«З віком ми маємо ставати кращими», - художник Михайло Ніколаєв

 Народився в Мелітополі у травні 1956 року. З 1987-го, після закінчення Ленінградського інституту театру, музики і кінематографії, - головний художник Хмельницького лялькового театру «Дивень». Лауреат премії в галузі сценографії ім. Владислава Клеха, обласної премії імені Т.Г.Шевченка. Його живопис знаходиться у приватних колекціях України, Європи та Америки.
Одружений, має доньку та двох онучок.
Самодостатній і талановитий. Ці дві рідкісні для Хмельницького риси характеризують художника Михайла Ніколаєва. Багатьом не зрозумілий, для міщан – маргінальний та чудакуватий, але то байдуже. Бо якби його не було у нашому місті, воно втратило б цілий світ.
Майстерні художників – це взагалі окрема тема. У Ніколаєва, який є головним художником лялькового театру, вона не просто територія творчості, а й дім самої казки. Маленькі шкіряні валізки, поролонові та дерев»яні Буратіно, морський Омар-чиновник, шестикрилий журавель, костюми шемаханської цариці, полотна із цитатами з популярних пісень та вічної класики - усе створює особливу атмосферу, й мене, до прикладу, затягує, як Алісу в кролячу нору. « Якщо б я була чиновником від культури – водила б сюди екскурсії, щоб виховувати вміння фантазувати», - мрійливо заявляю Ніколаєву. Той пручається. Це його суверенна територія, на яку він не хоче пускати всіх. Утім, наш журнал таки пробирається на неї легально, й покаже, що зможе, з її чудес. Разом з тим поміркуємо, де першоджерело творчості художника, і пориємося в його минулому.

- В моїй уяві ти з дитинства був уже такий химерний і бородатий. Але ж то не так. В якій родині виростав, що від них взяв?
- Мій тато був військовим. Дослужився до майора, воював. При цьому був різнобічно розвиненою людиною. Гарно грав на скрипці, йому навіть пропонували роботу в симфонічному оркестрі, але обрав кар»єру льотчика. На пенсію вийшов рано, в 43 роки, тому ще й встиг в газеті попрацювати, і історію повикладати. Й вже в похилому віці вчив музиці дітей у дитсадку, де працювала вихователькою моя мама. Він не був амбіційним, це точно. Просто хотів багато в житті спробувати, йому все було цікаво. Так і я. Ну, які в мене амбіції?! Ну, був би я художником в Києві, до прикладу. І що? Немає різниці, де творити.
- Але є можливість росту…
- Рости можна всюди. Головне, щоб кожен твій день приносив тобі радість… Щоправда, з віком для цього треба докладати більше зусиль. Бо стаєш самотнішим, сумнішим. Знаєш, є така фраза про жінок, що в якомусь віці вони матимуть обличчя, на яке заслужили. Не знаю, як там обличчя, але мені здається, з роками ми маємо ставати кращими, глибшими… Про це у мене одна картинка стоїть перед очима. В 35 років мене хрестили в Нікольському соборі в Санкт-Петербурзі(там відспівували мою улюблену поетесу Анну Ахматову, але я не про те). І ось з одного боку хрестини, а з іншого – похорони. Бачу, бабуся якась лежить у труні. Звичайна бабуся, але від неї світло таке йшло, небесне, таке умиротворення…Вона заслужила собі цей спокій.

- А взагалі коли в тебе відкрився талант до малювання. Любив це змалку?
- Зовсім ні. «Третє око» у мене відкрилося, як не дивно, в армії. У школі я хотів бути військовим, як тато. Але не пройшов медкомісію, знайшли якісь вади в серці. Тож пішов служити Радянському Союзу. Там у нас підібралася гарна компанія – Ігор Ященко, який на той момент уже закінчив інститут, Сергій Кушнір, який вчився у художній школі, Коля Бачило… До цього я і олівця в руки не брав.
- Нарешті розгадала, чому в твоїх картинах так багато військової тематики…
- Ну, в мене багато іронії щодо армії. Смішна тематика. Але насправді в армії я значно виріс інтелектуально. Уяви собі, що збирається п»ятеро солдатів і читають Ернеста Хемінгуея вголос, обговорюють. Такий собі клуб по інтересах. А коли в бібліотеку привезли Гарсіа Лорку, о, для нас це була подія! Не досипали, але читали. До речі, з Ігорем Ященком я дружу досі. Вважаю його одним із найкращих художників України. Нам є чим поділитися один з одним.
- До слова, про найкращих. У тебе ніколи не було образи на людей, які не розуміють твоєї творчості? От європейці одразу сказали б: «Ах, ви супер!»…
- Не має чому дивуватися чи ображатися. Німцям усі 11 класів мистецтвознавство викладають, у них формується чудовий смак. Чи так само у Японії. Вони, без фахової освіти, тобі такий інтер»єр забабахають, що буде краще, ніж вигадають наші доморощені дизайнери. Це у них в крові. А взагалі треба докласти зусиль, потрудитися, щоб зрозуміти картину. Наші ж люди ліниві. Це саме також стосується й читання. Ніхто не «заморочується», бо важко.
- Знаю, що ти ще й любиш літературу. І в роботах твоїх – повно цитат класиків. Зараз що читаєш?
- Був період, коли багато читав. Зараз якийсь спустошений. Багато книжок стоять вдома на поличках, гріють серце, але повертатися до них не хочеться. Пригадуєш, який колись ажіотаж викликали романи Платонова – «Котлован», «Ювенільне море»? Для мене це було емоційне потрясіння. А оце зараз моя хороша знайома в Харкові, в ляльковому театрі, вирішила поставити його «Чевенгур». Ну, думаю, треба прочитати перш ніж дивитися. Але не можу подужати… Хоча Набокова, Ахматову, Лорку люблю завжди.

- Твій кабінет у театрі для мене кращий за музей. Чого тут тільки нема! Свідомо все збираєш тут?
- У мене в житті якось не складається дружба з великими площами. Після років служби татові дали в Вінниці малесеньку квартирку – 22 метри квадратних. У Хмельницькому в мене теж помешкання невеличке й тільки пару років як воно взагалі стало моїм. То де ж акумулювати улюблені речі? Між іншим, віднедавна тут з»явилася нова колекція: «Води світу».
-?!
- Збираю воду з річок, морів та океанів. В різній тарі. Хотів якось уніфікувати баночки, а потім подумав: хай залишаються в тому, в чому до мене потрапили. Так прикольніше. Спочатку друзі не вірили, що це все серйозно, а тепер везуть мені воду звідусіль. Маю зразки з Волги, Червоного моря, Середземного, Мертвого тощо. Зізнаюся чесно, ідею здер у Паустовського. Він розповідав про вчителя київської гімназії, котрий любив показувати учням географію через води світу. Виходить у клас, і каже: «Це вода з Амазонки! Річка найдовша в світі…» Насправді ж набирав її з-під крану… Але у мене все по-чесному.

З дружиною Оксаною.