ye-logo.v1.2
24 Листопада, 2020

Любові сонячна струна

Суспільство 2862
Фото: bezgrusti.ru

Людина щаслива, багата і здорова, якщо відчуває – день при дні – щиру й безкорисливу любов ближніх.

 Людина глибоко нещасна і навіть може померти, якщо не вловлює животворні енергетичні потоки добра й любові – хоча б від кого-небудь.
Всі ми, люди, різні: за віком, за силою духу. Одному в житті вистачає прив’язаності улюбленого домашнього пса, інший не знаходить втіхи у колі великої родини. Трапляються усілякі випадки, ситуації, проте незаперечно: відчуття, що тебе не люблять і не цінують породжує найбільший психологічний дискомфорт та змушує страждати.
Інколи доводиться чути іронічні закиди: яка там до дідька любов у зрілому віці, коли майже прожито життя? Або ж: чи можуть бути серйозними, почуття, скажімо, у 15 літ, адже підліток самого життя ще не знає? Чи по-справжньому кохають люди з великою різницею у віці? Ну й так далі. У сперечальників на такі теми іскри в очах спалахують, емоції іноді досягають штормових балів. Кожен з опонентів цілком щиро доводить своє, часто-густо не в силі збагнути, що намагається у вузьке, обмежене власним досвідом, світобачення втиснути багатогранне і різнобарвне людське життя.
Емілії Сергіївні незабаром сімдесят. Живе у селі, на Поділлі. Понад сорок років вчителювала, віддавала себе улюбленій роботі. Небайдужа до молоді й тепер, цікавиться сучасними проблемами, хоча давно на пенсії. Активна, енергійна, вона не може жити без людей, без спілкування. Та кілька років тому, поховавши чоловіка, відчула себе страшенно самотньою. Діти роз’їхалися: один у далекій Тюмені, інший, хоч і порівняно недалеко проживає, за кілька сотень кілометрів, не має змоги часто навідувати матір – власних проблем багато. Односельці також живуть кожен своїми турботами, і хоч багато хто співчуває одинокій вчительці-пенсіонерці, не в змозі наповнити її велику чутливу душу тим світлим і хорошим, якого їй так не вистачає.
Дефіцит спілкування, розуміння і підтримки загострив усі почуття Емілії Сергіївни. Часто слухаючи на кухні приймач, вона завмирає серцем, а то й плаче. Проникливі слова дикторів радіо та співаків про красу, гармонію життя, інші високі поняття стали чи не єдиною струною любові у незігрітій душі.
Та ось одного дня Емілія Сергіївна отримала листа, що став початком революційного перевороту у її житті. Лист був від Нього – того, хто кохав сорок років тому… Віктор Васильович випадково дізнався, що Емілія, чи, як називали її найрідніші і то колись давно, Ліля, овдовіла. Він і сам став удівцем кілька років тому, а тепер потерпав від самотності й егоїзму вже дорослих дітей. Як безплатного наймита, запроторили старого в чуже село – доглядати столітню бабусю зятя і заодно годувати кабанчика дітям… Те, що у батька, нехай і немолодого, можуть бути інші бажання й перспективи життя, синові й дочці якось в голову не приходило.
Ситуація знайома багатьом, чи не так? Навіть давно ставши самі батьками, дорослі діти чомусь вперто вважають, що тато й мама повинні до гробової дошки служити їм і їхнім сім’ям, не маючи права ні на що особисте.
Ця історія (яку я почула зі слів самої Емілії Сергіївни) – ще одне підтвердження далеко не кращої сторони нашого менталітету. Забігаючи наперед скажу, що літні люди – герої цього матеріалу після майже річного листування вирішили поєднати свої долі. Але це рішення коштувало їм таких нервових перевантажень, що тепер, коли до здійснення омріяного залишився один крок, у серцях поселилася тривога: чи довгу службу послужить їм підірване здоров’я?
«Як ті люди, які присвятили себе пошукам філософського каменю, я хотів би своє життя присвятити пошукам кращої форми кохання до тебе». Не знаю, чи згадували під час листування Емілія Сергіївна та Віктор Васильович ці слова російського історика Тимофія Грановського, але думаю, що вони з повним правом могли прозвучати в листах. Це може здатися дивним, але семидесятирічні чоловік і жінка відчули раптом у серцях весну, пробудилися від сплячки духу і з таким теплом та ніжністю зверталися одне до одного, що, гадаю, не одна сучасна молода пара могла б їм позаздрити.
Пан Віктор пригадував молодість, коли він, новоспечений інженер, поїхав у село, де почала вчителювати красуня Ліля – його трепетне юнацьке кохання. Якось, набравшись духу, прийшов до школи… Того разу їхня розмова тривала недовго – заклопотана молода вчителька як ножем відрізала: «Немає часу з тобою говорити, у мене репетиція драмгуртка». Цікаво, що через сорок років Віктор Васильович згадав назву тієї п’єси, яку готували юні театрали під керівництвом Лілі, а вона сама її не згадала…
О молодість, юнацький максималізм, «пориви благотворні», які невідомо чим обертаються в майбутньому! Знати б тоді, що коли життя буде прожито кожним у своїй сім’ї, коли внуки дорослими стануть, доля знову зведе їх разом і не лише спогади зігріють душу. Вони писали одне одному вірші, поспішали з добрими, чуйними словами. Недоспівана в юності пісня любові світилася у кожному рядочкові. Віктор Васильович знову освідчився в коханні і це було прекрасно.
Емілія Сергіївна та Віктор Васильович пережили нападки з боку родичів, які ніяк не могли погодитися з тим, що літні люди посміли прагнути спільного життя, яке означало кінець безпардонному наймитуванню старості у молодості. І хоч зовні все виглядало як благородна турбота про «немічного батька», очевидні грубі нападки таки доконали Віктора Васильовича і він одного разу… втік до своєї милої. Перший раз – у гості. Пізніше – з речами, з наміром прожити з коханою решту свого життя. Ось таке в житті буває.

Людмила РУДКОВСЬКА.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую