«Для відмови від атомної енергетики має статися ще одна аварія. Можливо, й у нас», –

Добудова третього та четвертого енергоблоків на атомній електростанції у Нетішині на державному рівні — вже вирішене питання. Подоляни в очікуванні. Після оформлення відповідних документів розпочнеться будівництво.
Одним із головних етапів спорудження промислових об’єктів є обгрунтування проекту. Всі «за і проти». Воно передбачає попередній проект спорудження, фінансовий аналіз, оцінку впливу на навколишнє середовище, планування термінів реалізації. Як вважають екологи, у випадку будівництва енергоблоків варто було б порушити питання доцільності будівництва. Адже ядерна енергетика та усе, що з нею пов’язане, стоять у першому рядку переліку найнебезпечніших у «Законі про особливо небезпечні об’єкти». До того ж, в Україні перевиробництво електроенергії, тому немає нагальної потреби у додаткових потужностях.
Учасник будівництва Хмельницької АЕС та експедиції з визначення масштабів забруднення після аварії на Чорнобильській АЕС у 1987 році, голова Хмельницької обласної ради Товариства охорони природи України Юрій Рєзніков запевняє, що вплив атомної електростанції відчутний навіть без аварій та не обмежується тридцятикілометровою зоною:
«Якщо є труба, то для чогось вона призначена, – жартує еколог. – Короткоживучі радіонукліди таки потрапляють в повітря. Навіть у випадку, коли станція працює без будь-яких «екстрених ситуацій», є викиди так званих інертних газів, які впливають на мешканців не лише Нетішина та найближчих населених пунктів, але й Хмельницького та, не виключено,  й Кам’янця-Подільського.
Аргон, криптон, ксенон та багато інших, яких у природі не існує, а лише на штучних ядерних об’єктах, можуть викликати сонливість, раптову втому, навіть кровотечу з носа. У деяких випадках, як процитував пан Рєзніков науковий довідник, можуть спричиняти «неспецифічну наркотичну дію на теплокровних». Ці гази розповсюджуються на значні території. Немає жодних досліджень, який результат цього впливу. Ніхто не знає, наскільки вони шкідливі. Як ці викиди взаємодіють із іншими видами забруднення, й поготів ніхто не досліджував. А мали б.
– Такі значні території під впливом викидів... Що ж означає термін «30-кілометрова зона»?
– Поняття «тридцятикілометрової зони» у екології не існує. Можна лише говорити про те, чи становить об’єкт загрозу, чи ні. У такій справі немає кілометражу. Як вважали чиновники та науковці 50-их років минулого століття, й досі ця думка не змінилася – «дивлячись куди вітер подує». Отож, якщо вітер подув у ваш бік, то радіаційна хмара накриє. Такий собі чорний гумор!
Коли будувалася Нетішинська АЕС, я радів, як і кожен радянський громадянин – адже розвивається економіка! Проте після Чорнобильської аварії протверезів. На той час працював у водгоспі. Після вибуху як науковець досліджував масштаби катастрофи. Щодня з колегами гелікоптером облітали величезні території і збирали проби води. Знаходили радіонукліди у воді навіть з території Білорусі. Ми, екологи, чесно кажучи, були здивовані масштабами катастрофи... Летимо, а під нами величезний лісовий масив, весь вигорів — не від вогню, а від радіації. І посеред мертвого лісу одна-єдина зелена берізка. Як вона вижила, для нас залишалося загадкою. Але ми зробили висновок, що радіація розповсюджується нерівномірно, несиметрично, плямами. На одному місці рівень радіації може «зашкалювати», а за кілька кроків – чисто. Радіоактивне забруднення виявилося «підступним». Наслідки аварії наштовхують на думку, що мирний атом не такий вже мирний.
– Юрію Олександровичу, а як же техніко-економічне обгрунтування проекту? Все ж повинно бути враховано?
– Поки ми, екологи, ніяких документів з обгрунтування будівництва третього та четвертого енергоблоків не отримували. Хоча на Укрінформі нещодавно з’явилося повідомлення прес-служби НАЕК «Енергоатом», в якому йдеться, що «матеріали доопрацьовуються». Проте перш, ніж розпочинати будівництво, проектанти або замовники мали б переконати нас у доцільності цього проекту.
Вочевидь, будівництво нових енергоблоків мало б розпочатися із громадських слухань.
Представники «Екоклубу» із Рівного оприлюднили деякі тези із висновків Державної експертизи Державного комітету ядерного регулювання України про Хмельницьку АЕС: «Значна кількість приміщень, що знаходяться нижче нульової відмітки, не були обстежені, оскільки вони залиті водою. Не були обстежені закладні деталі перегинів арматурних канатів та каналоутворювачів, значна частина яких була пошкоджена внаслідок пожежі у 1989 році. Про цю пожежу досить рідко згадується навіть в офіційних документах. Відсутня значна частина виконавчої документації залізобетонних та металевих будівельних конструкцій енергоблоку №3 ХАЕС...». Очевидці стверджують, що ті конструкції, збудовані кілька десятиліть тому, нагадують не просто закинуте будівництво, а напівзруйновану будівлю. Тому називати зведення додаткових енергоблоків «добудовою» — це перебільшення. Я бачив, що існуючі конструкції майже розвалилися. На думку моїх колег з Києва, для реакторних установок типу ВВЕР-1000, які пропонують звести на Нетішинській АЕС, вони не підійшли б, навіть якби були б в ідеальному стані. Та й технології мали б змінитися за стільки років...
Окрім небезпеки, нам практично нічого не дістанеться. Електростанція не може продавати електроенергію самостійно. Тобто, від прибутків АЕС податки не надходять до місцевого бюджету. Ніяких пільг на сплату за електрику мешканці краю не мають, навіть самі нетішинці. Для сільського господарства також мінус. В часи, коли у всьому світі прагнуть споживати лише екологічно чисті продукти, харчі, вирощені поблизу атомної електростанції, будуть неконкурентоспроможні. А Поділля ж – аграрний край!
Створюючи стратегічний план розвитку Хмельниччини до 2017 року, робоча група спеціалістів із різних галузей так і не змогла знайти переваги наявності атомної електростанції на території області. І жодного зрушення в енергетичній незалежності країни – з російськими проектантами, російським кредитуванням будівництва, російським паливом... Можливо, й сама ідея прийшла до нас з-за кордону?»
– І що ж ми, пересічні мешканці області, можемо зробити? Не хочемо, щоб будували. Але все одно збудують...
– На пальцях можна перелічити людей, які б порушували це питання. І коли громадські активісти намагаються чимось зарадити, їхні аргументи тануть без підтримки населення. Якщо більшості все одно, що за їхнім парканом зводять атомну електростанцію, то жоден еколог тут не допоможе. Переконаний, громадськість повинна донести свою думку до влади.
За нинішніх умов у випадку екстреної ситуації на будь-якому ядерному об’єкті, мені здається, марно сподіватися, що люди знову лопатами розгрібатимуть радіоактивні уламки, що кидатимуться грудьми на амбразури. Тому й наслідки навіть меншої аварії можуть бути серйознішими. Хто їх ліквідовуватиме? Ті, про кого державні мужі нині не дбають, не переймаються їхньою долею? І навіть не планують вислухати! Та й український бюджет, якого ні на що не вистачає, навряд чи передбачає значні суми на випадок таких надзвичайних ситуацій. А потужність Нетішинської АЕС значно більша за Чорнобильську....
Із числа «чистої» атомна енергетика перейшла у розряд «особливо небезпечних». Люди, зазвичай, починають боротися з проблемою вже після того, як вона сталася, боюся, що Україна та й інші держави повністю відмовляться від ядерної енергетики, якщо станеться ще одна аварія. Враховуючи всі обставини та передумови, можливо, така катастрофа спіткає саме нас».