ye-logo.v1.2

Фотохудожник Сергій Іванов: «Ти коштуєш стільки, скільки за тебе платять»

Суспільство 7408
Фото: З архіву Сергія ІВАНОВА

Сонячний день, затишна кав’ярня, смачна кава, розмова «про все потроху» під супровід легкої музики… Наш гість – корінний, закоханий у своє місто хмельничанин. А ще – він дипломований художник, міжнародного рівня фотограф зі щирою «модельною» посмішкою, добрим, трохи сором’язливим поглядом і власним,

У послужному списку Сергія Іванова – понад п’ятнадцять років роботи на телебаченні, десятки нагород за участь і перемоги у фестивалях і конкурсах документального кіно, понад півтори сотні відзнятих весіль і кілька десятків майстер-класів для фотографів із країн усього пострадянського простору. Сьогодні він – у трійці найкращих фотографів країн СНД.

Довідка: Народився 23 березня 1973 року. Одружений, дружина – Валентина Моісеєнко, начальник відділу з питань внутрішньої політики Хмельницької ОДА. Має двох синів: сташий Євгені, і молодший Любомир. Закінчив художню школу, училище, а Київський Міжнародний університет не вдалося, бо «той професор, заради кого він вступив, звільнився, тому продовжувати навчання заради «папірця» було не варто». П’ять років працював художником, п'ятнадцять – на телебаченні: від художника-дизайнера до керівника режисерської групи документальної студії «Поділлятелефільм». Разом з командою телевізійників, у якій була і дружина Валентина, отримав двадцять одну нагороду за документальні фільми.

«До побачення, телебачення»

– Сергію, знаю, що телебачення у Вашому житті відіграло вирішальну роль, це так?
– Так, ми з дружиною познайомилися на телебаченні і навіть розписалися у прямому ефірі на День телебачення.
– Це було використання службого становища в особистих цілях?
– Ні, це було, швидше, службове використання особистої ситуації.
– Тобто?
– На момент десятиріччя телерадіокомпанії ми з Валентиною ще не були одружені, а на каналі до свята знімали чимало різних проектів. В одному з них керівництво вирішло розповісти, як і скільки сімейних пар утворилося серед працівників компанії. Коли писали сценарій, то запропонували нам з Валентинтиною одружитися у прямому ефірі. Про це знали лише батьки і ще кілька людей, які писали сценарій. Ми розписалися на очах у всієї області. Я ще тоді жартував, що в мене було найдорожче весілля, бо його знімало телебачення на п’ять відеокамер. У 1991 році цим похвалитися, напевне, не міг ніхто.
– Чому покинули роботу на телебаченні?
– Я пішов, як кажуть «на вільні хліба» тоді, коли стало не цікаво: почали вимагати кількість, а не якість. Тоді я думав: якщо буду працювати на себе – буде більше часу на творчість. Та де там! Коли почав сам собі ставити завдання, то опинився заручником своїх же планів та ідей. Пам’ятаю останній рік на телекомпанії, коли я не ходив, а бігав приміщеннями, бо не встигав. Хлопці дивувалися, а в мене – все бігом! Ми, коли привозили кудись створені нами документальні фільми, то інші учасники жартома обурювалися: знову Хмельницький забере більшість нагород. Було приємно отримувати перші місця, і так було найчастіше. Та й знайомі з інших телекомпаній насамперед хотіли побачити саме наші доробки.
– Ви довго працювали з відео, а чому перейшли на фото?
– Коли почав працювати на себе, зрозумів, що для творчості, а не для бізнесу, не вистачає ресурсів. А я розумію – якщо робота творча, то вона добре цінується. Колись мені один відомий фотограф сказав, що «ти коштуєш стільки, скільки за тебе платять». Це стосується будь-якої сфери. Я почав працювати краще, вчитися, шукати нові підходи, а відтак - досягати нового рівня. В мене була мрія – потрапити на московський ринок, бо розумів, що ми – така провінція в питаннях фотосправи! Коли почав знайомитися з іншими фотографами, хотів переконати всіх, що Хмельницький – це високий рівень фотомистецтва, оаза творчості. Зараз розумію, що це реально. Головне – захотіти. Перша моя маленька революція – коли я зняв наречених не біля традиційної ялиночки попід ВРАЦСом, а за містом, на порожній дорозі. Дуже важливе бачення самого фотографа: чому ти став саме там, а не в іншому місті, чому сфотографував саме з цього ракурсу. Я почав згадувати основи мистецтвознавства, використовувати їх у фотографії. Наразі пишаюся тим, що справжня фотографія зараз – це більше мистецтво, а не бізнес.
– Тепер можете сказати, що про Хмельницький знають не як про провінцію у фотографії?
– Так. І дуже горджуся тим, що живу в цьому місті і пишу на своїх роботах, які виставляю і показую на майстер-класах у багатьох країнах, «Україна, Хмельницький». Я став відомим саме як фотограф із Хмельницького і мене запрошують працювати далеко за межами України.
– Запрошують працювати… А просто для себе, для душі Ви давно знімали?
– Для душі я знімаю, але дуже мало. Минулого року я зробив дві-три вилазки за місто, щоб просто пофотографувати для задоволення. Хоча те, що ми називаємо «роботою», я теж роблю для душі. Мені подобається сам процес і не настільки важливо, що саме знімати.

«Всі ідеї вже кимось реалізовані»

– Майстер-класи Ви почали проводити теж для задоволення?
– Навпаки, я дуже довго відмовлявся від них, бо не відчував, що можу це. Тоді як мої роботи ставали впізнаваними, до мене почали надходити десятки листів від фотографів з проханнями провести майстер-клас то в одному, то в іншому місті. Десь півроку я просто відмовлявся і не пояснював, чому. Не бачив себе в ролі педагога чи майстра, щоб ділитися досвідом і навчати когось. Це ж не просто треба розказати, а й організувати в голові спочатку свої знання, вміти їх донести. В мене є ідея, бачення, але як їх «одягнути в слова», я не думав ніколи. Вперше спробував провести майстер-клас у Хмельницькому взимку, коли з’явилося трохи часу. Потім, що називається, пішло-поїхало!
– Не шкода відкривати свої секрети конкурентам?
– Ні. Я взагалі вважаю, що сьогодні немає такого поняття як «вкрасти ідею» тому, що всі ідеї вже кимось реалізовані, а ми просто реалізовуємо їх зі своїм баченням. А от якщо зробити один в один, то це – плагіат.
– Яка зйомка Вам запам’яталася особливо?
– Кожна зйомка чимось незвичайна, бо це робота з людьми. Одного разу я знімав молодят у воді, а ще одних – у стилі казки «Аліса в країні чудес». Тоді в нас була справжня казка: бенкетна зала, вбрання гостей, наречених – все стилізоване. У нас були і літаючі тарілки, і коти. А взагалі – незвичайним мусить бути сам підхід до роботи.

«В сім’ї керівник – дружина»

– Ви хоч іноді сім’ю бачите з таким ритмом роботи?
– Минулого року я провів 25 майстер-класів у містах від Хабаровська до Санкт-Петербурга і Львова і, звичайно ж, такий ритм – вимотує. Добре, що зараз є можливість спілкуватися через скайп. Вдома буваю мало, але якоюсь мірою це скріплює шлюб, адже кохання на відстані зміцнює сім’ю, та й посваритися часу немає. Якщо вирахувати у відсотках час, який я проводжу не просто у Хмельницькому, а з сім’єю, то набереться не більше 20%. На жаль.
– Ці двадцять відсотків як використовуєте?
– Спілкування з дітьми і дружиною, прогулянки містом, виїзди на дачу. Минулого року в мене була робота в Криму, то я взяв із собою сім’ю. З десяти днів, які ми там були, я лише два провів з ними, решту – працював. Цього року в мене вже відбувся майстер-клас у П’ятигорську, і ми теж їздили всією сім’єю. Таким чином поєднуємо приємне з корисним: гуляємо набережною чи купаємося, залежно від пори року, фотографуємось.
– І навіть на відпочинку Ви від фотокамери не абстрагуєтеся?
– Не можу уявити себе без техніки взагалі. Хоча бувають дні, коли я не фотографую. Але їх мало. І коли після перерви беру до рук фотоапарат, то одразу хочу знову і знову фотографувати. Іноді ловлю себе на думці, що дивлюся на щось і бачу, як воно виглядатиме у кадрі, або дивлюся кіно чи програму і бачу – неправильно виставлене світло чи не той ракурс. З іншого боку, старший син потроху займається фотографією. Та й менший розуміється на тому, як правильно взяти кадр.
– Можете згадати, коли останній раз були, до прикладу, гостем на весіллі, а не фотографом?
– Ой, це дуже важко. Хоча… Гостем був нещодавно, у Андрія Романіді та Ольги Бексяк, а до того – дуууже давно! Я навіть, на диво, дуже нормально вписався у роль гостя, ми з дружиною відпочили, потанцювали, але потім, все ж таки, не втримався і попросив у фотографа камеру зробити кілька кадрів. Там в одному місці було дуже цікаве світлове рішення, і я не міг стриматися, відзняв дружину, друзів.
– Зазвичай кажуть, що чоботяр без чобіт, а фотограф?
– Те ж саме. Інколи я просто використовую дітей у якості моделей. Іноді в мене є пропозиції відзняти якісь проекти, от тоді я залучаю свою сім’ю. Останнє, для чого я їх фотографував – це міжнародна меблева виставка в Києві. Зробив серію фотографій з меблевої тематики, в мене були задіяні всі: дружина, діти, я і навіть улюблена теща.
– Знаю, що у Вас із старшим сином різниці у віці невелика, Ви з ним товаришуєте?
– Напевне, більше все таки, як батько і син. Але не дуже переймаюся, коли він ставиться до мене так, як до товариша. Хоча в деяких моментах, як і всіх дітей, потрібно виховувати. Але для мене проблема когось покарати – я м’яка людина і не люблю це робити. Вважаю, що людина сама повинна усвідомити свою провину і зробити висновки. В мене дружина в сім’ї керівник. Вона ж і педагог, і журналіст, і начальник. У неї троє чоловіків у підпорядкуванні – як сказала, так і має бути (сміється).

«Стосунки з тещею – класичні»

– Окрім фотографії, у Вас є інші захоплення?
– Рибалка. І їду я сам, бо люблю не кількість риби, а сам процес. Коли зранку, годин у п’ять, можна просто насолоджуватися красою у тиші. Я люблю лижі, граю у футбол… тільки часу на все не вистачає. Але я дуже сподіваюся, що згодом моє життя і робота будуть більш структуровані, і я матиму змогу робити те, що люблю.
– Є щось невідзняте, що поки залишається у мріях?
– Може банально, але дуже хочу пофотографувати своїх рідних і друзів саме так, як я це бачу. А програма максимум – вийти на європейський ринок і довести, що весільна українська фотографія – це самобутній продукт, який заслуговує на увагу. У нас свій світ. Вже зараз Європа придивляється до наших робіт, і я хочу до цього бути причетний – показати не лише українську фотографію, а саме хмельницьку, бо наше місто особливе. В ньому є те, що не можна побачити одразу. Є якась внутрішня риса, і я від нього шаленію. Ззовні Хмельницький – це торгівельне місто, але для мене воно зі своїм внутрішнім світом, сформованим по-особливому, де люди дуже трепетно ставляться до творчості. У нас навіть зірки – або їх немає, або дуже яскраві.
– Чи є небезпека, що коли Ви справді вийдете на європейський рівень, Хмельницький втратить бренд «Іванов» і самого Іванова?
– Ні. Мені подобається завжди повертатися до Хмельницького. Більше того, ми навіть зараз тещу вмовляємо переїхати з Волочиська до нас.
– Зазвичай тещу вмовляють виїхати…
– … вона там сама і їй важко. А в нас є де жити і весело.
– Тобто у вас стосунки з тещею не анекдотичні?
У нас – класичні (сміється). Якоюсь мірою і анекдотичні… А якщо серйозно, то ми поважаємо її, прислухаємося до порад. В неї інше ставлення до життя. Хоча, ми всі не дослухаємося до того, що нам радять старші, а в них – досвід і мудрість.
 

Коментарі:

Алла Собко 13.05.2011 14:20

це, напевне, технічна причина, сподіватимемося, що вже скоро буде все як треба)))

valeriy 11.05.2011 16:56

про Сергія Іванова на сайті було кілька матеріалів. чому їх немає в назу сторінки в "До теми"

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую