Галина Терлецька: «Інвестиції та реформи – не такий вже й солодкий пряник, як нам намагаються його змалювати»

Про те, чи справді це так і чи зможуть подібні кроки припинити поступове вимирання села, розмірковує у розмові з нашим кореспондентом керівник одного з найбільших сільськогосподарських підприємств області – кооперативу «Промінь» Красилівського району – Галина Терлецька.
– На сьогодні наш кооператив – одне з найбільших господарств краю, яке виробляє майже шістдесят відсотків від загальної кількості тваринницької продукції Красилівського району. З початку року реалізували понад п’ятсот тонн м’яса, валовий надій молока перевищив чотири з половиною тисячі тонн, а від однієї корови він сягає майже шести тисяч кілограмів. У засіки засипали понад дев’ять з половиною тисяч тонн зерна. За десять місяців отримали близько трьох мільйонів гривень чистого прибутку, що на 418 тисяч більше відповідного періоду минулого року.
Крім чотирьох сіл та трьох хуторів, які дісталися у спадщину від колгоспу «Промінь», до кооперативу входять ще два колишніх сільгосппідприємства. Утримуємо майже три тисячі вісімсот голів великої рогатої худоби, в тому числі сімсот п’ятдесят дійних корів, племзавод по вирощуванню теличок на корови, обробляємо шість тисяч гектарів ріллі. Сорок чотири відсотки в структурі посівних площ складають кормові угіддя. Це робити не просто. Адже один гектар землі потребує затрат мінімум у три тисяч гривень на рік лише для відновлення родючості. А згодом на врожай йдуть вже додаткові видатки. Однак ніяких інвесторів до цієї справи не залучаємо. Кошти беремо, головним чином, із чистого прибутку. Високих результатів досягаємо, насамперед, завдяки працелюбності членів кооперативу, які за свій трудовий внесок мають стабільні і, притому, непогані заробітки. В середньому за місяць отримують по 1500-2000, а доярки та механізатори мають більше 3000, а то й 4000 гривень.
– Сьогодні на Поділлі дедалі ширшого розмаху набуває тенденція, коли сільськогосподарські підприємства, навіть ті, щякі роками займали передові позиції, вливаються у великі холдингові компанії. Чи не призведе це до того, що село почне відмирати?
– З крупними компаніями, які мають надпотужну техніку, ведуть будівництво сучасних виробничих приміщень, нам не зрівнятися. Тим більше, при нинішньому диспаритеті закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, котрі в цьому році, в порівнянні з минулим, зменшилися майже на сорок відсотків, у той час, як вартість паливно-мастильних матеріалів, запасних частин, мінеральних добрив, засобів захисту рослин та енергоресурсів зросла майже в півтора раза.
Конкурувати, звичайно, важко. Але ми здаватися не збираємося. Тому що ми, насамперед, проймаємося не стільки отриманням надприбутків, як дбаємо про забезпечення людей роботою, щоб, коли підуть на пенсію, у селян був нормальний фонд оплати праці і повний трудовий стаж.
На всіх ділянках сільськогосподарського виробництва працює більше 550 чоловік. Звичайно, нам стільки не потрібно. Вистачило б 250-300. А куди решта людей має подітися? Жоден інвестор про це не думає. Недалеко по сусідству в нас один господарює. На 3000 гектарів землі у нього лише двадцять два працівники. Посіяв, зібрав, видав мізерні дивіденди за оренду земельних паїв, вигідно урожай продав, і його більше нічого не обходить. Навіщо займатися тваринництвом? Це ж багатозатратна галузь. А хто буде годувати українців молоком, м’ясом, цього не думає. Та, найприкріше, що держава заохочує цих інвесторів, не думаючи про майбутнє українського села.
Нікого не буду переконувати в тому, що село, де не діє ферма, не гуде в полі трактор, приречене на вимирання. Відсутність роботи жене в місто чи за кордон молодь, а жменька пенсіонерів змушена доживати в забутому селі. Зовсім недавно таким селам чіпляли ярлики «неперспективні». От тепер і маємо вгрузлі по вікна хати, перекошені хвіртки. Чи не тому за двадцять років з карти України вже зникло назавжди двісті сіл.
Якщо не буде змінена політика держави стосовно села, то воно й далі поступово відмиратиме. Термін життя більшості української глибинки – максимум 20-30 років. Поки не помре останній пенсіонер. Після цього у нас залишаться лише хутори і порожні будинки із забитими вікнами, як після спустошливих середньовікових епідемій, де навряд чи захоче жити молодь. А працівників будуть привозити «вахтовим методом».
– Очевидно, потрібно на законодавчому рівні розробити механізм, щоб інвестори не тільки отримували віддачу від землі, а й дбали про соціальну інфраструктуру на селі?
– Повністю з вами погоджуюся. Тільки треба, щоб держава компенсувала затрати. Колись господарствам, які вкладали кошти в розвиток соціальної сфери, були відшкодування. Але таких відшкодувань ми, либонь, років 15, а, може, й більше не бачимо.
Проте, незважаючи на це, у силу своїх можливостей намагаємося поступово змінювати соціальну інфраструктуру села. Зокрема, свого часу проклали близько сорока кілометрів газопроводів, спорудили дороги з твердим та асфальтовим покриттям.
Наше господарство забезпечує безкоштовне харчування школярів, ремонтуємо клуби, фельдшерсько-акушерські пункти, заклади освіти, заохочуємо кращих учнів матеріально, виділяємо кошти на лікування хворим селянам, допомогу одиноким, інвалідам, малозабезпеченим сім’ям. Переконана, що без прийняття відповідних законів жоден інвестор не буде цим займатися.
– Як ви ставитеся до ринку землі?
– Ще не так давно думали, що варто роздати людям по 2-3 гектари землі, й вони стануть щасливими. Землю було роздано, а про механізми захисту селянина ніхто не подбав. Ось і пожинаємо плоди нашого сільського «щастя». Роботи нема. Ферми в руїнах. Клуби та медпункти під замками. Тепер чуємо чергове гасло: «ринок землі все налагодить».
Я виступаю категорично проти продажу нашого найціннішого багатства. Коли говоримо про первинний ринок, то думаю, що землю скуплять олігархічні структури з іноземним капіталом, а потім її або перепродадуть, або законсервують. Повірте, сьогодні навколо України крутяться великі гроші, за які готові скупити те, що в неї ще залишилося, – землю. А простим людям, як завше, нічого з того не перепаде.
Ми ще не готові торгувати землею. Немає належного земельного законодавства та інших правових актів, які б чітко визначали, механізм як саме має цей процес відбуватися.
Звичайно, рано чи пізно ми все одно до того дійдемо, адже по всьому світу земля слугує об’єктом купівлі-продажу. Але якщо це робити зараз, то буде такий хаос, як із розпаюванням землі.
Насамперед, потрібно підвищити рівень соціального життя селян. Бо при нинішніх складних економічних умовах вони за безцінь продаватимуть свої наділи, аби лиш вижити, не замислюючись, що залишать у спадок дітям, онукам.
І найголовніше, щоб не було продажу та перепродажу Бог знає кому. Моя така думка: якщо людина купила землю, то вона не має права її перепродувати.
– Роками аграрний сектор потерпає від нестачі власних обігових коштів, доступних кредитів. Яким чином можна розрубати фінансовий зашморг у цій сфері?
– Нестача власних обігових коштів – це проблема, мабуть, кожного сільськогосподарського підприємства. І хоча зараз у нас є власна продукція, яку можна було б продати, та через низькі закупівельні ціни не поспішаємо цього робити. Краще почекати до лютого-березня, коли вартість її на ринках зросте. А натомість, щоб забезпечувати нагальні фінансові потреби господарства, вигідніше взяти кредити.
Проте в нинішніх умовах кредитування для сільськогосподарського товаровиробника дуже важке і принизливе, якого за тридцять п’ять років свого бухгалтерського стажу я ще не бачила. Треба добрячу кипу документів зібрати, мати терпіння виїздити багато днів підряд, щоб отримати навіть невеликий кредит. Вже не кажу за процентні ставки, які коливаються від 17 до 30 відсотків. На мою думку, у цій сфері повинно бути регулювання з боку держави: якщо банк піднімає відсоткову ставку, то треба передбачити відшкодування селянам.
– Нині багато точиться розмов про цільові програми в сільському господарстві. Чи здатні вони реально покращити розвиток аграрного сектора?
– Я хочу сказати чесно, що вже років зо три підтримки селянам з боку держави абсолютно немає. Нам не виплачують компенсації за посіви, придбані мінеральні добрива, засоби захисту рослин тощо. Останній серйозний транш у сумі чотири мільйони гривень отримали ще у 2004 році. Згодом було відшкодування процентної ставки за кредити, і то на двадцять відсотків менше обіцяного.
Переважна більшість цільових програм розвитку сільського господарства діють тільки на папері.
Підсумовуючи, хочу сказати, що залучення інвестицій, земельна реформа, які так пропагує держава, не такий вже й солодкий пряник, як нам намагаються його піднести