«Шматочок хліба на базарі я виміняла на валяночки» - жіноча історія про війну

Щороку ми згадуємо історії з фронту, про чоловіків і жінок, які на передовій жертвували собою; про підпільників, які боролися за свободу. Але поруч з цим тривало життя, де зморені голодом жінки рятували своїх і чужих дітей, а зовсім юні дівчата в один момент мусили стати дорослими та мужніми для того, щоб вижити.

Пані Тамарі виповнилося 95 років. Вона сама мешкає у будиночку в середмісті Хмельницького. Пересуваючись на інвалідному візку по дому, жінка милується квітучими вишнями за вікном і радіє новим гостям. Каже: нині все, що залишається, – згадувати те, що було колись. Адже люди, з якими минало її життя, існують лише в її пам’яті та на старих фотокартках. А поділитися пані Тамарі є чим: їй було лише п’ятнадцять, коли почалася війна…

Кінець Другої світової війни Тамара Василівна зустріла в Хмельницькому й на все подальше життя це місто стало для неї рідним. Але починалася для неї війна у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія) – там проходило її дитинство.

«Я саме закінчила сім класів школи. Думала далі вчитися. А тут, як зараз пам’ятаю, поруч з нашим будинком була пожежна станція, звідки 22 червня в рупор оголосили, що почалася війна. Тоді ніхто ще не знав, що буде далі. Чоловік однієї з моїх сестер, яка до нас приїхала в гості, одразу написав телеграму, щоб вона з дітьми виїжджала до нього в Середню Азію, де він служив. А чоловіка моєї іншої сестри відправили на Урал і вона поїхала з ним, залишивши нам доглядати свою 11-місячну дочку. Залишилися в місті мама, тато, ще одна моя сестра, маленька племінниця і я. Спочатку було «нічого» з продуктами, бо в нас був невеликий город. А з жовтня запровадили картки і почався голод», - щира посмішка пані Тамари змінюється сльозами.

Батьки пані Тамари були родом з України. Війна повернула жінку на батьківщину мами й тата.

На картки можна було отоварювати тільки хліб. З того часу продуктів інших не було. На людину давали норму 125 грамів, службовцям трохи більше – 175 грамів, робітникам – 250.

«За цими продуктами ми з татом вночі ходили в магазин і займали чергу. На дівчинку при консультації давали соєве молоко. То я бігала за ним з пляшечкою. А їли «затируху» – мама колоски збирала, в ступі розтирала, а потім заварювала це», - згадує жінка.

У березні 1942-го, коли Тамарі виповнилося 16 років, її вже виклали на оборонні роботи. Дівчина ходила в лісі окопи підпирати, які після зими обсипалися. Розбирала й завалене від вибуху поселення. З тих пір їй стали давати трохи більше хліба, адже вона стала робітницею.

Єдине фото батьків пані Тамари.

Племінниці, яка залишилася в їхній сім’ї, Тамара заміняла маму. Навіть, коли маленькій виповнилося два роки, вона все ще не стояла на ніжках, тож доводилося її носити на руках. Не було у що дівчинку й одягати. Дитяче пальтечко на зиму Тамара зшила на маминій швейній машинці зі старого лахміття.

«На неї хліб теж давали. А як була зима, вдягати їй не було чого. Я взяла шматочок хліба і на базарі виміняла на валяночки, - додає вона. - І коли поверталася з того базару, мені так запам’яталося: йшов хлопець, на ньому була чорна шинелька. Він до паркану притулився, спочатку стояв, а потім почав спадати, але допомогти йому ніхто не міг. Люди помирали на вулицях. А мене тато завжди жалів і віддавав свій шматочок».

У квітні від голоду помер на її очах тато…

«У нас жила недалеко хресна, в неї була корова. А ще вона спілкувалася з військовими і мала трішки господарства, то вона й нам допомагала інколи. І ось, коли тато помирав, я побігла до неї, і мені хресна дала трішечки молока і картоплі. Я принесла додому, йому хочу дати, а йому вже не треба», - говорить Тамара.

Тата везли на цвинтар на санчатах. Було 10 квітня, але земля була примерзла. Мамин брат, чоловік сестри, мама і Тамара тягнули санчата на кладовище. Як згадує вона, в той час зморені люди не могли викопувати ями в замерзлій землі, тому померлі лежали в простирадлах біля могил. Вони ж татові могилу викопали.

Будучи 15-річною, в її життя увірвалася війна.

«Неподалік від нас була церква. Вона була заповнена тілами, люди не могли на цвинтар везти померлих. А коли прийшла весна, організували бригади. Тих людей, які лежали біля могил, збирали наче вудочками. Недалеко від того місця, де ми батька хоронили, зробили братську могилу», - переповідає страшні події з історії Тамара Василівна.

