Відчуження

 Його знайшли біля залізничної колії. Спочатку побачили босу ногу. Вона була синьоватого відтінку. Коли розгорнули сніг, побачили його худого, неголеного, одягненого в лахміття років тридцяти, чоловіка. Дихав!
Важко, але все ж таки дихав. Його підняли. Поклали на воза.
Дід Михась, лісничий, зняв із себе жупан й загорнув ним тіло чоловіка.
- Холодний. Замерз. Ледь-ледь б’ється серце… - твердила баба Ганя, розтираючи руки невідомого по черзі: то ліву, то праву.
Чоловіка відвезли в медпункт. Фельдшерка констатувала: пальці рук, ніг відмороженні. Коли невідомий прокинувся, то не став ні з ким говорити. Просто лежав, дивлячись на стелю. Так пройшов тиждень. Одного ранку він запитав медсестри: «А церква у вас є?». Алла кивнула:
- Є!
- Далеко?
- Кілометри за три…
- У мене хрестик був.
- Так, дід Михась, що знайшов вас, віддав його мені. Я поклала його у шухляду.
Чоловік силувався встати.
- Ні! Лежіть. Я дістану. Алла дістала з тумбочки хрестик.
- Вам одягнути?
Чоловік кивнув головою. Вона одягнула.
- Звідки ви? – поцікавилась дівчина. На що відповіддю була мовчанка, якщо вам щось буде потрібно, то кажіть. Мене Аллою звуть.
Чоловік відвернув голову. Того дня приходили міліціонери. Проте особу чоловіка встановити не вдалось. Він попросту говорив, що не пам’ятає.
Селом ходили чутки про знайденця.
- Бандит! – говорили одні.
- Жертва – стверджували інші.
- Злодюга.
- Злидня…
І таких версій десятки. Хто він?
«Одного разу він встав посеред ночі, підійшов до вікна, опустився на коліна, – розповідав Олег (вони були в одній палаті), – молився до ранку». А коли зайшли лікарі, то здивуванню не було меж… чоловіку з кожною годиною ставало дедалі легше. Саме тоді заговорили про його особливість. За місяць перебування в лікарні він не заговорив ні до кого, окрім Алли. Напередодні Різдва чоловік вийшов на вулицю. Спочатку він зняв взуття. Зробив кілька кроків. Зрештою зачерпнув рукою снігу й приклав до уст. У цей момент в церкві задзвеніли дзвони. З лікарні вибігла Алла:
- Що ж ви так… навіщо зняли взуття?
- У вас є Біблія?
- Повинна бути…
- Якщо можна, принесіть мені.
Алла усміхнулась у відповідь:
- Добре!
Під супровід дзвонів вони зайшли в приміщення. Алла першою помітила це. «Він якось особливо дивиться на людей. Не так, як раніше. Не знаю, що сталось, але від нього віє теплом», - сказала вона матері.
У нього страшенно боліла голова. Стискаючи руками скроні, він закривав очі, щоб забутись… ЗАБУТИ. Але не міг. Нечіткі форми, фігури людей оживали в глибинах пам’яті. Рухались. То з’являлись, то зникали. Жар. Навколо було тепло і сиро. Була дорога – пам’ятає, що йшов. Мокрий сніг бив прямо в обличчя. Лихоманило. Страшенно боліла голова. Дорога. Дерева. Сіра маса полів – сніг і болото. Все депресивне. Все важке на рівні сприйняття. Хмари свинцевими тачанками гребли по небесному просторі, віддалялись та зникали за рівнем лінії горизонту. Пам’ятає, як впав. Холод. Вітер. Зрештою забуття й нечіткі фігури, які залишаються в потоці його свідомості.
Пройде кілька днів.
- У мене плями на оці, – скаже він пізніше Аллі.
- На якому?
- На лівому.
- Дуже болять.
Ввечері того самого дня (а він постійно читатиме Біблію) до нього підійде чоловік (років п’ятдесяти, середнього зросту). Мовчки присяде біля нього на підлогу й довго дивитиметься прямо в очі. Зрештою прошепоче:
- Десь я тебе бачив!
Незнайомець усміхнеться.
- Мене звати Ігор. Мовчиш!? Знаю точно, що ти здалека. З гір, з печерного монастиря.
Почувши це, він звів погляд на Ігоря.
- Зацікавився, бачу. З монастиря ти. Колись там монах жив, а зараз… довго я там не був. Мене возили туди, вже покійні, батьки. Обличчя твоє дуже знайоме. Звідти ти. Знаю. Точно знаю. Монахом був?
В кімнаті сільської лікарні всі насторожились. Слухали розмову. Ігор мить помовчав. Оглянувся.
? Я впізнав. Хрестик у тебе особливий. Звідтинський. Точно такий же, як у монаха. Ним він тепло у душу вселяв. Цілителем монах був: муки, хвороби, болі – все витягав молитвами. А ти? Ким є ти? – Ігорів голос тремтів від напруги. Говорив майже пошепки, але деякі слова, все ж таки, звучали на повний голос. Тим, хто спостерігав за розмовою,цього вистачало повністю для того, щоб селом згодом пішли чутки про монаха й про печерний монастир.
? Назви своє ім’я…
- А якщо у мене імені немає? Що тоді?
- Але ж таке неможливо.
- Як тебе звати? – Ігор пильно оглядає свого співрозмовника. Мовчиш!? Невже немає чого сказати? А… жаль! Ігор встає.
Він, мабуть, вже йшов би, але враз його зупинила рука.
- Сергій! – прошелестіли уста.
- Сергій! – повторив Ігор, ніби підсумовуючи усе сказане перед цим.
Рука відпустила його. Ігор кивнув головою до Сергія, який повертався назад у текст Святого письма.
Голоси. Вони звуть його. Вони були присутні завжди. Вони ведуть його.
Сергій знав, що йому потрібно йти. Він бачив дорогу. Конкретна ціль: дорога в храм власної душі. Він піде вранці. Скаже, що на прогулянку. Його востаннє побачать на трасі. Босими ногами він ступатиме по снігу.