дня повертався додому в піднесеному настрої і познайомився з жінкою. Почали зустрічатися. Вона, не злякавшись мого гаража і котів, переїхала до мене. Зараз читаю спеціальну літературу, як зробити цеглу в домашніх умовах. На весну планую почати будуватися. Маю для кого».