ye-logo.v1.2

«Я навіть дивуюся, де взялося п’ятдесят років?» Євгена та Іван Ключки відзначили золоте весілля

Суспільство 2386
Фото: автора

Роки, роки, вони мов той туман, Що йде на землю, мовби на гостину, А ті дощі нехай до вас не йдуть, Нехай тихенько стукають у вікна…

Такими словами вітали пару учасниці Старокостянтинівського жіночого хору територіального центру соціального обслуговування «Любава». Сумні вірші, вони, немов підведення підсумків прожитого, зробленого. Проте, сум аж ніяк не в’яжеться з нашими ювілярами, з веселими очима Івана Павловича, з вічно молодою Євгеною Федорівною, яка, разом із гостями пустилася в танок…

Познайомилися Женя з Іваном якраз на Новий рік. Річ у тому, що дівчина з друзями завжди зустрічала Новий рік у неї вдома. Незважаючи на те, що в родині росло семеро дітей, люди любили їхню хату, а хазяї - гостей.
Серед запрошених була і сестра Івана, з якою Женя товаришувала. І от у розпал святкування подруга підійшла до неї й каже: «Повернувся мій брат з армії, то, може, ми його запросимо». Запросили, і з того часу почали зустрічатися.
«Але недовго, місяців зо три, не більше, - жартує Євгена Федорівна, - бо він хороший, спокійний, я - хороша, спокійна, так нас Бог і звів.
Отак мирно й дружно ми прожили, і я навіть дивуюся, де взялося п’ятдесят років?».

У праці й любові…
Дитинство Женине було важке, оскільки виросла дівчина в багатодітній родині, тож потрібно було допомагати батькам. Тому одразу після сьомого класу пішла на будівництво, в основному, на підсобні роботи - носила відра з розчином - по відру в кожну руку і бігом - на п’ятий поверх! І ломом, і кайлом довелося попрацювати, і ноші з цеглою тягати, і вагони розвантажувати. І так усе життя (кілька років до заміжжя пропрацювала в Москві, на будівництві Москви-ріки), навіть після пенсії, до 1992 року працювала на будівництві. А потім ще одинадцять років - у ЖЕКу.
«Може, мене Бог так і тримає, - каже ювілярка, - бо я все життя важко працювала. Але звикла, так ніби й мало бути. А зараз дуже важно, відра води на плиту не можу підняти, і на п’ятий поверх ледь схожу».
Річ у тому, що два роки тому Євгені Федорівні поставили кардіостимулятор. Очевидно, важка праця таки зробила свою справу...
Та й, як би їй не хотілося, далеко не відійде - Іван Павлович переніс інсульт, інфаркт, у нього болять ноги, і вже десять років, як він ані руш з дому. «Я тому далеко не йду, - каже Євгена Федорівна, - так, іноді на якусь годину вийду погуляти, і все. Навіть наш ветеранський хор не можу відвідувати, бо треба ходити на репетиції, їздити виступати».
… Так само Іван Павлович - усе життя пропрацював у місцевому ПМК. І молодша дочка, Людмила, згадує, як разом з татом їздила на ЗІЛі, бо в садочок вона не ходила, як, будучи у бабусі, чекала, що він приїде і обов’язково привезе їй цукерки. «Він обожнював дітей, - продовжує Євгена Федорівна, - але найбільшою радістю для нього стало народження сина. Пам’ятаю, як він чекав, що другим у нас обов’язково народиться син. І коли я народила другу, Люду, він не навідав мене ні того дня, ні наступного. А коли прийшов, запитую: «Ваню, чого ти не приходив, не радий був, що дочка?». «Ні, - ховає очі, - я затримався на роботі». А я ж знала, що він увесь час, поки народжувала, стояв під вікнами. Просто так розстроївся, що не міг нікого бачити. Тому сказала: «Не переживай, є дві дочки, буде ще й син». І коли народився Юра, він літав від щастя! Син відповідав йому тим же, і навіть подорослішавши, грав татові на гітарі, співав».
Правда, Юрій дуже швидко пішов від батьків - ще до армії, у 18 років одружився. І вже 23 роки живе у злагоді зі своєю дружиною Мариною, маючи двох студентів. Але з татом вони й досі - найкращі друзі.

