ye-logo.v1.2
20 Серпня, 2019

Іван Березовський: «Заслужити визнання на своїй землі дуже важко»

Лариса ШАНДОВСЬКА Культура 5116

Заспівати може кожен, зробити це гарно - набагато складніше. А от заспівати так, щоб кожен, хто тебе чує, пережив усе, про що ти співаєш, це дар від Бога.

 Його голос звучав у Віденській опері, його спів оцінили кращі музиканти світу. Від його голосу шкіра вкривається мурахами, а від посмішки мільйони жінок впадають у транс.
Знайомтеся ближче, сьогодні наш гість - соліст Національної опери України, хмельничанин Іван БЕРЕЗОВСЬКИЙ.

- Свої перші кроки на музичній ниві я зробив, ще будучи дошкільням. Батько з піонерського барабана зробив мені барабанчик з кришкою від каструлі, і я по ньому бив, а він грав на гармошці. Інколи до батька приходили його товариші з сільгоспхімії, і ми влаштовували для них невеличкі концерти. Якось на день народження тата ми розійшлися не на жарт: я лупив об кришку каструлі, він підігрував. Догралися до того, що сусіди викликали до нас міліцію...
А щодо співу… Батько був агрономом, мама - зоотехніком, а брат взагалі - військовий. Мама в студентські роки співала в хорі, співала моя бабуся. А так, щоб професійно займатися співом, у нас такого не було. Хіба що брат навчався в музичній школі з класу баяна, і він єдиний, хто на той час в нашій родині мав відношення до музики.
Згодом я, як і брат, займався в музичній школі з класу баяна.
Співу не вчився, як чув, так і співав. Тож дуже здивувався, коли, будучи третьокласником, переміг на шкільному конкурсі «Ранкова зірка». Ще більше моє здивування викликало призове місце на всеукраїнському конкурсі «Чорноморські ігри». Тоді мені було 14. До речі, там я познайомився з Тетяною Русовою, яка запропонувала вступити до Київського музичного училища імені Глієра, де вона викладала. А через те, що на екзамени я не встиг, мені, нарешті, випала нагода брати уроки співу, і я протягом року займався у неї естрадним співом.
Проте, коли мене, вже студента першого курсу, почув тодішній заввідділенням академічного співу Іван Паливода (рідний брат Діани Петриненко), він сказав, що мені краще займатися у нього. І вже на другому курсі я всерйоз зайнявся академічним співом. Тоді ж, ще з одним хлопцем з України дуетом виграли «Срібну ліру», а я сам - «Срібний кубок» і медаль як наймолодший учасник фестивалю «Квітнева весна» у Пхеньяні (Північна Корея). Після виступу до мене в гримерку зайшов заступник Кім Ір Сена і подякував за виступ.
… До речі, учениця Івана Паливоди, досить відома нині у світі співачка Вікторія Лук’янець, запропонувала спробувати свої сили у Віденській консерваторії. І після четвертого курсу я поїхав до Відня, і мене, як кращий голос набору, одразу взяли в магістратуру. Обминувши п’ять років бакалаврату! Так мені пощастило за два роки закінчити Віденську консерваторію. Мені був 21 рік, і я був наймолодшим студентом.
- Після такого «подарунка долі» твоя самооцінка, напевно, зашкалювала?
- Я би не сказав. У мене такий характер, що я заздалегідь починаю панікувати. Пам’ятаю, коли було оголошення фіналу в дитячому конкурсі «Ранкова зірка», втік в клас, зачинився… Добре, що мене знайшли дівчата з підтанцьовки: «Ванько, чого ти тут сидиш? Ти ж зайняв перше місце!».
Мені це дуже заважає й зараз, бо моя внутрішня невпевненість впливає на вокал, на дихання під час виступу.

