«Це мої діти. І я вже не уявляю без них свого життя!», -

 Знайомі нерідко кажуть Олені: «Тобі класно, у тебе вже дорослі діти...». Забуваючи при цьому, що діти то - прийомні. На що жінка зазвичай відповідає уже традиційним жартом: «Тому, хто добре поводиться, Бог роздає дорослих дітей».

Олену Михайловську - вродливу молоду жінку - знає багато хто із хмельничан. Вона - викладач Хмельницького національного університету кафедри дизайну, історії матеріалів, культури та одягу. За освітою мистецтвознавець, закінчила Національну академію мистецтв у Києві. Сім років жила в Одесі, була співробітником Центру сучасного мистецтва, потім стільки ж - у Києві, де працювала у глянцевих журналах. А потім, за її словами, вирішила, що столиця її трохи втомила і поїхала жити на природу, за 30 кілометрів від Хмельницького, у село Шарівка Ярмолинецького району.
З серпня 2008 року живе там, у будиночку, який до того родина використовувала як заміський. А 25 травня минулого року Олена стала прийомною матір’ю трьох дітей. «На це мене наштовхнула думка, що після певного віку планувати власних дітей було б егоїзмом, - каже вона. - Є багато дітей, які потребують уваги, і вони не дуже відрізняються від власних. Просто їм менше пощастило. Тому народжувати своїх, коли не склалася родина, в мене бажання не було.
До того ж, я й раніше мріяла про те, що навіть якщо в мене буде власна дитина, я обов’язково візьму ще одну з дитячого будинку. Тому чогось особливого, якогось героїзму у своєму вчинку не бачу. Так склалися обставини, бо було як, було куди, був час та готовність: і моральна, і матеріальна.
Випробування материнством…
У жовтні 2011 року я прийшла в Ярмолинецьку службу у справах дітей і сказала, що хочу взяти дитину. На мене тоді дивилися, як на не дуже здорову, - молода жінка, і щось таке надумала...
Тож я мала переконати тих людей, скепсис яких мені зрозумілий. А ще мені сказали, що в дитячому будинку одна дитина буває дуже рідко, зазвичай це братики і сестрички, які нерідко розкидані по інтернатах. Зараз я вже розумію, що двом чи трьом дітям завжди легше, ніж одній (це для тих, хто планує брати дітей з притулку).
Я погодилася, сказавши, що готова взяти двох, і вони можуть бути навіть шкільного віку, тобто такі, яких уже не дуже хочуть брати.
Далі почалося найважче. Мені розказали, які потрібні документи, яка комісія має прийти, і що перевіряти. Зрозуміло, що ця система може когось зупинити. Дехто критикує бюрократію, кількість паперів. Я ж вважаю, що це правильно, що треба провести людину через випробування. Як у казках про Івана Царевича, щоб принцеса дісталася йому не на початку, а щоб він пройшов той шлях і зрозумів, наскільки ця людина для нього дорога.
Тому ось ці виснажливі ходіння, мабуть, на якомусь етапі вибивають, бо думаєш, навіщо ти маєш доводити, що ти не наркоман, не алкоголік, що ти психічно здоровий… Але якщо подумати, яка відповідальність лягає на людину, це нормально. Зрозуміло, що і щодо власних чад треба бути відповідальними, але ці діти, яких один раз вже зрадили, вдруге можуть втратити віру в людей. І якщо хтось думає, що можна взяти малюка, а потім повернути назад, це ще гірше за те, що зробили їхні батьки. Адже іноді люди беруть дітей, а потім виявляється, що вони не готові до цього.
І ще: якщо ви хочете взяти дитину, порадьтеся з близькими, бо якби моя мама, до речі, викладач, завкафедрою Хмельницького національного університету, мене не підтримувала, не допомагала, я б сама не впоралася. Всі повинні розуміти, що відбувається, оскільки це серйозна подія в житті родини. Тож або всі погоджуються, або будуть проблеми.
І ще раджу людям, які працюють з 9-ї до 18-ї, не повторювати мій досвід, бо таким дітям потрібно приділяти неймовірну кількість часу. Один з батьків має не працювати, або ж, як я, бути зайнятим неповний робочий день».
Де двоє, там і троє
… Місяць Олена ходила на курси (дуже цікаві й корисні, за голландською методикою) в Обласний центр зі справ дітей. І тепер, що цікаво, якісь рецепти з приводу виховання, її подруги, які мають власних дітей, дізнавалися в неї, яка власних не має.
Отримавши рекомендацію після проходження курсів, вирішила поїхати в інтернат і познайомитися з дітьми. Але її попередили, що двох дітей немає. Є троє. Порадившись з мамою, вирішила взяти трьох.
Якби у них була велика різниця у віці, напевно, не ризикнула би, тому що до кожного потрібен свій підхід, особливо в перший рік. Але їй пощастило - в дітей, яких вона планувала взяти, різниця у віці становила рік і три місяці - Даша (з 2004 року), Сергій (2003), Світлана (2002).
«Їх відібрали в матері три роки тому, - каже Олена. - Вони були ще досить маленькими, і забрали їх із середовища, в якому було страшно жити. У напівзруйнованій хаті, кут якої був наскрізно вивалений, товклося багато людей. Там і дорослим не було як розміститися, але так вийшло, що ці троє малюків змушені були там існувати - голодними, зі всіма хворобами - вошами, глистами, хронічними захворюваннями. Мама почала народжувати їх ще досить молодою, тож дати ради не могла. Я забрала їх із Солобковецького інтернату, одного з кращих подібних закладів в області. Одна проблема - це інтернат для нездорових дітей. Мені сказали, що у всіх трьох діагноз - розумова відсталість, а хлопчик ще й асоцільний - не вміє поводитися серед людей.
Але я знала, що іноді можна сплутати (не звинувачую ні психологів, ні психіатрів) розумову відсталість з педагогічною занедбаністю. І на курсах нам казали, що органічні пошкодження мозку - це обмеження, які неможливо подолати. Якщо ж йдеться про поведінку і педагогічну запущеність, це можна виправити.
…Перші три-чотири місяці діти мене випробовували і ставили експерименти: «а якщо я так зроблю, якщо так скажу, а якщо істерику закочу?». Паралельно знайомі закидали, мовляв, ти ще пошкодуєш, бо гени не зміниш. Я ж вважаю, що гени - це вміння співати, колір волосся, очей… Все інше - проблеми соціуму. До того ж, я ніколи не переймалася тим, що скажуть інші».
І нині поряд з Оленою - троє ласкавих мазунчиків, які постійно горнуться до неї й до бабусі. До речі, називають її Лєною, як і було домовлено з самого початку, Оленину маму - Ірою. А поза очі - «мама» і «бабуся».
Усі троє гарно вчаться, хоча рік тому не знали елементарних речей: що таке шахтар, вугілля. Лише Сергій відповів: «Я знаю, це щось про футбол...». Олена все літо з ними займалася, аби вони могли піти в нормальну школу.
«А в кожного ж свій характер, - продовжує вона. - Даша активна. Свєта спочатку була абсолютно закрита, хоча зараз дуже відверта. Щодо Сергійка, то мені відразу здалося, що усмішка цього хлопчика свідчить про те, що це абсолютно нормальна дитина. Він і справді не дуже хотів навчатися ті два роки, що був в інтернаті. Навіть звуками, які видавав, він імітував не дуже розумну дитину. В таких випадках головне - налаштовувати малюка на те, що він нормальний, що в нього вірять. І мені це вдалося! Недавно він приніс дві дванадцятки з математики.
«Ми - родина!»
І сьогодні можу сказати, що це мої діти і я не мислю себе без них. Так склалося, що у нас з моїм колишнім чоловіком дітей не було - головною дитиною був він. Та й потім я не зустріла людину, від якої схотіла б народити. І не розумію жінок, які хочуть дитину, не маючи ні чоловіка, ні бойфренда. Для мене власна дитина - це не принципово. І хоч мені нерідко кажуть, що коли народиться своя, ці вже будуть непотрібні. Ні, вони вже рідні, і вони це знають. Знають, що в них є мама, є бабуся, які завжди допоможуть і підтримають. І навіть потихеньку починають вилазити на голову. А це значить, що їм у нас комфортно.
Знайомі запитують: «Як так, що ми з однією дитиною не встигаємо?». А ти живеш за містом, маєш трьох дітей, три кози, на подвір’ї ідеальний порядок, та ще й квітник який розвела. Встигаю. І діти потихеньку допомагають. Але я переконана, що не треба перетворювати роботу в повинність, бо можна перегнути палицю і зробити так, що дитина зненавидить працю.
Ще мене лякають тим, що рідко який чоловік погодиться на трьох чужих дітей. Кажу таким: «Значить, то не мій чоловік». Якщо зустріну людину і буду їй потрібна, то мої діти будуть потрібні також. Бо вони - частина мене. Я ж не відрубаю собі руку, якщо вона не буде йому подобатися?
… А нам з мамою здається, ніби так було завжди, хоча 25 травня буде рік, як ми живемо великою родиною. Діти вже розуміють, що це їхній будинок, що це їхні кози, їхній собака... «Це наше», - кажуть вони.