«Відчуття небезпеки не було, солдати обривали і їли чорнобильські вишні»

З завідуючим відділом управління міським господарством Хмельницької міської ради Олександром Івасюком ми зустрілися у його кабінеті. І хоча він – військовослужбовець на пенсії, але сидіти без діла, виявилося, не має ні бажання, ні… часу.
«Найбільше нашому приходу зрадів кабанчик»
Звістка про жахливу трагедію, яка сталася на Чорнобильській атомній електростанції, застала 26-річного командира пожежної роти у місті Тобольську Тюменської області, де він проходив службу в полку цивільної оборони Міністерства оборони СРСР. Полк, який поїхав з сибірського військового округу на ліквідацію аварії, сформували з кількох військових частин: Алтаю, Новосибірська й Тюмені. Завантаживши пожежну техніку та з’єднавшись з іншими підрозділами, не роздумуючи, вирушили виконувати наказ. 22 травня увечері прибули на станцію Вільче. Саме тут розгорнулися основні вантажні роботи – розвантажували з ешелонів техніку, необхідну для ліквідації наслідків аварії. За добу увійшли в Прип’ять. «Розкішне місто: чепурні багатоповерхівки, все цвіте, все в зелені – а людей немає, – пригадує Олександр Володимирович. – Проте відчуття небезпеки не було – кулі ж над головами не свистять. Ще в дорозі з нами провели роз’яснювальну роботу, аби нічого не їли, не пили тамтешню воду, не роздягалися, але дорослі 45-літні сибіряки одразу «накинулися» на вишні та малину. Я робив їм зауваження, але вони й слухати не хотіли. «Володимировичу, ти вишні в Тобольську хоч раз бачив? – виправдовувалися. – То чого ти до нас «чіпляєшся»?».
Увесь перший тиждень полк хімічного захисту «мив» Прип’ять. Тобто проводили дезактивацію (спецобробку) всіх будівель. Хоча, здебільшого, працювали за фахом, але дуже часто доводилося виконувати рутинну роботу «вантажників-утилізаторів».  Ґрунт перелопачували, з дворів вичищали усе: сміття, сіно, дрова. Все це вивозили і скидали у спеціально викопані могильники. Територію огороджували, ставили таблички. «В одному з безлюдних сіл, – каже чоловік, – єдиним, хто нас зустрів був – десь тримісячний кабанчик. Він так давно не бачив людей, і так зрадів нам, що прожогом кинувся назустріч. А потім вже ми бігали за ним – всіх тварин доводилося відстрілювати».
«Морально було дуже важко»
Неприємності розпочалися ще в дорозі. Доки їхали, один хлопець так себе «накрутив», що поки розвантажували техніку, він потрапив у медпункт. А закінчилося тим, що повезли у психлікарню. Погодні умови теж були не найсприятливішими. За словами пана Івасюка, температура повітря вдень досягала 35 градусів і – багато людей отримали теплові удари. Від тих же респіраторів, котрі видали одразу після приїзду, оскільки зсередини вони були вкриті поліетиленом, за кілька тижнів по всьому обличчі з’являлися болючі висипи.
«Коли відкрили домову кухню, – продовжує свою розповідь чорнобилець, – страшний сморід гнилої капусти було чути метрів за сімсот-вісімсот. Виносити звідти протухле м’ясо (а його залишилося близько 200 тонн) – було ще гидотніше: ідеш по червах, а вони всі пливуть... Люди не витримували – блювали у протигазах».
Проте, у потоці нелегких військових буднів завжди знаходилося місце для маленьких людських радостей. Так, свій 27-й день народження  старший лейтенант зустрів саме в Чорнобилі. У спеціальній теці, в якій акуратно складені пожовклі вирізки з газет та кілька грамот, збереглася вітальна листівка ручної роботи, з побажаннями імениннику – «міцного сибірського здоров’я та кавказького довголіття».
«Синдром білого халата»
Так завідуючий відділом управління міським господарством називає свою нелюбов до медичних закладів. Хоча після Чорнобильської катастрофи побувати там довелося неодноразово, але він своє спілкування з лікарями намагається звести до планових медоглядів. «Якось зайшов поміряти тиск, – посміхаючись, розповідає Олександр Володимирович, – то він у мене аж «підскочив». А я лікарям так і сказав, що то реакція на них. Ми посиділи, поговорили і поміряли тиск вдруге – нормальний!»
Для пана Івасюка найкращий лікар – це дружина, а найкращі ліки – спорт. В дитинстві, пригадує, чим тільки не займався: легкою атлетикою, плаванням, волейболом, баскетболом, футболом, гандболом, стрільбою, шахами, тенісом… З 1999 року з командою Хмельницької обласної державної адміністрації щонеділі грає у волейбол. Кілька років тому, коли у Хмельницький приїздила футбольна команда артистів естради – стояв на воротах, звісно, за «своїх».
«Дехто запитує, мовляв, чому ви не зробите собі інвалідність? – каже пан Івасюк. – Але для мене служба і «група» – завжди було непоєднуваним. Дружина такої ж думки: якщо здоров’я нормальне – не варто ворушити минуле, аби не накликати біди».