Микола Балема: «Я з дитинства млів від звуків духового оркестру»

А було йому тоді всього чотири. Грати навчився сам, а інструмент аж із Воркути привіз його  дядько, який потрапив туди за велику любов до України.
«Я був обділений, як і всі сільські діти, і можливості закінчити музичну школу в мене не було, – розповідає Микола Панасович. – Спочатку просто тикав пальцями в кнопки, згодом почав потихеньку грати, а з шести років мене вже тягали по весіллях. Біля мене сидів дядько, бив у барабан, а я грав на гармошці. В навколишніх селах практично не було такого весілля, куди б нас не запросили. Коли з'явилися духові оркестри, я став чи­мось на кшталт мавпочки, яка була цвяхом програми. Сам же я млів від звуків духового оркестру, а коли ди­вився на весілля, обряди: ті співають, ті плачуть, ті щось кричать – це ж справжній народний театр! Мене це доводило до сліз. Тоді й народи­лася велика мрія – стати ком­позитором».
Ось з таким багажем сільського му­зики і абсолютним незнанням нотної грамоти після 8 класів Микола всту­пив до Хмельницького музичного учи­лища. До того часу він самотужки опа­нував баян і на вступному екзамені на слух зіграв карело-фінську польку.
Взяли його на відділ народних інст­рументів, і навчався він у самого Іллі Коробова, котрий, до речі, нині керує одним із відомих симфонічних ор­кестрів у Німеччині.
В училищі він уперше побачив фор­тепіано, а на випускному екзамені вже грав «Патетичну сонату» Бетховена, а це серйозна річ, яку грають підготов­лені музиканти.
Цікаво, що «пісеньки», як він сам каже, почав складати, тільки-но вив­чив нотну грамоту. Крім того, Миколу навчили правильно диригувати, грати на домрі. А от на фортепіано займався серйозно, по три години на день, оскі­льки зрозумів, що це ключовий інст­румент, ким би ти не був: чи то спі­ваком, чи композитором».
…В Уральській консерваторії, куди вступив одразу після училища, йому було комфортно. «Українців там ба­гато, бо ми були дітьми однієї держа­ви, крім того, це була романтика, і всі намагалися чкурнути подалі від дому, – каже Микола Панасович. – Цікаво було спостерігати за росіянами, оскі­льки це зовсім інші люди, і в них не­має заздрощів, як, припустимо, в нас. Але ще під час навчання засумував за Україною. Ось так їдеш у потязі, і не надивуєшся на наших дядьків, які вони чудні! Плетуть казна що, один над одним насміхаються, потім разом вип'ють, розцілуються. А в росіян: щось не так – мовчати не буде, але й поза очі не обсудить. Сказав: «Дам у морду». Дав. Але, якщо ти талант, він перед тобою шапку скине. І абсолютно ніяких заздрощів».
Назад, додому…
…На фестивалі «Уральські самоцві­ти» були присутні відомі митці зі всьо­го Радянського Союзу, в тому числі Дмитро Шостакович. Талановитого хлопця одразу помітили, і там же він одержав запрошення до Московської консерваторії. Але Микола був налаш­тований їхати додому. 
Перед розподіленням юнак, якого за­лишали в аспірантурі і пропонували місце викладача музучилища, попро­сив ректора відправити його додому, на Батьківщину. Адже там на нього че­кала кохана і, як згодом виявилося, єдина на все життя, дружина і мале­нький Ростислав.
«Одружився я на останньому курсі, – продовжує Микола Балема. – Позна­йомилися ми в музучилищі, і всі чоти­ри роки, доки я навчався в Росії,  лис­тувалися. Стоси листів уже стали сі­мейною реліквією, і щоразу, коли  пе­речитую, дивуюся, як молода людина може мати такі почуття і так серйозно писати!
…А нині, через стільки років, про­житих разом, можу підтвердити фра­зу, що жінка може зробити з чоловіка генія, а може – ідіота. Моя дружина мене підняла.
Я взагалі трепетно ставлюся до жі­нок. Боготворю цю частину людства, і вважаю, що заради жінок є сенс жити, щось робити, писати музику, летіти в космос. Жінки тягнуть на собі все, чо­ловік, правда, теж, але він стоїть збо­ку, а мати завжди спереду. Тому перед очима в мене завжди мама і кохана дружина».
Правда, не так легко далося Миколі Панасовичу спокійне подружнє жит­тя. Річ у тім, що дівчата завжди були до нього, м'яко кажучи, небайду­жи­ми. І це створювало неабияку про­б­лему. Високому худорлявому хлоп­цю з шевелюрою Бетховена дівчата не давали проходу. «Доводилося навіть втікати, – каже пан Микола, – бо я так був вихований, що жінка – це святе, і я не маю права образити її. Тобто, уві­йти в близькі стосунки, а потім поки­нути. А я знав, що в мене буде одна лише дружина, вона ж – кохана. Дів­чата, звичайно, сердилися, писали лис­ти, рвалися в кімнату, в якій я жив. Було й ображали. Все було…».
З «Козаками» по всьому світу 
Повернувшись додому, Микола вла­штувався на роботу в Хмельницьку об­ласну філармонію керівником оркест­ру ансамблю «Подолянка», який очо­лив у 26 років. У 30 років став заслу­женим артистом України, а у 40 – на­родним артистом України. Цьогоріч виповнюється 40 років, як життя Ми­коли Панасовича тісно переплетене з життям ансамблю, і з них 36 років він – його художній керівник.
«Нашому колективу 73 роки, – про­довжує Микола Балема, – і більшу по­ловину терміну ним керую я. Спочат­ку він називався «Подолянка», а потім став «Козаками Поділля». Це було у 1988 році, після гастролей у Греції. Нас не могли розпізнати, хто ми: по­ляки, білоруси… Я кажу: «Ми – укра­їнці», а мені, з таким захопленням: «О, козаки!». І показують на монумент запорожцям, які захистили Європу від монголо-татарського нашестя. Вже їдучи додому вирішив, щоб у назві на­шого колективу було слово «козаки», а потім згадав, що на Поділлі  стояв полк Богуна, так що історично назва буде оправдана. Крім того, є відомості, що козацтво розпочалося на Поділлі. Отож тепер ми називаємося «Держав­ний академічний козачий ансамбль  України «Козаки Поділля», до речі, єдиний в Україні.
Нині, окрім «Козаків», Микола Па­насович опікується ще й хором «Кад­ри» на 150 осіб і театром музики і пісні «Розмай» у гуманітарно-педаго­-гічній академії, а ще разом з дружи­ною і молодшим сином створили колек­тив «Прибузька січ» у кооператив­ному торговельно-економічному інс­титуті.
Оленька
Дружина Миколи Панасовича – за­служена артистка України Ольга Ва­силівна – має прекрасний голос. Нині вона – в. о. зав. художньо-постано­воч-ної частини  ансамблю «Козаки По­ділля». 
Думаючи саме про неї, Микола Па­насович разом із молодшим сином лауреатом Міжнародного конкурсу, композитором, керівником оркестру ансамблю Богданом  написали  музич­ну легенду (мюзикл) «Сонячну сона­ту», за мотивами сонетів старшого си­на Ростислава-члена Національної спі­лки письменників України, журналіс­та. За словами Миколи Панасовича, це річ про любов до жінки, для тих, хто любить, і хто знаходиться в передчутті цього прекрасного почуття.
«Коли ми одружилися, – каже пані Ольга, – я так раділа з того, що поряд кохана людина, що в мене тепер є тато (мій помер, коли мені було 2 роки) і дві мамочки, і потім ми доглядали їх обох. 
Але сталося так, що 15-го серпня ми відіграли весілля, а 17-го я вже мала їхати на гастролі до Росії. Микола ме­не провів і звідти теж поїхав у Росію – закінчувати консерваторію. Повезли нас в райцентр біля Оренбурга, а це – найближча точка до Свердловська, де він навчався. От я, не подумавши, й  зателефо­нувала йому: «Якщо можеш, приїдь». А він сказав «Так, я буду».
Потім я пожалкувала про цей дзві­нок, бо, при­глядівшись, побачила, що там одні сте­пи: ні дороги, ні якогось поселення, щоб можна було запитати, куди їхати далі. Думаю, повернуся з концерту і подзвоню, щоб не їхав. До­дзвонитися не змогла, а коли поверну­лася, під моїм номером сидів чоловік. Запитую: «Як же ти добрався?!». «А Бог його знає як. І літаком, і дизелем, і на ван­тажівці, і пішки…».
Найобразливіше те, що ми недовго там затрималися – це була лише одна ніч. А потім роз'їхалися знову». 
…Старший, Ростислав, народився, коли тато був у далекій Росії. Проте ім'я йому обирав саме він. Хлопчик народився на літнього Миколая, тому гріх було назвати малого якось інакше, і бабусі вже сюсюкалися «Микольцю», але Микола Панасович  прислав телеграму: «Ніякого Миколая, назвемо сина  Ростиславом. Мене весь курс підтримав».
А от з другим синочком він залишився сам на першому тижні. Ольга захворіла і потрапила до інфекційної лікарні.
«Микола приходив до мене щодня, – каже пані Ольга, – я йому передавала молочко, і так він вигодовував маленького Богданчика.
Взагалі, мій чоловік невибагливий, але я люблю свою родину, люблю гарно приготувати і тішуся з того, що вони гарненько поїдять. А ще ми самі будуємо житло, і це теж творчість, бо абсолютно все робимо своїми руками».
Незважаючи на завантаженість, Микола Панасович і Ольга Василівна не відмовляються  від  прохання  керівників деяких  учбових закладів у наданні їм творчої допомоги , бо «хто, як не ми». Адже багато поколінь вже втрачено, вважають  вони. «Ми їздили по всьому світу, і скрізь плакали від того, як нас там приймають, – каже Ольга Василівна. – І коли хвилин десять глядачі не відпускають нас, і коли сльози течуть по щоках, це так приємно! Адже ми торили доріжку туди, аби нас знали, як гарний і талановитий народ, а не лише по Чорнобилі».