Материнська наука

 Потрісканими від спраги вустами на якусь мить припав до солдатської фляги, де ще бриніла дещиця вологи.
Мав бути вирішальний бій. Вони або візьмуть вороже укріплення, або поляжуть кістьми. Стомлені бійці тихо дрімали. Цей жаданий перепочинок був рятунком від остаточного виснаження. Вже на світанку мали йти у наступ.
- Ми повинні їх розтоптати! - твердо й рішуче сказав комбат.
- Розтопчемо! - у тон йому відповіли бійці.
Семен прикрив повіки. Легка дрімота навіяла чи то сон, чи то спогади з минулого.
- Синку, запам’ятай, що тобі казатиму: ким би ти не став, що б із тобою не трапилось - завжди чини по совісті. Лиш вона підкаже тобі правильний шлях.
Білочубий та світлоокий хлопчик уважно дослухався до слів неньки. Не дуже ще розумів, що таке та «совість», але знав, що мати поганому не вчитиме.
Мати. Ненька... Її довге густе волосся завжди пахло любистком, а спрацьовані руки духмяніли землею, чорнобривцями й запашним хлібом. А очі... Малому Семенкові здавалось, що навіть небо не таке синє, як мамині очі. Він вечорами занурювався у неньчині обійми й уважно слухав дивовижні казки, яких матінка знала незліченну кількість. А як мама співала! Як веселої утне, то ноги самі до танцю несуть, а сумну затягне, то й соняхи біля хати посхиляють голови у важкій зажурі. Чомусь частіше співала сумних. Може, тому, що тата розстріляли, бо почубився із місцевим головою. Не зміг стерпіти, що той жінок нагайкою відганяв від зерна колгоспного. Нещасні молодиці хапали жменями хліба і зсипали у пазухи, бо вдома пухли від голоду діти.
- Ти що робиш, собако?! - гнівно стиснув кулаки Трохим, підступаючи до голови.
- Охороняю державне майно від ненадійних елементів.
- Ці «елементи» хліб вирощують не для того, аби така погань, як ти, жирувала від розкошів, доки вдома помирають від голоду діти. Давай зерно!
- Не дам! - істерично вереснув голова і одразу впав, збитий із ніг могутнім ударом важкого кулака.
- Швидко набирайте! - махнув рукою до остовпілих жінок, і ті стали прожогом зсипати жадані золоті зерна у все, що мали, доки голова з розбитим у кров обличчям корчився на землі і сипав прокльонами.
А ввечері того ж дня Трохима забрали й повезли у безвість. Більше рідні його не бачили. Семен до сьогодні не знає, де могилка батька. А тавро сина «ворога народу» змив лише власною кривавицею, добуваючи в боях нагороди...
- Живи по совісті! - лунають у спогадах мамині слова.
Ніколи не забував тієї нехитрої науки. Коли всіх закликали на фронт, його найліпший товариш Степан, з яким ледь не з пелюшок були разом, ділили навпіл навіть останній кусень хліба, утік із кількома хлопцями до лісу, а як німці прийшли в село, то подався до них на службу. Пригадує, як навіть йому пропонував приєднатись до них. Але Семен лиш гнівно плюнув, зміряв товариша презирливим поглядом і пішов вступати у лави захисників Вітчизни, навіки викресливши товариша-зрадника зі свого життя.
Врізались у пам’ять Семенові і останні материні слова перед їхньою розлукою. Він стояв на порозі рідної хати й дивився на молоденький садок, виплеканий власноруч. Посивіла мати пригорнулась до міцного синового плеча і застиглим поглядом заглибилась удаль.
- Не знаю, сину, чи доживу до нашої зустрічі, та вірю, що не зможе ворог зламати нашого духу. Не такий ми народ! Семене, твій батько був гордої вдачі, і ти на нього схожий. Тож заклинаю: пронеси з честю своє ім'я, не розтрачайся на дрібних душею людей, сходь із дороги самодурам, але, якщо треба боротись за волю і справедливість, то борись, скільки вистачить сил. І хай береже тебе Всевишній на усіх шляхах-дорогах!
Мати, розсипаючи перли сліз, розмашисто перехрестила сина в дорогу, і Семен пішов на війну...
Не раз пригадував парубок ті миті прощання. І кожен спогад навіював аромат любистку й чорнобривців.
На світанку, коли край неба ще ледь зарожевів під першим дотиком сонця, рушили в наступ. Їх залишилось мало, порівняно із ворожою силою, але рішучий блиск в очах бійців свідчив про те, що боротимуться до останнього.
Страшне пекло бою проймало груди, висотувало душу, пропікало наскрізь зболені серця. Семен пораненою рукою щосили стискав розпечений метал гвинтівки. В голові паморочилось від нудотного запаху крові, виїдало димом очі, але вперед штовхала невідома могутня сила.
- Вперед! Не відступати! - гримів комбат.
- Борись!.. - лунали у вухах материнські слова.
Вони взяли укріплення. Сп’янілі від радості перемоги, зашкарублі в боях воїни плакали від щастя. Тієї ночі чи не вперше за весь час Семен заснув із радісною усмішкою на вустах. І снилась йому рідна домівка, де духмяно пахла матіола і сяяла яскравими очима настурція, а веселі чорнобривці щоранку пишно вбиралися у намисто щедрої роси. Де стрічала мати на порозі з глечиком ще теплого молока, а він з насолодою припадав вустами до неньчиних рук і вдихав неповторний аромат щойно спеченого хліба...
... Гордо розправивши плечі, Семен крокував рідним селом. Пишно квітли садки, ховаючи у своїх обіймах димарі землянок. Назустріч парубкові йшов старий Аркадій.
- Добридень, дядьку! Скажіть: де землянка Василини Трохимової?
- Та її хата і ще кілька уціліли. Трохи, правда, похилилась після бомбування, але стоїть. Там і знайдеш Василину. А хто ж ти будеш, сину?
- Семен Трохимів.
Старий ще довго стояв серед шляху й дивився услід солдату. Борозенками зморщок струменіли сльози радості й печалі водночас: вертаються чужі діти додому, хвала Господу, а його Сашко вже ніколи не переступить рідного порогу...
Ось і їхній сад. Виріс, зміцнів, укрився білим серпанком цвіту. Семен спинився біля перекошеної хвіртки. Зайшов у двір. Спинився на порозі й припав гарячим чолом до дверей.
- Хто тут ходить? - вийшла з хати мати, і на Семена війнуло найріднішим у світі ароматом любистку.
- Семене! - зойкнула самим серцем, похитнулась і мало не впала, та син підхопив її худеньку постать і притис до грудей.
- Живий...
Гарячково обмацувала його обличчя, руки, ноги.
- Цілий-цілий! - засміявся, вдивляючись у рідні очі. - Мене ваша наука вберегла. Безцінна материнська наука...

Ірина ЯСІНСЬКА.