ye-logo.v1.2

Арсен Марчук – артист з Вінниці, котрий народився на Красилівщині

Історія 3128

Немеркнучий образ заслуженого артиста України, актора театру імені Садовського, викладача училища культури і мистецтв Арсена Марчука надовго залишиться в пам’яті багатьох вінничан.

Після відвідування театральних спектаклів за його участю глядачі та прихильники творчості ще й досі згадують створені ним незабутні сценічні образи з драматичних творів вітчизняних та зарубіжних письменників, у які так майстерно перевтілювався актор. Та на які б лаври його не піднімала доля, своїми успіхами він завжди завдячував батькам та чарівній природі Хмельниччини. Саме з мальовничої подільської землі розпочався трудовий і творчий шлях майбутнього митця.
Народився Арсен Антонович Марчук 22 липня 1944 року в селі Мала Клітна Красилівського району в сім’ї хліборобів. Від батьків успадкував сильний голос, кремезну поставу, вроду, міцний характер, скромність, вимогливість, працелюбство, самодисципліну, цілеспрямованість.
Арсен був третім хлопчиком у дружній родині Марчуків. З раннього дитинства зазнав усіх складностей воєнного та повоєнного періоду. На його долю випав страшний голодний 1947 рік. Уже з десятирічного віку на рівні з дорослими працював у полі. А свою творчу діяльність розпочав із сільської школи, де брав активну участь у постановці драматичних п’єс та в концертах художньої самодіяльності. Уже тоді, отримуючи запрошення із сусідніх сіл на концерти, хлопець вважався «великим артистом».
Як і більшість сільських юнаків, свою подальшу долю мріяв пов’язати із професією хлібороба. Після закінчення місцевої десятирічки  вступив у Саратовське сільськогосподарське училище, де оволодів фахом тракториста-машиніста. Армійську службу проходив у ракетних військах стратегічного призначення. У короткі хвилини перепочинку поспішав на репетиції ансамблю, де був солістом. Особливо любив співати українські пісні «Верховина», «Марічка».
Перший успіх прийшов, коли отримав звання лауреата огляду колективів художньої самодіяльності Автономної Республіки Крим. У складі групи кримських самодіяльних митців постійно виступав на сцені Київського Жовтневого палацу мистецтв. Ці концерти й стали визначальною віхою у виборі майбутньої професії. Адже молодого талановитого юнака помітили в мистецьких колах. Відтак переїхав до Києва. Працював у житлово-будівельному управлінні, на заводі імені Артема, співав у хорі оперної студії і водночас навчався. За сім років оволодів повним навчальним курсом: закінчив підготовче відділення, народну і державну консерваторії. Тут зустрів свою майбутню дружину, хормейстера Оксану Обревко. Після закінчення навчання молоде талановите подружжя на запрошення дирекції музично-драматичного театру імені Садовського переїхало до Вінниці.
Останніми роками Арсен Марчук співав у хорі Преображенського собору Української православної церкви Московського патріархату, який вважав «духовним чистилищем душі». Своїм творчим кредо він вважав виконувати роль так, щоб жоден епізод не пройшов осторонь будь-якого слухача.  Навіть, коли доводилося грати там, де немає слів, намагався виконувати роль так, щоб не склалося враження, ніби вийшов на сцену, аби зайняти місце. Прозрінням після багаторічної праці провідного артиста став висновок, що актор лише тоді прозвучить, коли допоможе прозвучати партнеру по сцені, по епізоду.
12 жовтня 1993 року за значний особистий внесок у розвиток національного театрального мистецтва, високу виконавську майстерність Указом Президента України Арсену Марчуку присвоєно почесне звання заслуженого артиста України.
Він мав добру душу і золоті руки. Усе вмів роботи, і головне, ніколи й нікому не відмовляв у допомозі. Разом з дружиною Оксаною, яка присвятила себе педагогічній діяльності, виховали двох доньок. Олеся і Мирослава гідно продовжили родинну династію – працюють у концертних колективах Києва: хоровій капелі «Думка» та Державному дитячому музичному театрі. У минулому році молодшій дочці Марчуків Мирославі присвоєно звання заслуженої артистки України.
Серце великої людини, з великим талантом, як називали Арсена Марчука колеги, перестало битися на 61-му році життя напередодні Міжнародного Дня театру 14 березня 2005 року. Це символічно –  адже театральні стіни стали для митця другою домівкою. На жаль, він не встиг закінчити свою останню роботу «Пісню про Україну» Бориса Александрова, яку готував до 60-річчя Великої Перемоги. Її доспівали друзі.


Сергій КАЛИТКО, викладач Вінницького педагогічного університету, Микола ЗАВЕРУХА, журналіст.


 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую