Педагогічна помилка

Щомиті край неба ставав яскравішим. Сходило сонце. Народжувався новий день.

Що він мав принести Надії Василівні? Радість чи тривогу? Вчителька-пенсіонерка дістала з криниці відро води. Опустила на дощину. Вхопилася рукою за поперек. Біль не відступав майже тиждень. Не допомагали ні пігулки, ні вітчизняні та іноземні гелі. Лише марнувала гроші. Щось довго до матері та бабусі їдуть діти з онуками.
Ще торік, коли почувалася здоровішою, подорожувала до Хмельницького, коли задумає. Доверху накладе в сумки всілякої всячини, в потаємне місце на собі сховає сотню-другу гривень – і прощавай село ріднесеньке. Дві кози, Маня і Ганя, залишалися під опікою доброї і безвідмовної сусідки.
- Ви, Надіє Василівно, гостюйте скільки заманеться. Доти, поки не виженуть, – жартувала Ірина. Колишня учениця підносила до зупинки мікроавтобуса дари природи і дарувала на прощання білозубу усмішку.
Та сільська гостя довго не засиджувалася у міській квартирі. Нудилася, мов мала дитина. Вийде, бувало, на балкон, огляне все навкруги і сум відразу заходить в очі. Зажура лягає в куточках губ. Все. Час до рідної хати. В гостях добре, а вдома краще.
Онуки, хлопчик і дівчинка набурмосяться. Обступають з обох боків. Обнімають руками і силоміць ведуть до столу. Вони не хотіли аби бабусенька поїхала в село.
Надія Василівна перехилилася через хвіртку. На вулиці ані душі. Вона почовгала до своїх справ. Планувала ще вчора випрати постільну білизну і дещо зі свого одягу. Посеред подвір’я поставила велику алюмінієву миску і поклала речі. Налляла теплої води, всипала чимало порошку. Нехай кисне. День великий. До вечора встигне навіть висохнути.
Щось замекала коза в хліві. Поквапилася до маленької худібки. Невже починається окіт, слід пильнувати рогату породіллю.
Коли жінка повернулася до свого прання, то була дуже здивована. Біля алюмінієвої миски стояв Семен. Чого б це? Вона його бачила вряди-годи. І то тільки біля сільської крамниці. Парубок-перестарок заглядав жебрацькими очима в руки людям. Сподівався, що хтось змилосердиться і подасть кілька гривень. Від чергового перепою тремтіли руки. Рідко хто з односельців виявляв гуманність до вічно п’яного ледацюги. Отоді, Семен зайнявся “бізнесом”. Почав ходити попід хати і підбирати все, що погано лежить. Він вже не мав ні сили, ні волі змінити своє життя.
Не женився. Жодна дівчина не горіла бажанням зав’язати голову з випивайлом. Корчмар любить п’яницю, але доньку свою за нього не віддасть.
Надія Василівна колись вчила уму-розуму Семенка. Навіть була в нього класним керівником. Тоді хлопчина виявляв здібності до музики. Який би захід культурний не відбувався, то він обов’язково веселив однолітків непоганою грою на баяні.
Батьки тішилися. Думали, що пізніше з сина вийде вправний музикант. Та не судилося збутися їхнім мріям.
- Що сталося, Семене? – запитала Надія Василівна. В її голосі почулися тривожні нотки. Певно, була якась причина на те, аби чоловік прийшов до неї через все село.
- Нічого. Все добре. Ото йшов повз вашу хату, та й думаю, чого б не відвідати свою вчительку, – відказав несподіваний гість. – Як ви себе почуваєте? – цікавився життям-буттям старого педагога. На співрозмовницю не дивився, а все свердлив поглядом алюмінієву миску з білизною. Замість неї і води йому уявлялося, що посудина повна чемересу. Від того аж облизав пошерхлі губи.
Семен ще вчора запримітив її, провів розвідку. Все прорахував. Коли ввечері прийшов по товар, то його не було. Господиня занесла до комори. Залишилося єдине – поцупити вдень. Саме тому він стовбичив під хатою колишньої вчительки. Дратувався, бо нічого не виходило.
- То я вже піду, - сказав і подався на вулицю. – Тримайтеся! Чого приходив? Що хотів? Відвідини Семена для Надії Василівни були загадкою.
Як тільки-но зник в кінці вулиці, вона взялася за прання. Але ненадовго. З хліва подала голос коза. Просила допомоги. Жінка хутко подалася до породіллі. Минуло небагато часу, як на світ з’явилося двійко симпатичних кізочок.
- Ото молодчина! – хвалила господиня свою годувальницю. – Тепер будемо з молоком. Підкинула запашного сіна і вийшла надвір. Остовпіла. Семен, котрий щойно покинув її обійстя, повернувся. Він чимдуж викидав на землю з миски намочене прання.
- Що робиш? Безсовісний! – крикнула Надія Василівна. – Люди, рятуйте! Злодій!
Чоловік не звертав уваги. Робив свою ганебну справу.
- Не дам! – репетувала вчителька-пенсіонерка. – Хоч забий, але не дам!
Між Надією Василівною і злодієм, колишнім її учнем, розпочався двобій. Хоча сили були нерівні, але жінка не здавалася. Надіялася лише на себе і Господа Бога. Та, мабуть, Всевишній втомився захищати немічних, знедолених, ображених. Він один, а таких людей мільйони.
- Скоро приїде син, і я йому все розповім, - лякала змучена пенсіонерка Семена.
Не допомагало. Надія Василівна вже відчувала, що сили покидають її. Почали терпнути руки. І вона відпустила предмет суперечки. Семен відразу покотився в кропиву. Похапцем підвівся і з мискою, що дісталася в нелегкому змаганні, подався в село. Йшов точно за адресою. Туди, де задарма приймали металобрухт. Не торгуючись, запнув два десятки гривень і задоволений попрямував до бабці-самогонщиці. Після нелегкої катавасії можна і добряче хильнути.
Поки Семен гасав селом, Надія Василівна сполоскала брудну білизну. Розвішала на мотузках. А коли сіла на східцях, то сердешна заплакала. Сльози струменіли змарнілим обличчям і нечутно падали в траву. Вчителька, котра все своє життя присвятила школі, вихованню молоді, ніколи і гадки не мала, щоб учень, котрого впродовж десяти років, вчила жити по совісті міг, таке з нею вчинити.