Манюня

 Тоненькими трубочками з крапельниці у вену повільно вводився хімічний розчин, що мав допомогти організму швидше подолати наслідки того страхіття…
… «Стережися вогню і темноволосих військових!» - вокзальна циганка відпустила руку Анюти і пильно подивилася в очі дев`ятнадцятирічної студентки, яка чи то задля цікавості, чи, справді сподіваючись на пророцтво, заплатила ворожці аж цілий карбованець зі стипендії і довірливо показала долоню, де за якимось законом природи таємничо і незбагненно розмістилися лінії. «Пізно! Я заміж за військового виходжу. Темноволосого!» - Анютин щасливий сміх однієї миті відсунув у безвість всі застороги і пророцтва. «На власне весілля іду!»…
… Вперше він її вдарив ще до народження доньки. Повернувся додому напідпитку, лихий, чужий… Потім провину квітами залагоджував, вибаченнями, поцілунками. То була лише прикра випадковість. Він так її кохає! Подібного більше не станеться…
… Донька плакала все голосніше. Мокрі повзунки пекли сіднички, маленька стукала кулачками по матрацу колиски і заливалася такими рясними слізьми, які бувають лише у дітей. Анюта намагалася піднятися, але біль у животі скрутив її на підлозі тісного коридору гарнізонного гуртожитку, котрим нещодавно прокатилася луна його кроків. Вона навіть не усвідомила, що було причиною вибуху люті. Стусани та постійне невдоволення стали майже нормою їхнього подружнього життя. Молодого офіцера дратували нічний крик дитини, постійна втома дружини, її невміння бути веселою то розкутою у колі його друзів. У лікарні чоловік впросив Анюту збрехати про причину перелому ребра, сказавши, що то вона сама, мовляв, спіткнулася, впала на стілець…
…А потім були два десятки років спільного життя двох чужих людей. Іноді їхні будні вибухали скандалами, іноді переходили у русло кількатижневого взаємного мовчання, котре проростало у необхідність об`єднання зусиль і думок задля вирішення невідкладних проблем життя. І лишень, коли донька, закінчивши навчання у міжнародному вузі, вийшла заміж і переїхала жити до Англії, Анна Владиславівна поставила завершальну крапку в історії свого невдалого подружжя – подала на розлучення.
Обживала нову квартиру сорокатрирічна головна бухгалтерка приватного підприємства важко і довго. Реальність привчила її ніколи не розраховувати на жалість оточення. Отож про подробиці свого життя не розповідала навіть подругам. Хоча, подруг, за великим рахунком, не було. І все з тієї ж причини – заборони себе жаліти. Ніхто не прийшов на новосілля. Ніхто не допомагав фарбувати віконні рами. Ніхто не напрошувався на чай.
Холодного березневого ранку, коли промерзлими колючками снігу засипало світ, що марив теплом, повертаючись від поштової скриньки з газетою в руці, Анна Владиславівна побачила біля дверей квартири брудне сіре худюще створіння, що, певно, народилось на світ кошеням. Жінка прочинила двері і маленька істота, не очікуючи запрошення, промандрувала в квартиру, гордо піднявши довгого комічно-тонесенького хвоста. Квартирантка отримала ім`я Манюня. Жадібно припадаючи до тарілочки з молоком, вимуркуючи оперети на колінах у господині, висипаючись на кріслі та обігрітому сонцем підвіконні, худорляве кошеня перетворилося на розкішну кішку із великими мигдалевидними очима жовто-зеленого кольору. За рік Анна Владиславівна роздаровувала сусідам і колегам кошенят – маленькі сірі згусточки тепла і грайливості. Потім повторювалося подібне знову і знову… З дня у день, з року в рік Манюня чекала на неї вдома. Чекала із відданістю собаки, чекала нетерпляче, як колись у дитинстві – донька, і щедро віддячувала за турботу своїм муркотінням, довірою, незбагненною котячою любов`ю…
…Наснився чоловік і знову бив її… Бив жорстоко: спершу лупцював по обличчю, а, коли впала на підлогу, - почалися стусани чоботями… Було важко дихати, не вистачало повітря… Вона відкривала рота і, наче риба, ковтала повітря, якого, ніби, не було… Стало боляче і спекотно… І лише настирливо та голосно нявчала Манюня… Десь, вже зовсім поруч… Біля самого обличчя…
Гострі пазурі кішки врізалися в тіло, виборсуючи жінку із тенет страхітливого сну. Анна Владиславівна зі стогоном прокинулася і нарешті жадібно вдихнула повітря. Чадний гарячий дим наповнив легені, паралізуючи їх. Квартира тонула у диму. Крізь напівприкриті скляні двері з коридору від кухні виблискували язики полум’я. Пожежа! Заточившись від памороків, жінка підхопилася з ліжка і кинулася до вхідних дверей. Ключ не потрапляв у замок. Дихати ставало неможливо від нестачі кисню. Тремтіли руки і ноги підкошувалися, незважаючи на панічне волання свідомості, що намагалась опанувати страх. Ось, врешті, клацнув засув і, вже втрачаючи свідомість, Анна Владиславівна усім тілом навалилася на двері, котрі різко розчинилися, впускаючи прохолодне повітря. Нічний майданчик багатоповерхівки вхопив її в обійми свіжого повітря і сусідських рук. Позаду за спиною з новою люттю вищирилося полум’я, котре вирвалося на волю. На поверх вже піднімалися пожежники… Манюня залишилася у квартирі…
…- Як ви себе почуваєте? – молоденька медсестра, привітно усміхаючись, знімала крапельницю.
- Дякую. Вже значно краще. – Анна Владиславівна і собі спробувала усміхнутись.
- Здається, завтра вас вже виписуватимуть.
- Це добре…
… Вона поверталася до своєї обгорілої квартири після тритижневого перебування у лікарні, аби подивитися, чи вціліло там хоч щось. Поверталася втомлена і якась постаріла, отруєна чи то чадом, чи ліками, чи самотністю… Зайшла у під’їзд і, часто відпочиваючи, почала повільно долати сходинку за сходинкою до свого четвертого поверху. Вона вже була готова побачити вилизані полум’ям двері і вигорілу квартиру, залиту пожежною піною. Готова до реальності, яку доведеться подолати і пережити. Вкотре.
…Останній підйом, ще сходинка, іще, і…
…На холодному майданчику перед дверима її квартири сиділо приблудне кількамісячне кошеня, тремтячи від холоду. Побачивши жінку своїми мигдалевидними очима жовто-зеленого кольору, підхопилося і образливо-докірливо щосили заволало, кинувшись їй назустріч…

Оксана РАДУШИНСЬКА.