ye-logo.v1.2

«Разом з кожним пацієнтом ти і хворієш, і одужуєш» - три історії хмельницьких лікарів

Здоров'я 1361
Лікарі кажуть, що кожна врятована людина – це велика перемога, особливо, коли знаєш, які були ризики
Лікарі кажуть, що кожна врятована людина – це велика перемога, особливо, коли знаєш, які були ризики. Фото: ілюстративне stock.adobe.com

Вони не вважають себе героями і навіть в найважчих ситуаціях не опускають руки.

Напередодні Дня медичного працівника ми вирішили розповісти про представників цієї професії, які “горять” роботою. Це люди, які щодня дарують надію, повертають здоров'я і витягують буквально з того світу.

«Якщо ти обираєш професію лікаря – розумієш, що обираєш спосіб життя»

Пандемія Covid-19 увірвалася в наш світ зненацька, змінюючи нашу звичну реальність та диктуючи свої правила життя. Навіть для лікарів, які б, здавалося, знають усе про небезпечні хвороби, вона стала викликом.

Зустрівшись віч-на-віч з невідомою досі небезпекою, медики вже понад рік самовіддано і відчайдушно борються за кожного пацієнта, ризикуючи власним здоров’ям… Вони не вважають себе героями, і навіть в найважчих ситуаціях не опускають руки.

«Якщо ти обираєш професію лікаря – розумієш, що обираєш спосіб життя, - зізнається Валентина Кузьміна, завідувачка відділення для лікування дорослих хворих з інфекційними ураженнями нервової системи та респіраторних вірусних інфекцій Хмельницької інфекційної лікарні. - Завжди належиш пацієнтам, яких лікуєш. Лікар розчиняється в своїх пацієнтах - хочеш цього чи ні. Це особливість нашої роботи. Кожна врятована людина – це велика перемога, особливо, коли знаєш, які були ризики. Кожна втрата забирає і частину нашого життя…»

Не дивлячись на труднощі та виклики, професію інфекціоніста Валентина Кузьміна називає завжди актуальною. Фото: надане Валентиною Кузьміною

Валентина Кузьміна – медик з вагомим стажем лікаря-інфекціоніста. І не зважаючи на виклики професії, зізнається, що жодного разу не засумнівалася, що обрала правильний шлях. Вона бачила себе лікарем ще з дитинства, адже зростала в родині медиків. І, мабуть, підсвідомо ще тоді знала, що стане саме лікарем-інфекціоністом, як і батько.

«Батько викладав інфекційні хвороби у медичному училищі та був директором закладу, - розповідає Валентина Олексіївна. - У нас було дуже багато спеціалізованої та пізнавальної літератури про різноманітні хвороби та світові епідемії, про винайдення ліків та методи лікування, про вакцини і методи профілактики. Можна жартома сказати, що я з дитинства любила «інфекцію».

Через рік після закінчення медичного університету Валентина Кузьміна прийшла працювати лікаркою-інфекціоністкою до Хмельницької інфекційної лікарні. І зрозуміла, що це таки та справа, якою вона «горить».

«У нас завжди був унікальний колектив: і зараз, і колись, - пригадує Валентина Олексіївна. - Я дивилася на старших колег і бачила, яким має бути лікар. Мене завжди оточували люди, на яких хотілося рівнятися. Адже я завжди вважала і завжди сприймаю себе як частинку нашого колективу. І хоч колектив змінюється, лікарня осучаснюється, а ті справжні лікарські традиції залишаються: ти маєш бути не просто фахівцем, а не скупитися на милосердя. Це дуже важливо в певний момент бути психологом, не дати людині зневіритися, а повірити в те, що все буде добре».

Валентина Кузьміна зізнається, що й медицина постійно змінюється і це справді цікаво та прогресивно.