«Конкурси для себе називаю мазохізмом і перевіркою нервів»

- Можливо, але, дивлячись на твої виступи, цього не скажеш. Зокрема, на «Новій хвилі».
- На «Новій хвилі» було дуже важко. І якщо в мене щось не вийшло, винуватити маю тільки себе. Але то був ще й надзвичайно важкий (психологічно) конкурс, і не тому, що ти хвилюєшся, яке місце займеш, а тому, що не так все просто, як хотілося б... Ну і вологий клімат також дався взнаки, впливаючи на зв’язки.
- Але ж було видно, як на тебе реагував зал...
- Слухач оцінює: подобається-не подобається. У нього нема 10-бальної шкали, йому або сподобалося, або - ні. Однак, переглянувши свій виступ, з оцінками журі я згоден. В музичному плані та інтонаційному я не заспівав так, як би хотів, і так, як можу. Тому не можу сказати, що мене засуджували. Але, можливо, якась упередженість певних людей в журі була, цього я не виключаю.
- А щодо «Голосу країни», чому так вийшло?
- Проблема була в тому, що ми з моїм партнером Денисом Федоренком, були не в рівних умовах. Пісню Джорджа Гробана Перте запропонував я, і сам в ній, можна сказати, потонув. До речі, запропонував не в такому вигляді, як ми її виконували, а в такому, як я співав її в Юрмалі. Та й баритон з тенором зрівнювати не можна, тому що це два різні голоси.
Музиканти чули, що аранжування було низьким для мене. Коли на репетиції я сказав, що для мене це низько, мені заперечили, що був час для зміни тональності, хоча я казав про це й раніше. Тому зрозумів, що вже все розписано, тож не став перечити.
Я вмію програвати і не вважаю себе великим авторитетом, але не люблю, коли нечесно. Бо коли так, то сторона, яка програла, - дурень. А я не хочу бути дурнем, і тому почав нервувати на репетиціях, бо бачив і розумів, до чого все йде.
А щодо мого тренера Валерії, то мене часто запитують, як вона до мене ставилася. Мені здавалося, що добре, але чи це було щиро, знає лише вона.
Взагалі, «Голос країни» - це свято на певний час, і не факт, що воно стане ключовим у твоєму житті. Це - конкурс, і він нічого не значить. Взагалі подібні заходи я для себе називаю мазохізмом і перевіркою нервів. «Витримаєш-не витримаєш» - такий собі спортсменський підхід. Бо морально це дуже важко. Коли треба про щось здогадуватися, вибудовувати схеми, як хто до тебе поставиться… І знати при цьому, що від тебе нічого не залежить, і як би ти не старався, це нічого не змінить.

«До Віденської консерваторії я був зарахований уже після першого екзамену»

- Повернемося до Відня.
- Я вже казав, що Вікторія Лук’янець запропонувала спробувати свої сили у Віденській консерваторії. Її чоловік подав мої документи у Відні, і я протягом двох років ходив до нього на заняття - безкоштовно (!) і за це йому дуже вдячний. На вступному екзамені співав консону Річарда з «Балу маскараду» Верді. В Австрії це вважається важким репертуаром навіть для навчання. Пам’ятаю, концертмейстер, який грав, зупинявся, бо не знав твору. Друга річ, яку я виконував, було щось із Моцарта. Моя німецька була такою, що вони посміхалися, але це не завадило мені набрати найбільше балів. І я навіть не здавав другого екзамена - німецьку мову. Заспівав, і до мене відразу вийшов декан, сказавши, що я зарахований.
Після приїзду до України почав шукати спонсорів. Звертався до багатьох, і сьогодні так само до багатьох звертаюся, бо люди мистецтва завжди потребують підтримки, оскільки нашої зарплати не вистачає на те, щоб займатися лише творчістю. Світ завжди був матеріальним, а зараз особливо.
І потрібні кошти на запис диска, на зйомки кліпів...
І світ не без добрих людей. На жаль, назвати цю людину не можу, оскільки це буде політичною рекламою, але завдяки їй я всі два роки, що навчався у Відні, ні в чому собі не відмовляв. А це було недешево.
- Шкодуєш, що не залишився там?
- Я ніколи ні про що не жалкую. Хоча, якщо по правді, трохи шкодую, залишився би, менше було би «напрягу», бо там все по-чесному, а в нас - незрозуміло як. Треба бігати, випрошувати, якась постійна підкилимна боротьба, щось доводиш, просиш. Як каже моя мама: «Ти постійно бігаєш з простягнутою рукою». На жаль, у нас все побудовано на особистих смаках певних людей. Але рівень смаків австрійських музикантів (не хочу образити українських) і музичного підходу на кілька голів вищий, ніж у нас. І в нас усі це прекрасно розуміють, хоча є такі, хто вважає себе великими діячами.
Я розумію, що те, що я роблю, цікаве не всім. Адже сьогодні на нашій сцені превалює буфонада - комічні тексти з натяками, кривлянням. А щось серйозніше нікому не цікаве. Але це - до пори до часу, бо не знаю, чи комусь хочеться постійно сміятися самому з себе.
- Ти романтик?
- Думаю, так. Коли навчався у Відні, у мене була дівчина в Ярмолинцях. І якось ми посварилися, то я зірвався з занять і з Відня поїхав додому на бусі, який віз передачі з Італії. Я взагалі гаряча людина, нерідко зроблю, а потім вже думаю.
- Розкажи про свої стосунки з Тетяною Ширко.
- У нас теплі стосунки, але ми з нею лише товариші. Я її поважаю, і ще не зустрічав такої людини, яка настільки чисто інтонує в музичному плані. Ми були в одного продюсера - Олега Чорного, зараз пішли від нього і знаходимося у вільному плаванні, тож наскільки можу, допомагаю їй.
Щодо наших «близьких стосунків», то в нас завжди щось понавигадують. Але ми з нею ніколи не зустрічалися.
- А зараз у тебе є дівчина?
- Ні. Вважаю, що стосунки - це велика відповідальність, тому я від себе багато чого вимагав би. А просто погуляти, я такого не люблю. І доки не маю визначеності в житті, доки не знаю, де осяду, думаю, стосунків не буде. Якби я знав, що буду в Києві, а так… Не хочу ще раз їхати на бусі з іншої країни. Я дуже серйозно до цього ставлюся, і гратися в кохання не хочеться.
- З ким би з українських продюсерів ти хотів працювати?
- В Австрії нема такого поняття як продюсер. Є агенти - люди, які безпосередньо мають зв’язки з театром, які вкладають у тебе гроші або знаходять, хто би вклав. А якщо такого немає, це не продюсер. Такого ж, як у нас, коли тобі хтось нав’язує свою думку, немає.

«Я дуже рано туди потрапив»

- Чим займаєшся сьогодні?
- Вже четвертий рік я - соліст-стажист Національної опери України. І лише недавно перестав боятися її сцени. А до того було важко, бо це була чужа територія, і мене там ніхто не чекав. Кулуарні історії, смакові підходи певних осіб. Одним подобається твій голос і подача, інші вважають, що то неправильно. Хоча… У Відні є один дуже відомий агент - пан Зайтер. В його агентурі чимало співаків зі світовим іменем. Коли я здавав екзамен на першому курсі, він підійшов і запропонував заспівати головну партію в «Любовному напої». Я відмовився, бо не знав, хто це такий. Більше він до мене не підходив. Але якщо він мені запропонував таку партію, то зрозуміло, що мій голос його зацікавив, і, на його думку, на ньому можна було заробити.
- Тобі пропонували там залишитися?
- Так. Пропонував і оперний співак зі світовим іменем Шалва Мукерія, і мій педагог, солістка «Ла Скала» Сільвія Грінберг, і солістка Штац опери Вікторія Лук’янець. «Ти робиш велику дурницю, що повертаєшся, - казали мені. - Ти там нікому нічого не доведеш». Я це вже давно зрозумів, бо коли твою самооцінку постійно занижують, ти гаснеш. Як у моральному, так і в професійному плані.
Але мені так хотілося додому! Просто я дуже рано туди потрапив. А ще, завдяки людям, які допомагали мені, я тільки навчався, і ніяких побутових проблем не знав, і не думав, де б заробити. Може, це стало причиною того, що не розумів, де знаходжуся. Якби я потрапив туди зараз, усе було би по-іншому. Але я знаю, що в будь-який момент можу туди повернутися, і мене ця думка гріє і не покидає. І не виключено, що в найближчі два-три роки я поїду в Австрію назавжди.
На кінець я би процитував Фрідріха Ніцше: «Без музики життя було б помилкою». Помилкою також було би життя, наповнене - як це буває в нашій культурі сьогодні - «висхідними зірками», суцільною розвагою і світськими бесідами.
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую