Нюнька

 Їй здавалося, що за клопотами про неї просто забули і от-от машина зупиниться, і вона радісно задзявкає, стрибнувши до кабіни машини, а потім разом з усіма обживатиме нову оселю. Та дива не сталося… Вона втомилася бігти і раптом зрозуміла, в неї тепер немає домівки і господаря. Вечоріло. Почався дощ. Вона помітила, що біжить за якимись людьми вже досить довго і, нарешті, у старому будинку під ганком, де присіли, ховаючись від негоди ці люди, вона забилась у куточок. Їй стало моторошно, й тому заскавуліла. Собачий плач почула напівтвереза жінка у брудному одязі, яка сиділа напочіпки під сходинкою. Вона простягнула до неї руку і погладила.
-Ню-ю, ню-ю…- , плакала собачка
-Ну чого ти плачеш? Як тебе звати? Не знаєш? Ну то будеш Нюнька.
«Не плач, якось воно буде», - сказала бомжиха. Вона перехилила чарку і хекнула в рукав. Не хитра закуска зникла вмить на очах Нюньки, і від тої «званої вечері» їй нічого не перепало. Тоді вона мовчики залізла під ганок і пролежала там до ранку. Так і залишилася жити з бомжаками. Ті, копирсаючись щодня у сміттєвих баках, намагалися не забувати її. Навесні до їхнього гурту прибився песик. Він вельми галантно, помахуючи хвостиком- бубличком, витанцьовував перед Нюнькою весільний собачий вальс. Нюнька, мов наложниця в гаремі, підводила на нього свій покірний погляд шоколадно-гранатових очей. Удвох зі своїм обранцем оселились у заваленому льосі між старими сараями. Песик супроводжував її як справжній лицар, не давав ображати приблудним собакам. За таку галантність бомжі його прозвали Жоржем. Кавалер ніжно облизував вухо і щось на собачій мові лагідно шепотів. Мабуть, саме так лунало освічення у коханні та вірності. Уночі, коли громовиця скресала липневе небо, привела Нюнька на світ сімох цуценят. Як порядна турботлива матуся, вилизала кожне і погодувала. Вони, радіючи своїй появі, пищали на усі голоси, а її материнське щастя переповнювало собаче серце. Які ж вони були гарненькі та милі! П’ятеро сучечок та двоє кобельків. Нассавшись вволю молока, а Нюнька щедро поїла їх цією життєдайною смакотою, малята засинали до наступного годування. Милуючись своєю новонародженою втіхою, вона не відходила від них. Її зовсім не турбувало, що їх татко Жорж раптом кудись зник і можливо вже ніколи не з’явиться. Пізно увечері голод та спрага все ж таки змусили собачу породіллю вилізти зі схованки. Знесилена Нюнька пленталась майже квартал повз старий паркан та, нарешті, вийшла на зупинку. Оминувши ріг вулиці, вона дісталася до великого смітника багатотоверхівки, де бомжі влаштовували свої бенкети. Довго рилася серед непотребу та чогось їстівного знайти не вдалося. Гора з пакетів, у яких щось шелестіло від вітру навряд чи передбачало собачу вечерю. Від безсилля вона лягла на траву і ледь не знепритомніла. Раптом біля тротуару з’явилася жінка, помітивши Нюньку на траві, зупинилася і співчутливо запитала, хитаючи головою:
- Бідолашко, хто ж тебе, таку красуню, вигнав на смітник? Ой, та у тебе ще й цуценята...
Нюнька, не вагаючись, підійшла до неї і підвела очі. Їхні погляди зустрілися. Якже їй хотілося поділитися своїм собачим материнським щастям з цією людиною! Вона загавкала, намагаючись стати на задні лапки, випрошуючи поїсти.
- Побудь тут, не втікай... Я винесу тобі щось... Яка ж ти голодна, – бідкалася жінка.
Здавалося, вони розуміли одна одну. Нюнька слухняно сіла і кивнула кучерявою голівкою. Згодом жінка винесла мисочку з молоком та шматочок ковбаси. Ковтаючи увесь шмат, Нюнька ледь не вдавилася. Давно забутий смак боляче нагадав про колишню домівку, сите і щасливе життя.
- То де ж твої дитинчата? – запитала жінка.
За будівельним мотлохом, край смітника, наче на троні, воссідав на тріснутому унітазі бомж. Він знав, де Нюньчине обійстя і тому озвався, усміхаючись беззубим ротом.
- А там, де зупинка, за парканом, під сараями, у норі – сказав тріскучопрокуреним басом, – і показав рукою за перехрестя.
Тим часом Нюнька сита і задоволена вже бігла у тому напрямку до своїх малят, які зачекалися на неї. І від того дня жінка приносила щоразу їсти до нори. Кликала і пригощала супом, обрізками з кашею. Періодично у газеті з’являлося оголошення про те, що пухнасті цуценята «двіртер’єрської породи» чекають господаря. Таких оголошень було чимало і, на жаль, вони не дуже зацікавлювали охочих узяти собача в добрі руки. Хоча з’являлися й ті, кому до вподоби прийшлися наші пухнастими. Різні були люди, проте жінка, яка опікувалася такою важливою проблемою, віддавала не усім. А тим, хто наважувався на такий серйозний крок – наголошувала: раптом передумаєте, борони Боже, не викидайте, щоб не загинули. А ще як не знайдете кому подарувати, поверніть. Приносьте, заберемо. Нюнька щодня навідувалася до цуценят, але жила біля бомжів, які переходили від одного смітника до іншого, так вона могла прожити, шукаючи собі харч, щоб усе, що приносила жінка, залишалося дитинчатам. Знову до невеличкої собачої зграйки, яка, наче ескорт, пленталася за безхатченками завжди голодними і напівтверезими, прибився Жоржик. Він упізнав свою «даму серця», бігав навколо неї, зазирав у вічі, немов просив пробачення за те, що раптово зник, і приносив, як справжній годувальник, у зубах «делікатес». Вона приймала цей дарунок і потім грайливо кокетувала, розмахуючи від насолоди хвостиком. Вони знову були разом. Одного разу навпроти будиночка, де стояла коробка-будка, на світанку, коли зорі ще дрімали у ранковій тиші місячного сяйва, зупинилася машина. Саме у цей час Нюнька, нарешті, наважилася познайомити Жоржика з його дітьми. Вони разом бігли до будки через дорогу, весело тявкаючи і кружляючи навколо ліхтарів. Машина була білою, і сніг, що пухнастими пір’їнками встеляв усе довкола, загортаючи наче у білий саван біду, яка зненацька приїхала у тім бусику по собачу безвинну душу. З кабіни вилізли два дядька. Один із сивим волоссям гукнув молодого худорлявого і показав кивком на щасливу парочку. Тим часом двійко цуценят, відчувши матусину появу на подвір’ї, галасливо вистрибнули до неї. У ту ж мить Нюнька тривожно загавкала, попереджаючи про небезпеку. Її материнське серце підказувало, що не з добра чужаки зазирнули у собачий рай. Жоржик миттю зрозумів, що тільки від нього залежить, чи врятуються його дитинчата. Він побачив, як Нюнька щодуху бігла за загорожу, показуючи стежку порятунку за старими сараями, де існувала напівзламана дошка і була дірка. Цуценята метнулися за нею, а він виконуючи свій батьківський обов’язок, мужньо перебіг у зворотній бік, відволікаючи на себе увагу гицелів.
- Стріляй, бо втече! – гукнув худорлявий.
- Від Льоньки ще жодна шавка не втекла! І прицілився у Жоржика. А той, чорненький з хвостиком-віялом, короткими ніжками, з останніх сил петляв по снігу, майже біля самих ніг убивці, наче безпорадна мішень.
За лічені хвилини Нюнька разом з цуценятами вскочила до схованки і причаїлася. Передсмертний зойк Жоржика змішався з задоволеним реготом гицелів. Він ще намагався повзти до ґанку будинку, забитого дошками, де стояла машина. Мабуть, не хотів, щоб убивці бачили його муки. За ним на снігу залишався кривавий слід. Сивий чолов’яга, той, що поцілив і реготав, за кілька кроків наздогнав напівживого Жоржика, схопив за задні лапи і з усього розмаху добив об ґанок.
- От тепер готовий! Все, на сьогодні норму виконали. Премія буде!
Сірий похмурий ранок прикрасив мереживом інею дерева у садку біля сараїв, де у схованці була Нюнька з цуциками. Вона все ще тремтіла від холоду та жаху і облизувала цуценят, заспокоювала їх, як могла. Їй було боляче за Жоржика. Коли він востаннє подав голос, мабуть на зрозумілій Нюньці собачій мові, це звучало як «прощавай». Він врятував їх – свою сім’ю, і тепер, можливо, біг по веселці у інший світ. Нюнька залізла разом з цуценятами у підвал через дверну решітку, знайшла тепле місце поряд із трубою гарячої води і, нарешті, заспокоїлася і заснула. Десь далеко почулося їй Ім’я. Невже хтось про неї згадав? Вона вистрибнула на трубу, потім перебігла до решітки і побачила жінку, яка і справді кликала її. У неї в руках була загорнута у фольгу собача вечеря.

Наталя БІЛЯВСЬКА.