Не відповідає займаній посаді

Ніколи не кажіть «ніколи». Нам життя іноді такі сюрпризи підносить, які не здатна жодна ворожка передрікти.

…До від’їзду поїзда було кілька годин, я запропонувала подрузі:
- А пішли побачиш нашу церкву.
- Що ж, пішли, - охоче погодилась супутниця.
Здавши речі в камеру схову, ми пішли до Храму, подивитись, а заодно й помолитись за своїх близьких і щасливу нашу дорогу. На той час вечірня служба підходила до кінця і на церковний двір виходили прихожани. На східцях, як завше, тулились жебраки в убогому вбранні. Витягла з кишені дві гривні й подала тій, що скраю.
- Хай Вам Бог пошле здоров’я й талан Вам і дітям, і онукам, - вдячно прошепотіла жіночка, піднявши на мене свій погляд.
Худорляве обличчя, блакитні колись, а тепер вицвілі очі, маленькі пальчики рук. Щось зачепило в моїй пам’яті, десь я ці очі бачила.
Ми з подругою помалу йшли містом, я не могла пригадати, звідки знаю ту жінку. Очі, блакитні очі, таких нема ні в кого.
Нарешті згадала. Коли ми сіли в потяг, пам’ять послужливо перегортала перед мною картинки минулого. Ось я молода учителька середньої школи в глухому поліському селі, що на Житомирщині. Навколо одні ліси, які тягнуться аж до Білорусі, а там знову ліси, але вже білоруські. Доводилося провідувати учнів у сусідніх селах за сім або 10 кілометрів і це все лісом. Чомусь не боялась. Може, тому, що всі молоді нічого не бояться. А в однім селі, де мешкало троє моїх восьмикласників, не було ні вулиць, ні клубу, ні медпункту, ні сільради. Хати ставили серед лісу, хто де хотів. В одній з хат була маленька початкова школа, яка налічувала 7 чи 8 учнів. Ось у ту школу направили вчительку, яка приходила в нашу школу то за зарплатою, то на педради. Це була дівчина неймовірної краси. Товста руса коса, обличчя, мов у ляльки. Яскраві голубі очі, рожеве личко, малий ротик, зросту малого, тендітного стану. Завуч, зрілий чоловік, коли її бачив, не міг собі місця знайти від враження.
Народилась Галя у простій селянській сім’ї. На вулиці діти між собою сперечались за право гратися з нею – живою лялькою. Навіть дорослі називали Галька-лялька. По закінченню школи вступила в педучилище, яке успішно закінчила і була направлена на роботу в уже згадану мною маленьку школу.
В класі були другорічники – в 4-му класі мали по 11-12 років. Вчилися погано, а дисципліни взагалі не було. Галина Іванівна раз по раз зверталась до дирекції нашої школи: «допоможіть мені, діти не слухають». Але наші мудрі завуч та директор відмовляли, кажучи, що як в педагога нема таланту і підходу до дітей, то ніхто йому не зарадить. Дійшло до того, що діти почали її бити. Спершу сніжками кидали, потім гуртом у сніг валили, то портфелями били. Вона ж права не мала здачі дати, а батьки розводили руками, мов хлопці й нас не слухають. Боялась Галина тієї осоружної школи й гірко плакала вечорами.
Ця каторга тривала рік.
На її умовляння заврайоно перевів її в іншу школу, де був брикетний завод. Невелике селище, де жили лише робітники торфобрикетного заводу. Теж серед лісу, але і школа середня, і медпункт, і великий клуб, і магазини. Ще й тричі на день автобус до райцентру.
Недалеко в лісі була військова частина, і от один солдатик відслуживши, влаштувався на завод. Побачив цю красуню і закохався, вони побралися. Завод дав їм квартиру. Тепер Галина Іванівна почувалася захищеною. Але оскільки це один район, то вчителі знали, що її били і не слухались учні, говорили про це вдома, де чули вчительські діти, а ті, відповідно, розповідали своїм однокласникам. Тепер вся школа знала, що цю вчительку можна не слухатися й бити. Поки вона там вчителювала, народилось у їхній сім’ї двоє синів. Бідувала Галя, бо скільки бачила, все в тім блакитному пальто ходила, що ще з першої зарплати купила.
Чоловік не приніс бажаного щастя: пиячив, зраджував, намовляв дітей проти матері. В школі одне пекло, вдома – друге. Незабаром їй запропонували залишити школу, бо не відповідає займаній посаді. Пішла бідна на завод різноробочою. А на брикетному заводі робота була дуже брудна: пил попадав в очі, вуха, ніс, горло. Жінки одягали по три хустини, але й те не допомагало, пил проникав усюди й пік нестерпно.
Незабаром й друга біда. Чоловік прийняв якусь п’яничку старшу за нього, а Галині вказав на двері. Оскільки в неї тепер не було житла, громада подбала про майбутнє дітей і оформила їх до інтернату.
Галина ночувала, де прийдеться, часто попадала до лікарні, де добрі люди ділилися їжею. Хвороби насідали на неї одна за одною. Від булої краси не залишилося й сліду.
Тепер, коли чую часто вживаний вираз «краса врятує світ», згадую Галину, яку краса зовсім не врятувала. Мабуть, до краси ще й таланту треба.