ye-logo.v1.2

Театр... у селі Грушки

Культура 2769

заснував у Кам’янець-Подільському районі Петро Брижак

Городами, озираючись, Петро Брижак усе ж пробрався до «своїх». Його чекали з нетерпінням. Підходив час  починати виставу, а Брижак, який завжди був пунктуальним, невідомо чому загаявся. «Хлопці, нічого не вийде! – проголосив він із порога. – Дружина сховала ремінь та портупею…» Як грати роль без такої важливої амуніції, нікому в голову не приходило. Брижаків герой повинен був на сцені витягти з кобури пістолета та вистрелити в героїню, яку ще раніше покохав, не відаючи, що вона – шпигунка… Ех, який би був ефект! Відміняти спектакль уже було пізно. Зійшлися на тому, що доведеться  йому лише зачитати вирок. Коли пізно увечері Петро Гнатович, молодий сільський учитель, повернувся додому, то ненароком наткнувся на крісло, де напередодні сиділа дружина. Під ним щось випирало. Ото й була гордість Петра Брижака – справжня бойова портупея, якій так і не вдалося того вечора «вийти» на сцену. Дружина шалено ревнувала Петра до … театру. «Та ти сьогодні не просто грав, ти по-справжньому залицявся до Наді!» – кидала вона йому звинувачення. Лише донька потай від мами хвалила батька-артиста. «За її реакцією я визначаю рівень твого вживання в роль, твою майстерність», – зізнавалася татусеві.


Як Станіславський і Немирович-Данченко
Петра Гнатовича в селі «вантажили» всім, чим лише могли. Школа школою, а треба ж комусь комсомольську організацію очолити. Плюс профспілкову. А хто колгоспну газету випустить? А от іще подзвонили з району: їм треба позаштатного кореспондента, який би подавав свіжі новини з сіл над Дністром. Це теж Брижак може! Петро й не відмовлявся. Мав таку натуру: чим більше навантажують, тим цікавіше «везти».
Мабуть, ресурсів у молодого вчителя було таки неміряно, бо якогось дня він зібрав компанію: а чого б не заснувати нам, хлопці, театр? Івана Трофанчука одноголосно призначили режисером, Сашко Беніцький узяв на себе місію художника-декоратора. «Сільські обожнювачі Мельпомени робили справу так, наче  були Станіславським та Немировичем-Данченком», – згадує тепер Петро Гнатович. Мабуть, саме така ґрунтовність і скрупульозність дозволила закласти фундамент, який стоїть ось уже півстоліття і на якому виростають нові покоління грушківських театралів. Це, як у Кропивницького: дай серцю волю – заведе в неволю. Схоже, в самих генах грушківчан оселилася любов до театру, що переходить із покоління в покоління  й донині. А п’єса Кропивницького була першою, за якою підготували спектакль. Неподалік Грушки у Великому Жванчику жив тоді автор проникливого роману в новелах про село  письменник Володимир Бабляк. Він дуже цікавився ростом грушківського сценічного дитяти, хвалив театральну молодь. Як тут не рости при таких «дріжджах»?!


«Як точно  мій характер «отразілі»!
Якось хлопці вирішили утнути куплети про грушківське життя. В Радянському Союзі цей жанр був останнім писком моди. Брижак написав вірші, Іван Михайлович Трофанчук припасував до них музику. Під новорічну ялинку представили витвір на суд земляків. Ото реготала Грушка! Нікого не обминули, усіх покритикували! Навіть голову сільпо протягнули за те, що в крамницю доставляли черствий хліб. Не забули й сільського комбайнера Петра Мойсейовича, котрий, хоч і був невтомним трудягою, але по трудах любив відпочити «в чарці». Та так, щоб аж на чотирьох додому добиратися. От, як скінчився виступ, селяни, регочучи, висипали із залу на морозне повітря. Лише один чоловік залишився сидіти на місці. То був комбайнер Петро. Позирнув Брижак на нього і в серці тенькнуло: зараз всипле всім трьом! А кулачища у Мойсейовича пудові, важкі. «Як буде битися, згрупуємося і дамо відсіч», – тільки й встиг сказати друзям. Герой останнього куплета поволі підходив до артистів. «Хлопці, я вам такий вдячний! Це ж іще ніхто ніколи так точно мій характер не… «нє отразіл», – закінчив комбайнер свою фразу ні з того, ні з сього російською,  вочевидь, від сильного враження забувши, як висловитися рідною мовою. Філолог Брижак  вибачив Мойсейовичу грубу помилку. Вона була усе ж кращою за три розквашені носи.


Прищепити молодій порослі любов
Петро Брижак зіграв у грушківському театрі 25 ролей. Вважай, всю класику «переміряли» на себе ентузіасти підмосток. Міг би грати й досі на сільській сцені, та життя зіграло по-своєму. Поховавши дружину, виїхав до обласного центру, де вдруге знайшов собі пару. І почав працювати в Хмельницькому педучилищі, яке згодом стало гуманітарно-педагогічною академією. Хмельницькі студенти
фактично відкрили розроблений  рай-
відділом культури кількома роками  раніше туристичний маршрут Груш-
ківський театр – Бакотський скельний монастир. Віднині, сподіваємося, він стане «накатаним», а Грушка
зуміє свою театральну «родзинку» заліпити в пиріг розвитку та достатку. Петро Брижак мріяв про це у юності, а розповів по дорозі з Грушки. І хоч автору цих рядків довелося на Кам’янець їхати дорогою з гаком – через Великий Жванчик та Дунаївці, про те ніколи не пошкодую. Утім, і культура наша такою дорогою досі до людей добирається…
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую