«Живу за двох», -

15 лютого ми відзначили 23 річницю виведення військ з Афганістану. Військові, які в радянські часи служили в африканських країнах, приїжджали з грошима, купували дачі, машини. «Афганці» ж поверталися додому з порожніми руками. Тому що все, що привезли, йшло на лікування. І навіть якщо комусь і пощастило, і його жодного разу не було поранено, афганський синдром забезпечений кожному - на все життя. І хоча сам Мунір Мухамедович ночами вже не кричить, але дружина каже, що під ліжком він все ще шукає автомат...

Родом він з Новосибірська, з багатодітної родини, в якій зростало дванадцятеро дітей. Своє дивне ім’я - Гаптульмунір - хлопець отримав у три роки після смерті брата, який у 17 років загинув на війні. В пам'ять про загиблого сина батько до імені Мунір добавив його ім’я - Гаптуль. «Так що я живу за двох», - каже Мунір Музхамедович.
Батько його був мусульманським священиком, депутатом Верховної ради з релігійних питань Уралу, Сибіру і Далекого Сходу. І відповідав він за допомогу фронту віруючими. «Мати розповідала, що батько відправляв на фронт ешелони з шубами, валянками, а в нас удома навіть шматка хліба не було, - розповідає Мунір Мухамедович. - А ще він міг привести до нас на ніч незнайому людину, яка замерзала - «нехай погріється». Якось привів кількох незнайомців - бандити-бандитами. Мама всю ніч не спала, боялася, що поріжуть нас усіх. Але вони вночі встали і тихенько пішли. Напевно, зрозуміли, що за людина мій батько. Та й узяти у нас було нічого».
Коли хлопцеві виповнилося сім років, його матір паралізувало. Батько ж помер одразу після війни. Отож, Мунір став главою сім’ї, бо треба було не лише тягнути господарство, а й постояти за себе та брата з сестрою. То були важкі часи, і виживав сильніший. І хлопець не дивився, чи старший його противник, чи молодший, навіть коли бачив, що не впорається (проти трьох-чотирьох), ніколи не втікав, а бився до останнього. Бувало, зіб’ють так, що живого місця не було. Але коли зустрічався з ними один на один - утікали навіть старші.
У 14 років голод і злидні змусили його шукати роботу. Але хто візьме дитину на військовий завод? Інших же у них не було.
Отож, Мунір прийшов до начальника міліції з вимогою влаштувати його на завод: «Не хочете допомогти, піду красти, а коли зловлять, скажу, що був у вас, а ви мене відправили геть».
«А він мене добре знав, не раз за вуха тягав, - продовжує Мунір Мухамедович. - Тож вхопив за шкірку і привів на завод. Призначили мене учнем, і я замість чотирьох годин працював по вісім, бо треба було швидше закінчити навчання і заробляти гроші. А після заводу йшов у вечірню школу».

«Пан радник»
… Про те, що він їде в Афганістан, Мунір Мухамедович дізнався ще за рік наперед. Бажаючих потрапити туди майже не було, і все робилося за стандартною схемою: викликали офіцера і запитували, чи згоден він виконати інтернаціональний обов’язок. У разі відмови людина на своїй військовій кар’єрі ставила хрест.
То був початок 80-х, і з душманами працювали військові радники, у кожній банді по два-три. То були розвідники зі всіх західних країн, зі США, Китаю і навіть Індії, найкращі спеціалісти саперної справи. Мунір Мухамедович поїхав туди радником державних військ. Хоча міг би й відмовитись. Адже на той час йому вже було 42 і він мав вислугу років. Але він вирішив поїхати і перевірити своє моральне право бути офіцером. «Адже в мене вся родина - військові, - каже Мунір Мухамедович, - до того ж, дев’ять чоловік з нашого роду загинули на фронті. Я був десятим і підвести їх не міг».
… У частині його одразу ж перевірили на придатність. Підвели до танка і повідомили, що вранці планується операція, а машина не заводиться. Мунір Мухамедович, який був не лише розвідником, а й танкістом, цілу ніч провозився з не відрегульованим танком, у якому, до того ж, не було ні пального, ні масла. А на ранок поїхав разом з усіма...
Вистачило всього лише двох виїздів, як в оточуючих з’явилася повага до нього. Місцеві величали його «сеп мушавер», що означає пан радник. А в Афганістані стати «паном» дуже важко, але хоробрих там цінують, і за таким підуть у вогонь і воду, і битимуться до останнього. Начальник розвідки дивізії якось сказав Муніру Мухамедовичу: «Ти ж із Сибіру, а там люди напівдикі, вони взагалі нічого не бояться». Насправді ж, не раз було таке, що «шолом дибки ставав від страху», а він йшов і посміхався.

«Садиков контужений, він нічого не боїться»
... Коли хтось розповідає, що йому не було страшно, Мунір Мухамедович таким не вірить. Хоча його самого афганці вважали безстрашним. «Садиков контужений, - казали про нього, - він нічого не боїться». Проте, як вважає сам Мунір Мухамедович, героїзм - це не відсутність страху, а вміння вчасно його подолати.
«Якось наші військові потрапили під обстріл: кулі свистять, всі лежать, і чим це закінчиться - невідомо. Генерал по рації наказує: «Михайло (Гаптульмунір Мухамедович залюбки відкликається на звичне нам - Михайло Михайлович), підійми піхоту, бо не можемо нічого зробити, - накази не діють». Вибираюся з танку, під шквалом куль підходжу до командира полку, кричу: «Вставай, піднімай людей!». Він: «Як я піднімусь? Дивись, що робиться!». «Але ж я стою!». Він подивився, а я стою, наче зачаклований. Піднявся, а люди за ним. А я потихеньку повернувся до танку, і лише там ноги відмовили, і я впав.
… Але справді страшно було тоді, коли Мунір Мухамедович разом зі своєю частиною йшов ущелиною. Усю дорогу - туди й назад - їх переслідували душмани, а ущелина звивиста, і дорога вузька. Ліворуч кам’яна стіна, праворуч - обрив глибиною метрів 500, і танк поміщається так, що гусениця на долоню звисає над прірвою. «Мій танк, який йшов останнім, заглух, - продовжує Мунір Садиков. - А наші вже за поворотом сховалися. Дивлюся, душман з крупнокаліберного кулемета цілиться по танку. Зазвичай, в таких випадках покидають все і тікають, оскільки куля в кулеметі така, що пробиває стіну товщиною в метр. Але як я міг залишити танк, - з нього ж по наших будуть палити. А в мене на танку теж був крупнокаліберний кулемет, і я почав відстрілюватися, думав, наші скоро підійдуть рятувати мене».
Проте, зрозумівши, що танк заглух, і біля нього всього одна людина, бандити підбиралися все ближче, адже за голову радника давали величезні гроші.
Вже й стемніло, а допомоги все ще не було. Навкруги не видно нічого, лише чути, як тихенько підповзають душмани. Мунір стрельне на звук, на якийсь час все стихне, а через хвилину - знову шурхіт.
«Це продовжувалося сім годин!, - каже Мунір Садиков.- А мені здавалося, що минуло ціле життя, бо я не з чуток знав, що значить потрапити до душманів у полон. І вже не чекав, що за мною приїдуть.
Але вирвався. Приїжджаю, заглушив танк, заходжу до наметах. А там наші офіцери сидять. Тихо, на столі склянка з горілкою, на ній - окраєць хліба. Запитую: «Мужики, а хто в нас загинув? Мовчать. Я ту склянку вхопив, випив одним духом, окрайцем хліба закусив. А генерал каже: «Налийте йому ще». Я так три склянки горілки випив. І не сп’янів».
Як уже згодом зізналися місцеві, спочатку вони приглядалися до «пана радника», потім протягом шести місяців намагалися його вбити. Зрозумівши, що це неможливо, прийняли за свого. Та коли його без згоди залишили на третій рік, то «тоді ми вже за вас гроші платили, щоб вас ніхто не вбив», - казали бійці-афганці.

«Дядя Міша»
Коли прийшов час повертатися додому, товариші по службі хотіли, щоб він ще залишився, бо якось так виходило, що кулі обминали не лише Муніра Мухамедовича, а тих, хто йшов на операцію разом з ним. І за майже три роки - жодного загиблого не було. А танки в Афгані, як він жартує, - основна сила: якщо дорогу замінували, а сапери щось пропустили, то танком обов’язково знайдеш. Коли радник Садиков брав участь в операції, назад поверталися всі: він або танком їх прикриє, або вогнем, або ж, при потребі, й з води витягне. Виконував ще й роль і заступника з технічної частини батальйону, а бувало - й командира (зазвичай, коли старший за званням офіцер під час бою втрачав над собою контроль).
... Але було й таке, що його хотіли звільнити з армії достроково і без пенсії - за зухвалість. Через різкий характер і нетерпимість до несправедливості авторитетом у керівництва він ніколи не користувався. Однак підлеглі дивились на нього, як на Бога. «Дядя Міша» - й донині з повагою називають його люди старші за званням, посадою та за віком.
За два з половиною роки Мунір Мухамедович здійснив більше 200 діб бойових виходів (більше, ніж будь-кого іншого в його дивізії, хоча, за правилами, радники не мають права брати участь у бойових діях), супровід 57 колон з боєприпасами. За весь час отримав чотири контузії та зламаний у п’ятьох місцях хребет.
За героїзм його нагородили чотирма орденами: «За службу Батьківщині», «За хоробрість». А ще - двома орденами Червоної зірки (за другий клопотали афганці, хоча за всю службу в Афганістані людині давали лише одну таку нагороду). Було подання на третій, вже й документи були оформлені, але він його так і не отримав. «Напевно, мій орден зараз хтось носить», - каже Мунір Мухамедович.

«Наших підопічних важко порахувати»

Хмельницьку міську організацію ради ветеранів України Мунір Мухамедович очолює з 2008 року. Порахувати, скільком людям допомагає ця організація, якій 21 лютого виповнюється 25 років, не може навіть сам голова, тому що кількість тих, хто потребує допомоги, збільшується з кожним місяцем. А це - ветерани війни і праці, діти війни, люди похилого віку. «Зате можу сказати, що в нас біля 10 тисяч волонтерів: студентів, учнів ПТУ, школярів, членів ветеранських організацій, - каже Мунір Мухамедович. - А ще ми співпрацюємо з центром реабілітації одиноких престарілих, допомагаючи одне одному».