Жахи Біла Гейтса

 Всім відомо, що упродовж багатьох років поспіль це була найбагатша людина на нашій планеті, яка завдяки своєму таланту та новим технологіям вибудувала цілу імперію, яка у свою чергу суттєво змінила наш світ. Лише нещодавно з’явилися крутіші хлопці, які випередили його і посунули прізвище Гейтса зі списку багатіїв журналу “Форбс” на кілька щаблів нижче. Сам Біл не дуже тим переймався. Як людина розумна він досить рано зрозумів, що усіх грошей не заробиш, усіх технологічних ідей не придумаєш і не вкрадеш, на двох літаках (машинах, кораблях) одночасно не полетиш (не поїдеш, не попливеш). Трьох сорочках, чотирьох штаніх і так далі одночасно не одягнеш і не носитимеш. Все сало не з’їси, всіх яблук не понадкушуєш, всіх жінок не перелюбиш, усе віскі не вип’єш. Бо усьому в цьому світі є межа. Її не видно, вона не помітна, але вона є. Він відійшов від керівництва створеної ним компанії “Майкрософт”, від створення нових комп’ютерних програм, взагалі, покинув усе, що заважало йому вільно дихати на повні груди і жити справжнім життям. Одним словом, почав бути собою, а не рабом для мільйонів користувачів його продукції в усьому світі. Але, мушу сказати, сталося це не відразу. Мільярдеру спало на думку про гармонізацію свого життя поступово, а особливо після одного випадку, який дуже вплинув на нього і, який трапився з ним через одного дивака з України. Але про все по-порядку. Це сталося наприкінці вісімдесятих на початку дев’яностих років минулого століття, коли усе докорінно змінювалося – режими, країни, клімат, та найголовніше – змінювалося життя людей. Я був тоді студентом одного столичного педагогічного інституту, який невдовзі став університетом, адже університет звучить краще, та й університетська освіта завжди відрізнялася своєю якістю. Зазвичай, вечорами ми збиралися у кімнаті мого друга Василя – веселуна і просто чудового хлопця. Він жив ще з двома Василями і з цієї причини цю кімнату, усі хто жив на нашому поверсі у гуртожитку, називали - “Васятніком”. Це були посиденьки за склянкою чаю (іноді пива чи ще чогось “градуснішого”). Ми розповідали анекдоти, якісь цікаві історії зі студентського життя, грали в карти (іноді аж до ранку і з цієї причини пропускали лекції наступного дня). Запрошували дівчат. Словом, це було звичайне життя студентського гуртожитку. Я ще забув додати, що то був перехідний період в нашому суспільстві і це був час тотального дефіциту. Не вистачало елементарних речей – мила , цукру, паперу тощо. Речі повсякденного вжитку продавалися по якихось картках, талонах, посвідченнях тощо.
Одного вечора, завітавши до кімнати Василя, я побачив його у ліжку за читанням газети. “Послухай, що пишуть – сказав він мені – Один хлопець з якогось забутого усіма російського села в Сибірі привітав власника американської автомобільної кампанії “Форд” з днем народження і той був так вражений та зворушений цим несподіваним фактом, що на радощах подарував йому останню модель авто!”. “Круто!” – відповів я – “От якби нам хтось щось подарував. Але чи не думаєш ти, що то жарт журналюг? Газета часом не за перше квітня? Сам знаєш, зараз пишуть будь-що, аби гроші платили”. “Та ні, газета не першоквітнева, і я чомусь вірю надрукованому”, – про щось замислившись відповів мені Василь.
Через кілька днів, знову навідавши свого друга, я побачив на його столі гору поштових карток з видами Москви, Ленінграда, Києва, інших міст СРСР. Там були також картки з композиціями квітів, різними малюнками, фотографіями псів, котів, інших тварин, картки з річницею Жовтневої революції, Днем Червоної Армії, Леніним, Днем Перемоги, Першим травня, якоюсь іншою радянською символікою. На кожній з них він старанно щось писав. “Що ти робиш? – запитав я. – “Вже цілковито здурів?”. “Сам ти здурів! – відповів мені Василь. “В мене народилася геніальна ідея! Пам’ятаєш ту статтю у газеті про Форда, який подарував автомобіль? Оскільки Америка вже “досліджена” і перегорнута сторінка, то я вирішив закинути вудочку в Японію. Країна розвинута і в них там, сам знаєш, яка техніка – і магнітофони, і відіки, і плеєри, і ще купа різноманітних технічних чудасій. Може, хтось хоч якісь навушники пришле. Я на днях пішов до бібліотеки, – продовжував Василь і взяв там у бібліографічному відділі довідник “Who is who in Japan”, тобто “Хто є хто в Японії” і повиписував адреси кампаній, імена керівників, а особливо дати їх народження і зараз пачками фугую поздоровлення тим, у кого невдовзі будуть іменини. Текст пишу англійською мовою під копірку. Для всіх однаковий. Лише імена змінюю. Ось послухай – “Шановний пане (такий-то)! Вітаю Вас з днем народження! Бажаю щастя, здоров’я, багато років життя, процвітання Вам, Вашій родині і Вашій кампанії! Із шаленним українським привітом, Василь”.
Найцікавіше було потім, коли почали приходити відповіді. Чесно признаюся, що в житті я ще так не сміявся, коли Василь зачитував мені та іншим своїм друзям, те, що відписували йому його далекі японські кореспонденти. Упродовж кількох місяців в кімнаті Василя стояв регіт, який було чути не лише на нашому поверсі, але поверхами вище і нижче. Деякі студенти, ті, хто не був втаємничений в те, чим займався Василь, почали казати, що то кімната обкурених. Тут відразу необхідно відзначити, що більша половина відповідей була японською мовою. Ми дивилися на цього химерного листа і дивувалися, як, взагалі, можна розуміти ці ієрогліфи, не кажучи вже про те, як їх вимовляти. Покрутивши ці “витвори каліграфічного мистецтва” в руках, ми викидали ці аркуші паперу на смітник. Що було в них написано не дізнається вже ніхто.
Краще було з листами англійською мовою, яку ми вивчали, і завдяки словникам могли перекладати і розуміти написане. Наведу Вам для прикладу кілька типових, але щирих відповідей, які нас дуже і дуже розвеселили. Так, одна жіночка писала, що їй було дуже приємно одержати листівку, але уся проблема в тому, що її чоловік, якого звали Хізеші, і якому були адресовані вітання з Днем народження, вже років з десять, як того, ну Ви розумієте, – його вже нема на цьому світі (і це не дивно, бо довідник у бібліотеці був не новий). Для неї дуже дивним той факт, що його все ще продовжують вітати, коли його вже давно нема. Інша японка писала, що її чоловік, якого вона дуже кохала і все ще продовжує, незважаючи на все, кохати, був справжнім сексуальним маньяком. Він мав коханок усюди, куди його завдяки численним відрядженням від фірми закидала доля – в Європі, Америці, Австралії, навіть у Африці, але те, що він займався коханням ще й у далекій Україні, то цього вона не знала і це для неї стало новиною і справжнім шоком. Зараз він лежить весь паралізований у якомусь Токійському госпіталі і помирає, але його колишні коханки все ще згадують його, і продовжують турбувати своїми любовними листами. Ми котилися по підлозі від сміху, коли ця японка запитувала Василя, чи не було в них випадково разом з її Нобуо (саме так звали її чоловіка) спільних дітей? (Вона чомусь вважала, що ім’я “Vasyl” – жіноче). Річ у тому, що їх подружжя бездітне і вона бентежиться, кому у майбутньому має заповісти чималі сімейні статки. Живий спадкоємець був би кращою надгробною плитою для пам’яті її милого Нобуо Мінору, якому вона як справжня конфуціантка прощає усе свинство, заподіяне їй та іншим жінкам за його життя.
Грім реготу викликала відповідь директора якоїсь великої японської компанії, чи то Мітсубіші чи Хітачі, який у своєму листі, написаному російською мовою (видно, заплатив чималі гроші за переклад), як останній лох, щиро писав: “ Уважаемый господин Василь! Я получил Вашу открытку с вашими дружескими поздравлениями с Днем рождения. Огромное Вам спасибо за проявленные чувства к моей персоне, но я никак не могу вспомнить где, когда и, при каких обстоятельствах я с Вами встречался? Вот уже на протяжение нескольких дней я постоянно об этом думаю и все никак не могу вспомнить. У меня даже разболелась от этого голова. Извините меня, ради Бога, за эту мою забывчивость. Видно, годы дают о себе знать...”
Закінчилася ця поштово-вітальна епопея, як і слід було передбачити, нічим. Василь ніяких подарунків “на халяву” не отримав. Для нас, його друзів, уся ця історія була просто нагодою відволіктися від напруженого навчання і по-студентськи безтурботно провести час у спілкуванні веселою компанією.
Минули роки і мені знову згадалися давні події. Якось в одному товаристві я переповів цю історію знайомому айтішніку, який також був жадібним до “халяви” і завжди непроти над кимось пожартувати. Саме заради сміху, для приколу, він відправив одного дня листа Білу Гейтсу, в якому не лише привітав його як давнього друга з днем народження, але й написав про якісь успіхи у нових програмах, які він нібито з ним, з Білом Гейтсом, вже розробив чи розробляє. Біл Гейтс, отримавши це послання, спочатку нічого не міг второпати, і довго думав від кого цей лист, де, він зустрічався з цією людиною? Звідки цей чоловік обізнаний з усіма напрямками його роботи? Зрозуміло, що згадати нічого він не міг. І тут його, можливо, вперше в житті, охопив жах. Жах від того, що його організм дав збій і ось, нарешті, так несподівано прийшла вона – старість! –подумав він. “Все! – сказав він собі. “Досить! Пора на відпочинок. Нехай мій бізнес продовжують інші, а я відійду від справ і буду просто жити й насолоджуватися життям”. Цього ж таки дня він написав листа про своє добровільне відсторонення від керівництва кампанії і про свій відхід на відпочинок, про що оголосили всі газети світу.

Сергій ФЕДОРЕНКО.