Потім була евакуація. Вона з мамою і маленькою племінницею в останній день серпня 1942 року виїхала на Урал, де жили її сестра з чоловіком.

«Ми, як виїжджали, в нас нічого не було. Навіть хліба. Картки у нас забрали. Мама взяла з собою зінгерівську машинку, з якою вона не розставалася, і була дівчинка на руках. Нас потягом везли до Ладозького озера, але ми не доїхали вісім кілометрів. Там бомбардували, то довелося цей час в лісі перебути. Після того на відкритій баржі ми змогли спокійно переправитися на другий берег», - розповідає 95-річна пенсіонерка.

Прибулим видали пайки: шоколад, консерви. Люди, які виголодалися, будучи в блокаді, добре поїли і в дорозі помирали від переїдання…

Далі був Урал, Середня Азія і на все життя Хмельницький

Більше року дівчина жила з сім’єю в Свердловську. Кілька місяців їх відгодовували в столові, щоб відновився організм. Після того пішла на роботу на завод. У грудні 1943 року Тамара разом з мамою мали виїхати до Середньої Азії в місто Каган, де жила інша її сестра Ліда з дітьми. Там 18-річна Тамара вже працювала телефоністкою у військовій частині.

«Було нормально, росли кавуни і дині. Але фронт тривав. Борис – чоловік моєї сестри Ліди служив в Україні і хотів, щоб ми приїхали жити до нього. Він зробив виклик і прислав за нами двох супроводжуючих. Ті сержанти до нас їхали майже два місяці, - розповідає жінка. - Це був серпень 1944, йшла війна. Ми приїхали в Хмельницький – сестра з дітьми, я і мама, а чоловік сестри на той час був під Львовом. Ніхто не знав, що з нами робити. Один з сержантів відправився до Бориса у Львів питати, а нас прихистили чужі люди. Ми тиждень спали на підлозі і чекали».

А мамина машинка «Зінгер», з якою вони не розставалися, загубилася в дорозі на Хмельницький. Замість неї їм дали велосипед.

Хоча доля роз'єднала чотирьох сестер, вони все життя листувалися і тримали звязок.

Потім була розвалена квартира на Проскурівській, 28, в якій не було нічого, крім металевих автомобільних сидінь. Той будинок, за словами Тамари Василівни, вже давно згорів.

«Я в цей час захворіла дизентерією. Сержант, який до нас навідався, сказав, що до лікарні треба мене відвезти. А тоді ж нічого не ходило. Ми вийшли на Кам’янецьку і повозкою, яка там їхала, поїхали в інфекційну. Я там пролежала 35 днів без пам’яті. Вікна були подушками закриті. Мама сиділа біля мене. З військової частини передавали якісь ліки і я почала одужувати. А потім лікар сказав, щоб мене забирали додому, бо в заклад поступають тифозні. Я була слабка і могла підхопити хворобу. Він дав тоді свій транспорт, яким лікарів розвозили – кінь і чорна карета. Ще місяць я вдома пролежала, а потім стала поправлятися. Моє волосся почало випадати і сусідка мене обстригла наголо».

Борис, якого всі чекали, на завданні потрапив в аварію і зник. Сестра Тамари отримувала трохи грошей на дітей, потім стала працювати буфетницею в столові, щоб хоч якось утримувати сім’ю. Влаштувалася на роботу й Тамара.

Пізніше виявилося, що Борис через травму частково втратив пам'ять, у Хмельницький приїхав аж в квітні 1945-го. Ненадовго тут затримавшись, його направили в Свердловськ. В цей час оголосили про закінчення війни і Борис перестав писати. А якось від нього прийшов лист про розлучення.

Тамара Василівна разом з чоловіком, синами і племінницею.

«Мені було 19 років, військові саме почали прибувати. Зустрівся мені татарин – Самигулін. Хоча на татарина зовсім не був схожий. Вони з фронту щойно повернулися і йому потрібно було додому поїхати, демобілізуватися. І він поїхав, але так закохався, що повернувся», - говорить Тамара Самигуліна.

У 1947 році жінка вийшла за нього заміж. Вони залишилися в Хмельницькому і почали своє життя. Згодом у них народилися два сини. Жили всі разом: мама, сестра з дітьми і вони. Нині її чоловіка вже сорок років, як немає. Не стало й обох синів Тамари Василівни. До неї періодично приїжджає навідатись внук, який мешкає у Хмельницькому, приходять соцпрацівники, а ще допомагає по господарству сусід.

Старенька ж підгодовує з порогу голубів на ґанку, чекає, коли доспіють на подвір'ї ранні груші, продовжуючи згадувати своє минуле життя.

Жінка мешкає сама у будинку, де колись жила з сім'єю.

Та щодня милується квітучим садом, в якому любили разом збиратися компанією.