«Те, про що декілька років тому ми могли лише чути, зараз стає реальністю. Раніше списували стоси паперу, а зараз невід’ємною частиною медичної практики стала електронна система охорони здоров’я. Можна отримати усю зведену інформацію про пацієнта в електронній медичній стаціонарного хворого. І це дуже зручно. Ми спостерігаємо ці зміни, не боїмося вчитися, удосконалюватися та переймати досвід».

Не дивлячись на труднощі та виклики, професію інфекціоніста називає завжди актуальною.

«Більшість інфекційних хвороб, циклічні - через якісь періоди вони повторюються, - розповідає Валентина Олексіївна. - Без перебільшення можна сказати, що ми країна вічних епідемій. У нас був висипний та черевний тиф. В епоху до антибіотиків, страшенною бідою був туберкульоз. Ще якихось 70 років тому на Хмельниччині хворіли на малярію. У нас є місця, які можуть бути вогнищами туляремії та сибірської виразки, адже спори сибірки у грунті живуть до трьохсот років. Так само час від часу нагадує про себе туляремія. Я добре пам’ятаю спалах дифтерії в 90-х, яка забирала життя цілих сімей... У нас був каліфорнійський грип 2009-го. Ми мали спалахи епідемічного паротиту (свинки), серозних менінгітів та кору. Щорічні важкі епідемії грипу також, на жаль, забирають життя людей…»

І якщо про ці хвороби, зазначає Валентина Кузьміна, було відомо інфекціоністам вже багато, була практика та працьовані протоколи лікування, то Covid-19 – став викликом усій сучасній медичній системі.

«Ми розуміли, що варто готуватися до непростих часів, - пригадує вона. - Вже з першими пацієнтами розуміли, що хвороба важка і непередбачувана. Аналогів в інфекційній патології не находили. І коли залишаєшся один на один з хворобою - як її лікувати? Це вже сьогодні напрацьовані протоколи, є певна практика… Ми бачимо, як змінювався підхід до лікування за такий короткий час. Наприклад, нині можна застосовувати ті препарати, які ще рік тому категорично не дозволялися, або ж навпаки. Але, коронавірус мутує, стає агресивнішим та заразливішим. Чим більше ми бачимо пацієнтів, тим більше не розуміємо, за яким сценарієм піде хвороба».

Тому, каже Валентина Олексіївна, ніхто не робить прогнозів, коли все це закінчиться. Але як спеціаліст з інфекційних хвороб каже, сподіватися, що коронавірус швидко піде, не варто. І затишшя варто використовувати для того, щоб підготуватися до нових викликів.

«Ця пандемія випробувала на міцність не лише медичну систему, а й показала, яким згуртованим може бути наше суспільство, - пригадує перші місяці епідемії лікарка. – Це сьогодні у нас є достатньо кисню в усіх відділеннях, медикаментів та засобів захисту. А тоді лікарні допомагали волонтери, бізнес, місцева влада... Колишні пацієнти телефонували, запитуючи, чим нам допомогти. Хтось приносив рукавички, хтось купував маски. Це так щемливо усе це згадувати… Але ми бачимо, коли щось у нас трапляється, як це гуртує людей».

Утім, каже інфекціоністка, не дивлячись на те, яким важким був цей коронавірусний рік, уся медична система зробила величезний стрибок вперед. І найбільшим досягненням вважає, є те, що практично за рік ми маємо аж кілька вакцин від Covid-19.

«Сьогодні коронавірус дещо стихає. Дуже важка була осінь… Далі важка весна. Лікарня була переповнена, а хворих все не меншало… Ми втрачали своїх пацієнтів і плакали. І так само плакали, коли витягували когось важкого з того світу. Прислухалися до дихання і просили «тільки дихайте»… Ми втрачали і лікарів-колег, і знайомих... Бачили як йшли молоді та сильні. Так незвично, що люди помирають. А є такі дні, що вмирають по декілька людей. І хоч зараз до лікарні надходить менше хворих, важких дуже багато. Лікарям дуже важко психологічно – постійно втрачати. Але береш себе в руки і йдеш до пацієнтів. Ти мусиш налаштовувати людину на позитив, не зважаючи на складність ситуації. Бо кожному дуже важливо вірити в те, що все буде добре».

“Разом з кожним пацієнтом ти хворієш і одужуєш, інакше просто неможливо”

“Зачекайте, Валерій Анатолійович подивиться результати аналізів”, “Вийде з операційної Валерій Анатолійович і проконсультує вас”, ”Зверніться до Валерія Анатолійовича...” — такі слова від медиків відділення чули, доки чекали завідувача кардіохірургічного відділення обласного серцево-судинного центру Валерія Сухарєва.

Операції, консультування хворих, призначення лікування, спілкування з пацієнтами та їхніми родичами — для Валерія Сухарєва важлива кожна хвилина. На його рахунку багато складних операцій і врятованих життів. Провівши надскладну операцію на серці, він знаходить час, щоб підбадьорити, заспокоїти, бо ж недарма кажуть, що лікують не лише скальпель та ліки, а й слово.

Операції на серці - складні і тривалі. Найдовша операція, яку зробив Валерій Анатолійович, тривала аж 15 годин. Фото: з архіву

До своєї мрії стати лікарем Валерій Сухарєв йшов цілеспрямовано, долаючи труднощі. Дві спроби стати студентом медучилища виявилися невдалими. Та й до Тернопільського медичного університету вступив лише з другого разу. “Під час навчання зрозумів, що хочу займатися хірургією серцево-судинної системи, — розповідає лікар. — В обласній лікарні, де проходив інтернатуру, а потім почав працювати, кардіохірургія тільки зароджувалася. Тож мені разом з нинішнім директором серцево-судинного центру Андрієм Кланцою довелося брати безпосередню участь у створенні цього напрямку хірургії. В лікарні тоді сформували маленьке відділення ендоваскулярної хірургії на базі відділення судинної хірургії. Починали з простих операцій. Трималися на ентузіазмі та альтруїзмі. Але мали підтримку керівництва лікарні, зокрема нині покійного Аркадія Флаксемберга. Потроху з’являлося необхідне обладнання, а ми набували досвіду”. Відділення кардіо- і ендоваскулярної хірургії та інтервенційної кардіології розширили. Обсяг оперативних втручань зріс, кардіохірурги почали виконувати операції на відкритому серці. І постійно навчалися — насамперед в Національному інституті серцево-судинної хірургії імені Амосова. Крім того, Андрій Кланца стажувався в європейських клініках, а Валерій Сухарєв переймав досвід у німецьких колег. Знання і вміння привозили додому і ділилися ними з колегами.

Операції на серці — складні і тривалі. Найдовша операція, яку зробив Валерій Анатолійович, тривала аж 15 годин.

“Спершу виконувати багатогодинні операції було важко, проте з часом фізичне навантаження увійшло у звичку. За операційним столом думаєш не про себе, а про пацієнта, який тобі довірився”, — ділиться кардіохірург. Провівши операцію, він спілкується з пацієнтами та їхніми рідними, консультує, радить. “Ти хворієш з кожним пацієнтом і одужуєш разом із ним, — каже Валерій Анатолійович. — Інакше просто неможливо”.

Те, що серцево-судинні хвороби “помолодшали”, відомий факт. Проте серед пацієнтів закладу людей старшого віку все ж більше. А найстаршому пацієнту, якого Валерію Сухарєву довелося оперувати, було аж 99 років! Взагалі, каже лікар, вікових обмежень для операцій на серці немає. І оперувати тих, кому 80-90 років, доводилося не раз. Відрадно, що навіть людям такого поважного віку вдається допомогти і подарувати ще не один рік життя.

