«Я відчуваю, кому необхідно та можна подарувати свої роботи», –

В Рахнівці, що на Дунаєвеччині, про Інну Куровську знає усе село. Передусім, місцеві жителі кажуть, що на її плечі та плечі батьків лягла нелегка ноша. А вже потім додають, що ця вчорашня спортсменка, а саме такою її пам’ятають сусіди, незважаючи на усі труднощі, щодня виграє війну. Війну з собою та хворобою…
Батьки майстрині-самоучки – люди хазяйновиті: охайний будиночок з новими вікнами, вичищене подвір’я та город. Одним словом, звичайна сільська родина, котра живе у мирі та злагоді. Господарі, навіть незважаючи на наш візит без будь-якого попередження, одразу запрошують до хати. «Я вже й сама хотіла б, щоб про Інну та її роботи написали у місцевій «районці», – ділиться мати дівчини пані Валентина, – та вона навідріз відмовилася. Каже, що не хоче зайвої уваги до своєї персони. Хоча ми щотижня на обласному телебаченні дивимося програму, котру веде журналістка Оксана Радушинська  у інвалідному візку. Вона нас надихає». Та для нас Інна зробила  виняток: на підмогу  підоспіла колишня вчителька дівчини Надія Слюсарчук. Вона не на словах  знає про трагедію в родині Куровських, котра сталася 16 років тому. Тоді школярка, яка і в школі добре навчалася, і на спортивних змаганнях була однією з перших, раптово поскаржилася на біль в руках та суглобах.
«Це сталося тоді, коли донька повернулася з чергових змагань із волейболу, – згадує мати. – Спочатку вирішили, що вона просто забила руки м’ячем. А потім з’ясувалося, що у неї артрит. Мені здається, що якби їй вчасно вкололи необхідні препарати, то до нинішнього поліартриту справа б не дійшла. Та було втрачено дуже багато часу на аналізи та з’ясування причин болю… Згодом ми майже рік провели в клініці в Москві, та хвороба все одно не відступила». Зараз Інна, яка свого часу була однією із кращих спортсменок у школі, може пересуватися лише в інвалідному візку. «Вона у нас дочка на дві сім’ї, – каже рідна тітка дівчини. – Своїх дітей мені Бог не дав, ось уся відрада – Інна».
У затишній кімнаті Інни майже усі полиці заставлені витворами, які вона ось вже декілька років, незважаючи на нестерпний біль, виготовляє власноруч. Коли дівчина починає діставати із шухляд  жіночі прикраси з бісеру, професійно вишиті ікони, мініатюрні дерева, квіти та пасхальні яйця, навіть на думку не спадає, що усе це було зроблено руками майстрині-самоучки, у якої ось вже декілька років хворобою покручені руки. Вони погано слухаються господиню, а вона все одно щоранку бере голку. «Буває таке, що через біль не можу взятися до роботи, – ділиться дівчина, – та поки маю сили, творю. Ось зараз вишиваю ікону, яку, до речі, у вашій «Сімейній газеті» побачила. Розумієте, вона мене настільки причарувала та надихнула, що я відклала усі роботи з бісеру. Тепер ось вони недороблені відпочивають, а я від ниток відірватися не можу. Все вишиваю та вишиваю».
Матеріали для бісероплетіння та вишивки Інні привозять друзі та батьки. До речі, подібне хобі (а саме так називає своє захоплення дівчина, яка не любить, коли її величають майстринею), не з дешевих та й для того, щоб виконати насправді якісну роботу, потрібно купувати лише дорогі матеріали. «Інколи, – каже Валентина Куровська, – доводиться по декілька разів їздити до райцентру, щоб привезти саме той колір ниток для картини, над якою донька працює». Та, як відомо, краса вимагає жертв.
Серед рідних, друзів та знайомих дівчини, напевно, не знайдеться жодної людини, яка б не мала у своїй колекції витвору від Інни Куровської. Проте, свої роботи, які спокійно могли б продаватися на рівні з витворами визнаних майстрів цієї галузі (є з чим порівняти з власного журналістського досвіду), наша героїня не те що жодного разу не продала, а й навіть ніде на виставках не показувала. «Звісно, є роботи, які мені особливо дорогі та залишаться зі мною, наприклад, поки незакінчене яйце Фаберже, – каже майстриня. – А так я намагаюся дарувати. Хоча, не усім. Не знаю, як пояснити, та я відчуваю, кому свій витвір можна й потрібно, презентувати. Більше того, я знаю, що саме підійде тій чи іншій людині». Ось і цього разу хрестик з білого бісеру поїхав зі мною до Хмельницького…