Не впізнала

Корова в хліві жалібно заревіла. Час було її вже подоїти. Та й не завадило б кинути корму в годівницю. Чоловік підійшов до ліжка, відкинув ковдру. На подушці лежала гидка пика. Скуйовджене волосся, синій ніс, підпухлі очі. Обличчя давно не бачило води. То була його дружина.

Вчора Ганна ледве припленталася додому. Як тільки-но переступила поріг хати, то так і гепнулася на підлогу, що аж посуд задзвенів. Не ворушилася довго – спала.
– Може віддала Богові душу? – подумав Микола.
Підійшов, торкнув ногою. Жінка ворухнулася, підвела очманілу голову. Дикими очима повела по кімнаті.
– Де я? – запитала.
– На цвинтарі, – буркнув він.
– А коли я вмерла? Щось не пам’ятаю такого, – поцікавилася вона.
– Давно. Як почала пити, – сказав та й вийшов надвір.
Говорити було марно. Це, як горохом до стіни. Тим часом Ганна доповзла до ліжка. Добре вляглася і заснула вдруге.
Надвечір жінка, ледь перебираючи ногами, пішла в село. Туди, де пила вчора. Там їй повинні налити склянку горілки. В горлі пересохло, в грудях пекло вогнем. Коли виходила на дорогу, то корова знову заревіла. Але Ганна тим не переймалася. Вона крокувала до цілі. Решта було по цимбалах.
В старій хаті-розвалюсі було накурено, хоч сокиру вішай. Крики, сварка, сміх заповнили цей притон місцевих дітей Бахуса.
– О, Ганно, Ганнусю! – хтось крикнув з-за столу. – Ходи-но сюди,
– покликав і відразу ж забулькотіло з пляшки.
Вона провела шершавим язиком по губах. Жадібно дивилася на цівку горілки, що текла з посудини. Простягнула руку, котра трусилася наче з переляку. По склянці зацокали зуби. Потекло в рота, по бороді, шиї, грудях.
– Ху! – видихнула, ніби скинула з плечей важку ношу.
Сіла поряд із тим, що наливав. Він обійняв за плечі, поліз цілуватися. Рука сміливо шугнула за пазуху. Не відчувала нічого, все було байдуже. Закрутилася знову голова. Спробувала заспівати. Колись Ганна мала гарний голос і знала багато народних пісень. Вміла на всіляких тонах виводити мелодії. Та так, що аж за душу брало. Не вдалося їй цього разу повеселити компанію. Кудись зник голос, забулися слова.
– Давай повторимо, – скомандував котрийсь з п’яної компанії.
Знову пішла склянка по колу. Їли хліб та цибулю. Курили, перекидалися грубими жартами. Падали там, де сиділи. Затихла дика оргія. Сон був сильнішим.
Вранці Ганна плуганилася до рідної хати. Йшла в чотири дороги. Хустина з’їхала на плечі. Вітер грався нечесаною косою. На шиї печаткою виднівся чийсь поцілунок. Автограф чергового коханця свідчив, що ніч пройшла не даремно.
Неподалік від хати стояв вантажний автомобіль. На ньому притупцювали дві корови і телятко. Хлопці-заготівельники рахували гроші. Микола, не в змозі дати лад господарству, продав Лиску.
Ганна підійшла до худоби. Погладила одну, другу.
– Їдете, бідненькі, – казала і плакала. Чи ж то жаліла їх? Чи себе, може?
Якась корівчина лизнула жінчину руку. Шарпнулася. Але груба мотузка ще міцніше стягнулася на рогах і та втихомирилася.
Ганна пішла до хліва. Причинила двері. Звідти повіяло порожнечею. На годівниці лишень покоївся товстий ланцюг. Блищали кільця, що витерлися за багато років об шию Лиски.
– Де? – гукнула вона до Миколи. – Куди подів корову?
– Он! – відповів той і показав рукою на автомобіль, котрий ховався за поворотом вулиці. – Навіщо її мучити?
Ганна німо дивилася в далечінь. Поволі приходила до тями. Ранкові реалії змушували думати. Вона спересердя махнула рукою. Грюкнула дверима порожнього сараю. Думала ще подоїти Лиску. Хоча б раз за два дні. Не довелося. Спізнилася.
Руки були розв’язані. Ніщо не примушувало бути вдома. Почувалася вільною. Отож вийшла за ворота і пішла туди, звідки щойно прийшла. Там на неї чекали. Той світ був рідним і милим.