“Коли бачиш, що твоя робота не марна, людина одужала, у неї нічого не болить, то отримуєш справжнє задоволення, — зізнається лікар. — І неважливо, чи ти втомився, чи не виспався, головне, що пацієнт одужав, і його щирі слова вдячності надихають і додають сил”.

«Кожен випадок пропускаємо крізь себе»

Неонатологія — це складна та надзвичайно важлива галузь педіатрії. Саме лікарі-неонатологи рятують недоношених малюків з маленькою вагою у перші хвилини їхнього життя. Однією з таких фахівчинь є завідувачка відділення інтенсивної терапії новонароджених міського перинатального центру Вікторія Терещук. За 33 роки трудової діяльності вона допомогла безлічі маленьких пацієнтів. Про це свідчить стенд зі світлинами, що висить в коридорі відділення. Ці фото приносять вдячні батьки врятованих дітей.

Вікторія Терещук добре пам’ятає одну свою найменшу пацієнтку. Дівчинка після народження важила лише 490 грамів. Фото: з архіву

«В неанатологію я прийшла одразу ж після закінчення Чернівецького медичного інституту, — ділиться Вікторія Леонідівна. - В пологовий будинок на роботу потрапила після розподілу і з того часу тут працюю. Наше відділення інтенсивної терапії новонароджених як окрема одиниця відкрилося в 2006 році. Щороку до нас потрапляє в середньому до 300 малюків. Ми надаємо допомогу як дітям, народженим до 22 тижня вагітності, так і новонародженим з різними патологіями. У батьків є цілодобовий доступ до їхніх малюків. Вони можуть змінювати памперси, годувати дітей, спілкуватися та гратися з ними, тримати на руках. Мами краще від цього почуваються, до того ж працює механізм стимуляції лактації. Адже коли матір при дитині, коли на неї дивиться, то навіть при недоношеній вагітності молоко починає активно вироблятися. Відділення повністю забезпечене апаратами штучної вентиляції легень, спеціальними кювезами, у яких автоматично підтримується необхідний температурний режим та вологість повітря, апаратурою для стеження та всіма необхідними дороговартісними медикаментами».

Пані Вікторія каже, що добре пам’ятає одну свою найменшу пацієнтку. Дівчинка після народження важила лише 490 грамів! Нині їй вже три роки, дівчинка цілком здорова й чудово розвивається. «Минулого місяця в нас було 850-грамове дитятко. Зараз воно вже біля мами й важить понад два кілограми. Кілька тижнів минуло, як ми виходили 650-грамового малюка. А серед найрезонансніших цьогорічних випадків — народження в перинатальному центрі трійні. Всі потрапили до нашого відділення, адже мали зовсім маленьку вагу. Дякувати Богу, малюки живі-здорові, їх нещодавно перевели в обласну дитячу лікарню на другий етап виходжування, — ділиться неонатологиня. — Найчастіше такі недоношені вагітності є постінфекційними. Тобто передчасні пологи відбуваються після хвороби матері. Особливий відбиток накладають ковідні проблеми. Окрім порятунку новонароджених, доводиться надавати і активну психологічну допомогу батькам. Наше завдання — знайти потрібні слова, підтримати, розрадити, навчити. Це, звісно, велике психологічне навантаження як для батьків, так і для персоналу. Ні для кого не секрет, що питання емоційного вигорання серед реанімаційних спеціальностей дуже актуальне. Особливо, якщо це маленькі діти, а персонал — жінки. Ми ж усі мами, відповідно, пропускаємо крізь себе кожен випадок. У мене першокласний колектив, професійна команда. Без перебільшення, усі ми живемо роботою. Мій чоловік теж медик, тому розуміє мене як ніхто. Як фахівець розумію, що холоднокровність у критичні моменти має велике значення. Хоча хвилювання за кожну дитину зберігається й досі. Неонатологія — це специфічна спеціальність. Тут затримуються лише люди, які відчувають, що це дійсно їхнє, які не бояться цієї роботи, які за характером стресостійкі».
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую