Василь Піддубняк: «Я не кабінетний чиновник,

ДОСЬЄ: Василь Піддубняк, директор облас­ної фірми «Кіновідеопрокат».
День народження – 18 листопада 1947 року.
Місце народження – с. Миклаші, Бі­логірського району, Хмельницької об­ласті.
Одружений, має двох дітей та трьох онуків.
Що любить: український кінемато­граф, спілкування з рідними, сма­жити шашлики.
Не любить: доноси, жадібність, ле­дарство.

«Дружина  категорично відмовилася  брати моє  прізвище»
– Розкажіть, з чого, власне, розпо­чалася «кіношна» історія Василя Під­дубняка?
– Раніше кінотеатрів у селах не бу­ло, а були кінопересувки. Це така пор­тативна кіноустановка для демонстра­ції, в основному, вузькоплівкових 16-міліметрових кінофільмів. В комплек­ті були: кінопроектор «Україна», під­силювач електричних сигналів, гучно­мовець, автотрансформатор та кіно­проекційний екран, який скручувався у сувій. Електричний струм у 60-ті ро­ки у віддалених населених пунктах ті­льки починав впроваджуватися. Але в мене він був завжди. Це був спеціаль­ний електрогенератор, який працював на бензині. Він заводився корбою і да­вав електричний струм. Коли я при­їжджав з кінопересувкою у село, не потрібно було жодної реклами. Заведу того двигуна – він «дир-дир-дир-дир» на весь світ, і люди вже знають: «вве­чері буде кіно». Я обслуговував три се­ла: Сушівці, Миклаші та Водички.
– Саме тоді Ви зрозуміли, що кіно – це ваше?
– Ні, ще раніше. Коли я був десь у 5-му класі, до нас в Миклаші на тій вузь­коплівковій апаратурі кіномеханік привіз фільм «Огненные верствы». Я йому допомагав оте все крутити. І, як кажуть, «попав»! Мати і батько мене лед­ве вдома втримували. 8 класів за­кінчив і «зв'язався» з цим кіно. Був мотористом, помічником кіномеха­ніка, потім – кіномеханіком (тобто по­чав показувати фільми самостійно). Це були стрічки, яких ще навіть в ра­йонному центрі не бачили. А в моєму селі їх вже демонстрували. Навіщо я так робив? Тому, що мені дуже подо­балася одна дівчина. Її звали Валею...
– Вона оцінила Ваші залицяння?
– Так, сьогодні Валя – моя дружина!
– Підкорили серце дівчини кіноно­винками?
– Не тільки. Після фільму завжди бу­ли танці. Я встановив динамік на ву­лиці, і крутив музику до четвертої го­дини ранку. Закохані пари поверта­лися до своїх домівок під мелодії, які вони щойно чули в кіно. Але це тільки в селі, де жила моя Валя.
– Після таких залицянь вона, на­певно, вийшла за Вас заміж, не вага­ючись?
– Тільки прізвища свого не хотіла змінювати. Моє прізвище Піддубняк, і в моєї дружини – Піддубняк. Коли ми розписувалися, сільський голова за­питав: «Ви хочете взяти прізвище чо­ловіка?». На що Валя відповіла: «Ні, я хочу залишитися на своєму»!

– Зараз дружині сюрпризи часто ро­бите?
– Я роблю сюрпризи в кінотеатрі «Пла­нета». Ось перед Новим роком обладнали на першому поверсі зруч­ний м'який куточок. Скоро буде ще й кав'ярня. А 18 років тому тут було так страшно, що можна було знімати вій­ськові фільми. Ми ж власними руками все ремонтували, шпаклювали, фар­бували, виносили мотлох, зібраний ро­ками... Просто я не кабінетний чинов­ник у кріслі, а звичайний кіномеха­нік, який з дитинства дуже любить кіно.
– А що це за «зал електронного кіно»?
– Це іще одна наша новинка: нова техніка, японська апаратура, великий екран, зручні крісла, барна стійка, сто­лики...
Приміром, відгуляли молоді своє весілля і хочуть переглянути ві­деокасету з нього. Вдома тісно і не­зручно, а тут – в самий раз. Невиму­шено, з шампанським, ласощами, на м'яких кріслах. Затишно, дешево і сердито.

«Головне – життєвий досвід»
– Василю Арсентійовичу, а як Ви потрапили до Угорщини?
– Працював там технічним інспек­тором, в складі Південної групи ра­дянських військ. Виконував обов'язки співробітника радянського посольст­ва. Паралельно навчався у вищій профспілковій школі в Ленінграді. Лі­таком літав на сесії. Відпрацював в Угорщині п'ять років.
– Важко було повертатися додому після «культурного шоку»?
– Дуже важко... Там все було інак­ше. Зовсім інший рівень життя. Але після закінчення службового відряд­ження одразу ж на третій день я почав працювати на посаді інженера облас­ного управління кінофікації, а згодом очолив перший в Україні редакторсь­кий кабінет і був головним редак­то­ром-методистом обласного уп­равління кінофікації. Я першим створив цей ре­дакторський кабі­нет. Це була пропа­ганда передового досвіду в системі кі­номережі та кінопрокатів. Ми видавали плакати, передава­ли до­свід робо­ти різних лю­дей в галузі кіно.
Згодом мене обрали засту­пни­ком го­лови облради з ту­ризму й екскурсій, а за п'ять років – го­ловою обкому профспілки праців­ників ку­льтури. А з 1993 року за­й­маю посаду директора об­ласної фірми „Кіновідео­прокат”.
– А чи є у головного «кі­нош­ника» Хмель­ницького улюблені фільми?
– Я виховувався на тради­ціях філь­мів, у яких були гарні пісні. «Карна­вальна ніч», «Роман і Франческа», «Тиша», «Ати-бати, йшли солдати», «В бій ідуть одні старики»... Раніше фільми були інши­ми, не такими, як зараз. Вони мали жит­тєвий досвід. Піс­ля перегляду усе село зга­ду­вало його ще з тиждень. А ще індійські фільми: «Квітка в пилу», «Волоцю­га». Люди вихо­дили з клубу і плакали. До речі, усі ці фільми в мене в прокаті є. Я їх зберіг.\

 «Без  жінчиного  вина  з  нашого виноградника  та  домашнього  холодцю  не  обходиться  жодне свято»
– Розкажіть про свою родину.
– Дружина на пенсії. Діти живуть окремо. Дочка Світлана з чоловіком – у Рівному, син Сергій з дружиною у Хмельницькому. Маємо двох онуків. Молодший Юрій навчається на друго­му курсі художнього коледжу при Ака­демії мистецтв у Львові. У нього дар Божий. Він прекрасний художник і скульптор. Старший навчається на тре­тьому курсі у Тернопільському фінан­совому університеті. Андрій – майбут­ній митник. А ще в мене є маленька онучка Софійка, яка цього року піде у перший клас.
– Як Ви, зазвичай, святкуєте День Василя – свого янгола-охоронця?
– Цього року святкування перенес­ли на вихідні, адже День Василя при­падає на робочий день. Як і кожні ба­тьки, ми з дружиною завжди чекаємо на приїзд дітей та онуків. Коли вони з'їжджаються – не можемо наговори­тися. Часто смажимо шашлики. А ще у нас є свій виноградник, тому завжди частуємо дітей домашнім вином.
– Готувати полюбляєте?
– Кухня – це господа дружини. Ра­ні­ше часто готували національні угор­ські страви. До прикладу, халаслі – рибний суп. Це короп, зварений, як на­ша уха, але добре приправлений гост­рими спеціями. Зараз, здебільшого, – українські: кишку, домашню ковбасу. Ну, і звичайно, жодне свято не обхо­диться у нас без холодцю.