Валерій Довгань: «Я людина не романтична»

Доцент кафедри державного управління та місцевого самоврядування Хмельницького університету управління і права Валерій Довгань досяг у житті всього, чого, як стверджує народна мудрість, має досягти справжній чоловік: збудував будинок, викопав криницю, посадив сад і виростив сина. Але… «Душа болить за рідний край, - каже він, – і хочеться змін у кожній родині, у кожній громаді, і на Чемеровеччині зокрема. Є сили, є досвід, є бажання, які хотів би втілити на користь рідному краю».

Родом вони з одного села – Зарічанки, що на Чемеровеччині. Ходили в одну школу, мали спільних друзів… Але зустрічатися почали, коли Валерій уже навчався в інституті, а Лариса – відмінниця, гордість школи. Зустрічалися вони, напевно, років 5-6, він вже навчався в аспірантурі в Одесі, Лариса – в Чернівецькому медичному інституті, а все писали листи одне одному, раз в тиждень зустрічалися, приїжджаючи додому...
«І от якось влітку Валерій каже: «Або завтра одружуємося, або завершуємо стосунки і розбігаємося», – розповідає пані Лариса. – Ось така «романтична» в нас була пропозиція руки і серця».
Лариса Іванівна вже не один рік працює завідуючою приймальним відділенням Хмельницької обласної лікарні. Валерій Іванович теж медик – закінчив Чемеровецьке медичне училище, але сталося так, що далі пішов навчатися на ветеринарний факультет Кам’янець-Подільського  сільгоспінституту. Згодом вступив до аспірантури, захистив кандидатську з  ветеринарії.
Проте на певному етапі життя зрозумів, що і це не є його покликанням. І вирішив здобути ще одну освіту. Дружина його підтримала, і в 2003 році він вступив на денну форму Львівського регіонального інституту державного управління Національної Академії державного управління при Президентові України. Провчився лише півроку, після чого отримав запрошення з рідної Чемеровеччини. Йому пропонували очолити новостворений відділ в  райдержадміністрації.
«Так що освіту вже здобував заочно, – каже Валерій Іванович. – Згодом підбив дружину, вона повелася на це і поїхала зі мною до Львова. Так що вона в мене ще й державний управлінець у сфері охорони здоров’я. Я вже написав кандидатську, «підсадив» на це Ларису, і нині вже працюю над докторською».
... Але як би обидвоє не були зайняті, щотижня провідують своїх рідних: маму Валерія і Ларисиних батьків. Якщо якийсь тиждень не вийде вибратися з галасливого міста, то яким довгим видається наступний! Адже там у них друзі, куми, річка, гори, ліс…

«Мені вдалося здійснити мрію батька»
Проте, як вважає його дружина, людяності в інститутах не вчать, а цього в її половинки – хоч відбавляй! Два роки тому помер батько Валерія Івановича. Майже 40 років він пропрацював фельдшером у Чемеровецькій районній лікарні. Батько намагався згуртувати людей на будівництво каплички при лікарні. Хоч насправді був абсолютним атеїстом, до церкви не ходив. Коштів у нього не було, але він казав, що дуже хоче загітувати людей, щоб кожен допоміг, чим може: хто коштами, хто – будматеріалами… «Скажу чесно, я цю затію як реальну не сприймав, – каже пан Валерій. – Однак, після батькової смерті минуло два місяці, і якось я пройшовся лікарнею, побачив оте, тепер уже нікому не потрібне каміння. І мені стало так боляче! Я переговорив з головним лікарем, зі священиком, сказав, що зроблю все, що зможу, аби добудувати цю каплицю.
І так, за підтримки лікарні, її працівників за кілька місяців нам вдалося це зробити.

У декреті…
Проте, більше, ніж капличкою, кандидатською та майже вже готовою докторською Валерій Іванович пишається своїм сином – Владиславом. Треба сказати, що він цілий рік був у… декреті, бавлячи малюка. Коли дитині виповнився місяць, Лариса поїхала на навчання, а Валерій залишив роботу в Кам’янець-Подільському сільгоспінституті і пішов у декрет. Просидів з дитиною весь перший семестр. Коли продовжити декрет ще на семестр в інституті не захотіли, він покинув роботу і далі сидів із сином.
Дванадцятирічний Владислав з 5 років грає на саксофоні і вже досяг неабиякої майстерності. «І я зроблю все, щоб мій син досяг чогось у житті», – каже Валерій Іванович.