Діти-квіти
Євгена Федорівна та Іван Павлович Ключки виростили трьох дітей - Олену, Людмилу та Юрія, п’ятьох онуків, і вже чекають правнучка - від старшої синової дочки.
Олена - старша, живе найближче до батьків, у Кам’янці-Подільському. Маленькою вибавила і сестричку, і братика. «Спочатку сестру доглядала, - каже жінка, - потім удвох з братом возилися. Водила обох в ясла, потім - у садочок. А взагалі я в мами була апендицитом».
А діло було так. Заболіло в Євгени Федорівни в боку. Приїхала швидка, поставила діагноз - апендицит! Завезли в лікарню, там дивляться, немає ніякого апендициту, беруть аналізи - нічого не знаходять. Здорова жінка! А болі такі, що вона місця собі не знаходить. Довго думали-гадали, а потім виявили, що Женя вже майже три місяці як вагітна. «І тепер всі, хто колись зі мною лежав у лікарні, запитують: «Як там твій апендицит?», - каже Євгена Федорівна. - «Ну, слава Богу, - кажу, - вже 49 років з ним живу».
Олена, як і її мама, виглядає пречудово, і 49 років їй, як і Євгені Федорівні - 75, ніколи не даси. «Вона в нас холодну воду любить, - з гордістю дивляться на маму Олена й Людмила. - Вона вмивається, миється в холодній, тому така молода».
Секретом свого гарного вигляду жінка ділиться залюбки. А він дуже простий: заливає у формочки воду з травами і ставить у морозильник. І таким льодом вмивається щодня - вранці та ввечері. Після чого - обов’язково - крем. «Без крему не ляжу і не встану», - каже вона.
А ще Євгена Федорівна щодня обливається холодною водою. Нехай скупається теплою, але після цього обов’язково з ковшика виллє на себе холодну. Навіть узимку, коли холодно, тому застуда їй не страшна.
«Знаєте, мама фарбує губи ще з садочка», - сміється старша дочка. -
«Ні, - поправляє її мама, - зі школи. А взагалі я з хати не вийду без помади. Буває, забула, чоловік тут же нагадає: «Женю, ти губи красила?».
Взагалі я дуже люблю чепуритися, люблю гарне вбрання. Навіть удома ходжу в намисті, із зачіскою. А вже як вийду в магазин, то намагаюся, щоб усе було як «з голочки», бо на лавках люди сидять, треба бути гарною. Хоча сама не дуже люблю сидіти на лавці. Краще піду в парк, пройдуся».
Або просто побавить сусідам малюка. У будинку багато молодих родин, яким нема кому допомоги, а Євгена Федорівна завжди із задоволенням і посидить, і побавить малечу. «Мама у віці, а її й молодь поважає, - каже Олена, - бо вона їм і помічниця, і порадниця».
Тепло відгукується про тітку Женю і племінниця Наталя Філіпчук. «Я росла разом з ними, бо моя мама серед дітей у родині була найстаршою, - каже жінка. - Тітка і мене доглядала, бо мама працювала у військовому госпіталі, а тато - на цукровому заводі. Я вже була заміжня, а вона все ще мені допомагала - на городах (хоч сама мала трьох дітей і на роботу ходила), і дітей мені бавила. Коли мої хлопці вже були студентами, завжди з торбинкою напечених коржиків чи цукерок прийде: «На, передай дітям»… І я нині намагаюся відплатити їй тим же. Бо як треба щось, то… доки дочка приїде, а я завжди поряд».
… Вже про все переговорили, вже й гості розійшлися, а покидати цю гостинну хату не хотілося. Приємно було дивитися на цю щасливу пару, на те, як тепло вони ставляться одне до одного, як щиро люблять їх
їхні діти… То ж віриться, що попереду в них ще багато свят і щасливих років - у добрі, злагоді й достатку.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую