Свобода і спокій поета

Гніздечко
«Я зараз живу, мов у раю. Тобто, так, як мені хочеться, – наче попереджаючи, з порогу, каже Павло Гірник. – Можу я на старості літ дозволити собі таку розкіш?» Уже майже рік як поет переїхав із Деражні в невелике село Садове неподалік районного центру. Тут, за його словами, він знайшов те, чого довгі роки не міг знайти в Хмельницькому – спокій. Там, на «великій землі» він весь час мусив постійно щось комусь доводити, жертвувати своїм здоров’ям заради химер, терпіти і йти на компроміси. «Тут я нікому не заважаю, і не маю когось терпіти. Люди в селі живуть громадою і ставляться один до одного тепліше. Ось, і в магазинах в борг відпускають, – каже Павло Миколайович, зриваючи кришку з свіжої пляшки горілки. – Де в місті таке видано?»
Навіть за сільськими мірками, найвідоміший на Хмельниччині поет живе більш ніж скромно. «Всі дивуються: чому він пропадає в злиднях? – продовжує Павло Миколайович. – Думають, я гроші бережу! Та премія (160 тисяч гривень – авт.) загула ще кілька років тому. Віддав борги, шістнадцять тисяч дав на перекриття церкви у Берегелях, де колись жив, відремонтували квартиру дружини, ось за двадцять тисяч хату купили… І хоч кредит сильно не сходиться з дебетом, та вираховувати статки поета зовсім не хочеться через усвідомлення, що премію він отримав за збірку, вірші до якої писав понад тридцять років…
«Все, що потрібно для того, щоб дожити віку, в мене є, – наполягає чоловік. – Тепла, мов гніздечко хата, чиста вода в криниці, сімдесят соток землі, сад яблуневий. Чого ще хотіти? Якщо в погребі є картопля і тепло в руку – можна жити». Куплена на останні гроші хата в Садовому дійсно схожа на останнє пристанище стомленої душі. Все, що було до цього: в Києві, Хмельницькому, Деражні, Гірник залишав наче згарище. Далі відступати нікуди. «Вогонь і воду я вже пройшов, а тут пройду свої мідні труби», – каже поет.
“Будемо варити борщ в печі! – Гірник нарешті знаходить заняття на двох. – Давай чисть буряки, а я займусь картоплею”. Суворий сільський побут Гірник спрощує до жорстокого. За кілька годин наповнена їдким димом хата сигналізує про те, що борщ готовий. «Треба хоч попідмітати, а то дружина зробить нам вирвані годи, – чухає потилицю чоловік. – Я її дуже люблю, але й боюся…»
Така, як треба
Мобільний телефон - єдиний засіб зв’язку одинака із нерозумним світом. Номер коханої у ньому позначений лаконічно – «Моя». «Зійшлося два горя, – так само лаконічно описує історію свого кохання Павло Гірник. – Це четвертий мій шлюб, і вперше, за весь час, я можу сказати, що дружина в мене така, як треба». «Привіт, я за тобою так скучив, – ніжно, наче закоханий підліток муркоче сивочолий Гірник у трубку. Дружина для генія – це унікальний сплав доброти і терпіння. Все це, із лишком є у Гірникової Людмили. Незважаючи на те, що чоловік ось уже десять років не має жодної роботи, вона не вимагає від нього грошей, не посягає на особисту свободу і залишає на самоті за першою вимогою. Крім того, дуже любить поезію, а особливо поезію Павла Гірника. «Після Павликових віршів інша українська поезія стала мені просто нецікавою, – каже жінка. – Він титанічний чоловік, геній і мислитель, яких ще пошукати. Та я несхильна його ідеалізувати, як більшість людей, які знають Павлика лише за вір­шами. Ототожнювати Гірника і його вірші не можна!». За чотири роки подружнього життя жінка відкрила для себе і темну сторону чоловікової геніальності… «Я всім своїм дружинам казав: мені стає жити на бараболі і воді, і тобі має ставати, а як ні – ніхто не тримає», – нагадує свій головний принцип в коханні голова сім’ї. «Ходять чутки, що ти писати менше став, через те, що зі мною одружився», – скаржиться дружина. «Я нікому нічого не винен. Сама розбирайся із тими придурками, які це говорять», – відрізає чоловік.
Любов сивої кобили
Зранку Павло Миколайович завжди розгублений, наче вночі хтось вкрав частину його єства. Потім ми йдемо у магазин.
«Ой, Миколайовичу, як ми з чоловіком жалкуємо, що не купили вашого обійстя раніше. З вашої хати вийшов би добрий магазин! Один садок за кілька років окупив би все! - бідкається продавщиця Женя. Павло Миколайович сходу відкидає дарований бізнес-план: «За ті гроші, за якими приймають яб­лука, хай воно краще зігниє!» «Добрий день, як там… натюрморти?» – питає Гірника біля входу в магазин якийсь чоловік. Без коментарів. «Ох, вже ці селяни, деколи й не знаєш, що відказати, – зітхає лауреат. - Якось приходить до мене сусід і просить скласти судовий позов. Ти ж, каже, розумний чоловік! Добре, відповідаю, а ти мені город за це виори! Та ти що!.. Стільки було обурення, наче я його надурити хочу. Розум в селі – це щось таке… від Бога, а значить – безплатне».
За півгодини до хати заглядає якийсь чолов’яга. «А мені Женя в магазині сказала, що у тебе гості, – починає він здалеку. «Проходь, проходь, – розпливається у посмішці господар. Прізвище гостя Мазепа. В селі воно давно замінило йому ім’я. «Мазепа є Мазепа. У мене все є!» – коротко, але вичерпно розповідає про себе гість. «Я чого прийшов, – згадує Мазепа. – Хочу, щоб ви із моєю кобилою сфотографувалися. Щоб Миколайович був в газеті обов’язково із моєю кобилою! Вона ж його так любить!». «Ну, добре, добре, йдемо цілувати твою кобилу!» – капітулює господар. 
По дорозі Мазепа розповідає історію «кохання». Сюжет простий. Народилась сива кобилка. І Гірник, по-перше, як любитель всього живого, а, по-друге, як закоханий у все пов’язане з козаками, прикипів до животини душею. На тепло і ласку кобила відповідає взаємністю. «Мазепа, а дай мені її на виховання, – просить Гірник чоловіка. – Я хочу зрозуміти, що таке – мати коня. Бо для козаків кінь – як побратим!» Бачачи, що Миколайович налаштований серйозно, Мазепа серйознішає і шепоче: «Миколайович, я так скажу: Вам  та кобила не треба». «Кінь – не кіт». 
Сірко
За останні кілька років поет Павло Гірник не видав на публіку жодного поетичного твору. «З поетами так буває, – каже він. – В якийсь момент починаєш повторюватися і стаєш нецікавим сам собі. Звичайно, я міг би  спробувати себе у іншому жанрі… Язик підвішений, за ніч написав би книжку хокку, знайшов би спонсора і був би як Оксана Забужко! Але це не моє».
Втім, за роки, які минули після отримання ним премії і визнання, Павло Гірник дещо таки написав… Поему. Саме про це свідчить чорновий варіант палітурки майбутньої книжки, який лежить на його робочому столі. «Сірко. Поема» написано на ній. В якості оформлення картинка, де на фоні багряного заходу козак у пшениці, а поруч нього вовк. Сама поема вмістилася на п’яти аркушах. “Взагалі, це не поема, – каже Павло Миколайович. – Мені самому важко зрозуміти, що я написав. Навіть після закінчення роботи у мене залишається відчуття недомовленості. Я навіть не можу пояснити, про що ці вірші. Я мовний поет, і шукати логіки тут не варто. Твір наче про легендарного козацького кошового отамана Івана Сірка, але його ім’я можна замінити на будь-яке інше, а то й взагалі викинути – смисл не зміниться. Мабуть, найбільше це про свободу». «Павле, ти вже сам не знаєш, що пишеш», – сказав йому один із друзів, якому Гірник дав почитати свого «Сірка». «Одні критикують, інші кажуть, що нічого не зрозуміли, – зітхає Гірник. – А мені, щоб бодай логічно пояснити все, що вкладено на цих п’яти сторінках, доведеться писати товстезний том роз’яснень. Там закладено стільки історії, якщо хочете, містики, незбагненного навіть мені, я сам весь на цих сторінках!»
Схоже, «не поема» «Сірко» – твір Павла Гірника, який можна сміливо ототожнювати із автором. На цих п’яти сторінках весь Гірник. Нелогічний, загадковий, класик української поезії, який живе в селі, цілується з конями, п’є горілку, і нікому нічого не винен.

Уривок з поеми
“СІРКО”
...Я – кошовий. Громада обирала.
Не відречусь. Такі мої борги.
Що сам на сам –
              того, напевно, мало
Аби були достойні вороги –
А так нема з ким кия шанувати, –
Якесь невір’я, дике і чуже.
Стоять мої вози. Мовчать гармати.
Жінки і діти плачуть в неживе.
Та треба йти. Нужда закон зміняє.
Наопашки, наголо – і пішов...
Оце мій непокаяний Почаїв.
Оце сліди від зайшлих підошов.
Куди – у Межигір’я? А по тому
Ще Соловки наявляться мені...
Час озиратись, вовче, і додому,
Якого не бува в самотині.
            ***
Чи свідки, чи брати...
              Як заповісвя.
І понад силу кличу: “Отче наш...”
Мені туманом затягає військо
Над голосами нині й повсякчас.
Завжди їх сто –
             на тих, кого покластися.
І тих отих, що триста, наче скло...
А лава суне, наче попокрастися
В своє уже обкрадене село.
А там — дитята. Сироти і вдови.
Старий священик
              з шаблею на всіх.
Та ще отой безрукий, безголовий,
Що навіть сатану бере на сміх.
А ти, Сірко, уже не вовченя.
Тобі не навпростець, а навмання.
А вовк – як вовк.
             Йому гетьманувати.
Мені ж, сіромі, крихітка з імли.
Та рушили почавлені гармати
І “слава” покотилась з будь-коли.
Той вовк піде.
             Щасливо тобі, вовче,
Твій дух отам –
                від попелу й крові.
Ти позирав на нас во ім’я Отче,
А сам себе кусав у кропиві.
А степ – що степ?
        Сховатись не сховатися,
Але ще є мороз на кропиву.
Є тихе небо, де і я вмиратиму.
І віща мова. ...Годі. Поживу.
         Павло ГІРНИК.