ye-logo.v1.2

«І ПОВІЄ ВОГОНЬ НОВИЙ З ХОЛОДНОГО ЯРУ»?

Політика 3674
В нормальній державі такий значний учасник на ринку енергетики, як Ахметов, був би зобов’язаний щороку вкладати мільярди в модернізацію енергоринку, екологічні проекти і розвиток енергозберігаючих технологій
В нормальній державі такий значний учасник на ринку енергетики, як Ахметов, був би зобов’язаний щороку вкладати мільярди в модернізацію енергоринку, екологічні проекти і розвиток енергозберігаючих технологій. Фото: Євгенія Дорофєєва

Завжди національне піднесення українців закінчувалось однаково - черговим поневоленням. Нинішній час знову вимагає вибору: рабство чи воля?

Тиждень після Великодня мав би бути добрим і погідним – щодо всіх в Україні сущих. Та для цього мали б бути такі ж дні й до Великодня – для всіх, так би мовити, законослухняних громадян.
Проте ситуацію в державі лагідною аж ніяк не назвеш. Її аж розпирає протистояння і ненависть. І не дивно. Дуже вже неоднакова для своїх громадян сучасна Україна. Для одних – як для пана Ахметова, наприклад, - це рай на землі, де можна за рік утричі примножити свої й без того найбільші в Україні статки й встановити ціновий рекорд (а чом би, справді, ні? кудись же треба гроші дівати) на англійську нерухомість, придбавши пентхаус поруч із Гайд-парком за 136,6 мільйона фунтів стерлінгів (це близько 223 мільйонів доларів). До речі, до цього часу найдорожчою покупкою житла в туманному Альбіоні вважався будинок, придбаний Оленою Франчук – донькою другого українського президента Леоніда Кучми і дружиною українського «олігарха №3» - Віктора Пінчука.
Для інших – трудящого люду, який колись створив ті багатства, що майже задурно перекочували у приватну власність ахметових, пінчуків, коломойських, фірташів, а нині за смішні гроші працює на них же, – сучасна Українська держава все більше скидається на мачуху, що визискує їх, зневажає і готова з торбами пустити по світу.
Хоч він, цей люд, рік тому й обрав нового Президента – бо той обіцяв почути кожного і створити країну для людей. Тобто – для всіх, а не лише для наближених до Президента. А натомість отримав владу, яка – в особі Прем’єр-Міністра Азарова – радить громадянам купувати лопати й годувати свої сім’ї власноруч вирощеними продуктами, якщо ті, що на базарах і в крамницях, їм, бач, не по кишені. В нормальній країні такого Прем’єра ще до вечора виперли б із посади – хоч лопатами, а хоч копняками: бо він на своїй посаді утримується коштом усього народу саме для того, аби про цей народ дбати. У нас же народ схвально киває головами: аякже, треба працювати. І плететься на городи й дачі – незважаючи на високий тиск чи пекучий поперек: треба садити бараболю – вона, а не влада, наша годувальниця. Та й, знову ж таки, хоч точно знатимеш, що їси – бо ж у тих купованих за божевільні гроші харчах хто знає що напхано!
Хоч насправді ніхто не гарантує, що після виснажливої праці на городі чи дачі ви таки отримаєте екологічно чистий продукт. Бо наша земля важко вражена Чорнобилем. І ми не знаємо, що їмо, п’ємо і чим дихаємо. Не випадково ж днями очільники найавторитетніших міжнародних організацій і європейських країн, перебуваючи в нас з невеселого приводу – 25-річчя катастрофи на Чорнобильській АЕС – скинулися на будівництво нового саркофагу над четвертим чорнобильським реактором: японська Фукусіма ще раз нагадала, що для ядерної загрози не існує краю землі. От багаті європейці нарешті розкошелилися на чужу біду: захищаючи нас, вони захищають і себе.
До речі, Ахметов теж дав мільйон на саркофаг. Ці гроші, правда, й близько не стоять біля суми, витраченої ним на лондонську нерухомість: але ж і Темзи з Чорнобиля не видно. Знову ж таки, в нормальній державі такий значний учасник на ринку енергетики, як Ахметов, був би зобов’язаний щороку вкладати мільярди в модернізацію енергоринку, екологічні проекти і розвиток енергозберігаючих технологій – інакше ніхто не дозволив би йому використовувати природні й людські ресурси країни. Але, знову ж таки, це – в нормальних демократичних країнах. Називати такою сучасну Україну язик повертається хіба в тих, кому вигідно, аби наше суспільство тупо вірило їхнім словам, а не власним очам.
Доступ до інформації: обмежений
Так, саме їхнім словам. Бо от у чому реально послідовна чинна влада – це в повсякчасному і повсюдному згортанні свободи слова в Україні.
На перший погляд начебто є вона, ця свобода: в чисельних телешоу представлені всі політичні сили, ніхто не закриває газети й журнали, Інтернет – той узагалі безконтрольний і непідцензурний.
Однак ця безжурна картина при уважнішому розгляді далеко не така оптимістична.
Українська влада взяла на озброєння методи старших російських товаришів. Там теж ніхто нікого не садив, не закривав і не цензурував (щоправда, журналістів не переставали вбивати). Просто у власників особливо норовливих ЗМІ ні з того-ні з сього починали виникати серйозні проблеми з бізнесом. І, навчені гірким прикладом Ходорковського, що сидить у самій Росії, і медіа-магнатів Березовського та Гусинського, що ведуть порівняно вільніший спосіб життя, але за її межами, - ці власники швидко усували причину тертя. Тобто лояльність щодо влади їхніх ЗМІ – запорука процвітання їхнього бізнесу.
Українським же власникам ЗМІ, особливо телеканалів, і пояснювати нічого не треба: вони все розуміють не з півслова навіть – із напівпогляду владців. Через те сьогодні не треба «темників» - та й неможливі вони після прийняття доленосного, як вважали наївні демократи, закону про доступ до інформації. Тому що підконтрольні власнику керівники телеканалів самі добре знають, що давати в ефір, а з чим не варто поспішати. А переважна більшість журналістів із цим змирилися.
Тому й 95% сюжетів про владу на УТ-1 – хвалебні. Про «Інтер» і говорити нічого: таке враження, що він давно керується з Москви – тож і його ставлення до дій української влади вірнопіддано відтворює кремлівську точку зору. З недавнього часу схожий напрям інформування обрав і «1+1»: незлостиві випади в бік влади трапляються хіба що у нічних випусках ТСН, коли можновладці вже бачать треті сни – після трудів праведних на благо народу.
Іспит на гідність
Відповідь, на кого працюють українські телеканали, стала абсолютно очевидною 17 квітня. У цей звичайний весняний день трапилася унікальна для України подія. Письменнику Василю Шкляру вручили народну Шевченківську премію.
Нашим читачам, без сумніву, відома колізія з нагородженням Василя Шкляра Шевченківською премією – ми вже не раз про це писали. Про те зокрема, що письменник, за відзначення роману якого – «Залишенець (Чорний Ворон)» - проголосував комітет із Шевченківської премії, звернувся з проханням до Віктора Януковича відтермінувати вручення йому премії до часу, коли Табачник не буде міністром освіти. Натомість Шкляра не виявилося серед шевченківських лауреатів у президентському указі. І тоді з ініціативи письменника Юрія Андруховича люди почали збирати кошти на свою – народну – премію.
250 тисяч гривень – такий цьогоріч грошовий еквівалент Шевченківської премії – не порівняти з капіталовкладеннями у заморську нерухомість наших багатіїв. Однак, на жаль, серед народжених Україною олігархів практично немає українських патріотів. Та й народ, на жаль, не привчений любити Україну «до глибини власної кишені» - як, скажімо, сусіди-поляки, які після 1945 року відбудували зруйновані вщент храми і палаци своєї вітчизни за свої кошти (Вони щонеділі кидали свої копійки в прозорі урни-«копилки»; хто не мав грошей, вважав за обов’язок відпрацювати на будівництві бодай двічі на місяць. І Польща до 1950 року повстала з руїн. А головне – переконалася сама і показала всім, що жоден лад і жоден окупант не може забрати в поляків єдність, підтримку, любов до батьківщини).
І все ж кошти на премію для Шкляра були зібрані. Понад 255 тисяч гривень. І вручені письменнику у Холодному Яру – легендарному ще з часів оспіваної Шевченком Гайдамаччини місці, де відбуваються події роману «Залишенець». Адже саме тут у 20-х роках ХХ століття воювали із зайдами-більшовиками українські повстанці, на чорному прапорі яких було вишито: «Воля України або смерть!»
Щороку 17 квітня, в день останнього бою легендарного повстанського отамана Василя Чучупаки, історичний клуб «Холодноярська ініціатива» проводить тут мітинг. Спершу було кілька учасників, згодом десятки, торік – сотні. Цього року Холодний Яр зібрав понад п’ять тисяч чоловік. Однозначно - насамперед завдяки Шкляру і його роману. Завдяки премії, не врученій владою – і зібраній та врученій народом. Мабуть, не стільки за художні достоїнства книги – скільки за прояв національної і громадянської гідності автора. Вона не лише у відмові від премії, а – у першу чергу – в мужності написати правду про те, що було з нашим народом. Про те, що його чекає, коли він знову піддасться на солодкі обіцянки ворога. Бо за довірливість у 20-х, за отримані тоді від большевиків амністію і землю українці заплатили життям - у голодоморі 33-го і репресіях 37-го.
Проте ця подія зацікавила тільки «5-й канал». Інші вдали, що не помітили. Як не помічають змучених очей Юрія Луценка, ув’язненого тільки за те, що безстрашний. Як не помічають висхлої на нитку Юлії Тимошенко, затероризованої тільки за те, що смілива. Як не помічають нічого з того, що не угодне чинній владі.
Дарма. Поза її зором і особливо – поза її впливом наразі виростає зовсім нова Україна: патріотична, незалежна, волелюбна.
Втім, це неправда, що – поза її впливом. Якраз дії чинної влади, спрямовані на розбрат у суспільстві через найболючіші – мовні, духовні - питання, створення нею для себе, коханої, особливих умов і привілеїв на тлі все більшого зубожіння мас, зовнішня політика, в якій загравання з Європою приховує все глибше сповзання в «рускій мір» - не просто сприяють, а форсують процес творення цієї – іншої – України.
І, якщо вогонь займеться - його не зупинить ніхто.
 

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую