Із ран на сідницях стирчали кістки розміром із гусяче яйце

 Незважаючи на яскравий липневий день, на охорону, перед якою він був як на долоні, 33-річний Едуард Панов по дротах видерся вже на третій периметр (огорожа в колонії). Туди, де дозволено стріляти у втікача. Вже нагорі відчув удар по спині. Потім у голові в нього запаморочилося, ноги заніміли, і він втратив свідомість… Опритомнів уже в палаті. Люди в білих халатах повідомили, що в нього пробита легеня і йому зробили операцію…

Едуард зі старшим братом Ростиславом росли при бабусі. Батько, коли хлопчики ще були зовсім маленькими, покинув дружину, хвору на шизофренію, і поїхав шукати іншої долі. Згодом і мама, яка вже на той час мала другу групу інвалідності, подалася світ за очі й повернулася лише тоді, коли їй самій уже потрібна була допомога.
«Вашого брата підстрелили…»
…Шістнадцять років тому, щойно прийшовши з армії, старший, Ростислав, одружився. Молодший, Едуард, закінчивши Кутковецьке училище механізації сільського господарства, що по сусідству з їхньою рідною Вівсею Чемеровецького району, подався у світи, влаштовувати своє життя. «Одинадцять років, як він пішов з дому, - каже брат Едуарда Ростислав. - Ми взагалі не знали, де він. І ось два роки тому приходить лист із колонії, що в Клементовичах. Як виявилося, у 2009 році брата посадили на чотири роки за крадіжку». Провідувати брата у Ростислава не було можливості. Коли ще в селі був колгосп, його дружина Наталя працювала на фермі і у віці 21 року обходила 50 голів худоби. А зараз Ростислав з дружиною, виховують двох дітей 11 та 15 років, живуть лише з того, що продають вирощені на городі цибулю, моркву та картоплю. І от у середині грудня, Ростиславу зателефонували з колонії: «Ваш брат намагався втекти, і його підстрелили. Куля зачепила хребет, він не ходить, забирайте…».
«Він був як 10-річний хлопчик - легенький, одні кісточки»
«Чоловік поїхав за Едуардом, - розповідає Наталя, дружина Ростислава. - Я натопила в хаті, нагріла води. А тут чоловік телефонує, каже, що брат дуже ослаблений, і його треба везти в лікарню. А я: «Ні! Йде Новий рік, Різдво. Нехай з нами побуде. А потім покладемо в лікарню». Чоловік сам узяв Едика на руки і заніс у хату. Той був як 10-річний хлопчик - легенький, одні кісточки. Скручений, шапка велика, окуляри великі. Тремтить, нагрітися не може, плаче: «Я не сподівався, що ще колись побачу свою хату. Не віддавайте мене нікуди». Коли почали роздягати його та розбинтовувати йому ноги, щоб помити, пішов такий сморід! А коли зняли одяг та бинти, Ростислав заплакав і вибіг з хати: на сідницях із ран стирчали голі кістки (Едик сидів на них усю дорогу, 200 кілометрів), на колінах та п’ятах - суцільне м'ясо. Я вибігла за ним…». «Я як побачив те жахіття, втік на двір, - продовжує Ростислав, - і скурив підряд три цигарки. Едика перев'язував мій товариш. Хвилин через п’ять він кличе мене: «Дивись, яка дірка, таке враження, ніби його щурі гризли». І справді, від тазу до колін у деяких місцях м’яса не було, його наче вирвали. З рани на сідниці стирчала тазова кістка розміром із гусяче яйце. На щастя, якщо так можна сказати, Едик болю не відчуває, інакше, як нам потім пояснили в лікарні, він загинув би від больового шоку». Едуарда відвезли в травматологію Чемеровецької райлікарні. Лікар Юрій Грецанюк, виявився чуйною людиною, і щиро перейнявся бідою свого пацієнта. Людяним виявився і весь медперсонал відділення, де за Едуардом доглядають, наче за малою дитиною».
«Від тебе трупом смердить»
«Підстрелили мене в липні, а рідним дали знати лише у грудні, - каже Едуард Панов. - У в’язничній лікарні мною особливо не цікавились, - один лікар оглядав, інший здалеку казав: «У нас нема можливості тебе лікувати». Зеки в медчастині вже казали мені: «Щось роби, підіймай галас, бо від тебе вже трупом смердить…». «Вони казали нам, що робили перев’язки і надавали допомогу, - каже Наталя. - Яку?! Він вдома два тижні, і вже рани почали затягуватися. Правда, на лікування пішло десять тисяч гривень. Ми купили протипролежневий матрац, памперси, ліки… Люди по селі збирають для Едика гроші, нам дають товар під розписку, бо в хаті - ні копійки!”.
«Мене покликали на опізнання»
Сьогодні Едуард вже отримав першу групу інвалідності. Він не відчуває нижньої частини тіла - ні болю, ні того, чи потрібно йому в туалет. 30-річний чоловік, у памперсах і з катетером, прикутий до ліжка. Імовірно, до кінця життя. «Я музикант, і в Києві заробляв тим, що грав у переходах, - розповідає Едуард Панов. - Вже сутеніло, коли я вийшов з підземки за цигарками. Щдо мене підійшов знайомий міліціонер: «Тут недавно дівчину обікрали, мені треба когось для галочки. Поїхали зі мною, посидиш пару хвилин на опізнанні». Поїхав. Завели дівчину з перебинтованою головою. Вона тільки глянула і ткнула пальцем у мене: «Це він!». І хоч я запевняв, що у мене є свідки, які підтвердять, що я з підземки нікуди не виходив, мені дали запотиличника і вдягнули наручники… За злочин, якого я не скоював, Печерський суд засудив мене до чотирьох років ув’язнення. У листопаді цього року я мав уже вийти. Але не дочекався. Втікав удень, уявіть який у мене був стан, я все не міг змиритися з тим, що сидів замість когось”. “Наш лікар повідомив, що з такими пролежнями рідко виживають, - каже Ростислав. - Але нирки працюють, він і живе”. І рідні намагаються підтримувати в Едуарді життя. Однак коштів на це в них уже давно немає, і ліки вже кілька тижнів купуються в борг. «Він не може наїстися, - каже Наталя. - З’їдає все, що дають у лікарні, те, що привозимо ми». Але крім ліків та якісного харчування чоловік потребує дороговартісної процедури - томографії, яка допоможе визначити стан спинного мозку і те, чи підлягає він хоча б частковому відновленню. І це при доходах на родину, в якій тепер уже два інваліди, 500 гривень на місяць.

Усі, хто має бажання і можливість допомогти Едуарду Панову, можуть зателефонувати за номером: (0-97) 80-80-466 (Ростислав Панов).